Думаючи про чиєсь минуле життя, завжди цікаво знати не тільки подробиці життя й смерті (у православ’ї питання про те, ЯК людина померла, ставиться іноді на перше місце: розсудливий розбійник розкаявся та увірував уже на хресті), але й З ЯКОЇ СІМ’Ї ЛЮДИНА, З ЯКОГО РОДУ.

Існують незвичайні роди-фамілії. Один із найстаріших українських дворянських родів (засновник Максим Васильківський) — рід Максимовичів. Найвідоміші особи з цього роду: святитель Іоанн, митрополит Тобольський і Сибірський (1651 — 1714), який навернув у православ’я тисячі язичників, залишив значну літературну спадщину, і ректор Київського університету св. Володимира Михайло Олександрович (1804 — 1873), просвітник України, в альманаху якого співробітничали О. Пушкін, Є. Баратинський, О. Дельвіг.

Рід Максимовичів дав ХХ століттю одного з найпрекрасніших людей — святого Іоанна, архієпископа Шанхайського і Сан-Франциського (1896 — 1966).

Прославляння його як святого в зарубіжних православних церквах почалося відразу ж після його кончини. У Голландії житіє було написане вже 1966 року. Про нього існує ціла література англійською мовою, включаючи службу. Його шанують у США, у Франції, в Латинській Америці...

Багато людей, котрі знали його, навіть іноді майже випадково, навіть і в середовищі католиків, не сумнівалися в його святості. Але й ворогів у нього було і залишилося більше ніж досить, які неабияк попрацювали... Із приводу цих людей американський православний письменник ієромонах Серафим (Роуз) зазначив: «Жива святість коле очі».

Майбутній архієпископ народився в селі Адамівка Харківської губернії і хрещений був на честь архангела Михаїла. 1914 року закінчив Полтавську військову школу. А 1918-го (до приходу рад) —юридичний факультет Харківського імператорського університету. 1921 року в розпал братовбивчої громадянської війни його сім’я емігрувала в Белград, де він 1925 року закінчив богословський факультет. 1926-го митрополит Антоній постриг його в ченці. До 1934 року ієромонах Іоанн був спочатку релігійним наставником у Сербській вищій школі, потім учителем і керівником у семінарії. Вже в ті, молоді його роки не одного разу про нього мовилося: «Якщо хочете бачити живого святого — йдіть до батька Іоанна». 1934 року його звели в сан єпископа, і він був призначений в Шанхайську єпархію.

У Шанхаї чекав його великий недобудований собор і конфлікт, що палахкотів між юрисдикціями. Насамперед він відновив церковну єдність. Його пастві, знедоленим біженцям із Союзу, скоро відкрилося, що владика — незвичайний аскет: їв він раз на добу, а в постіль не лягав зовсім. Владика організував кілька благодійницьких товариств для біженців і Сирітський будинок, через який пройшло 3500 безпритульних дітей. Він майже щодня відвідував лікарні і в’язниці, часто вночі, безстрашно ходив Шанхаєм і в комендантську годину під час японської окупації, що вражало.

Одного разу його покликали причастити жінку, вкушену скаженою собакою. Жінка вже була уражена страшною хворобою. Під час причастя в неї стався напад, з рота пішла піна, вона виплюнула Святі Дари... Святі Дари не можуть бути викинуті. Єпископ Іоанн, не задумуючись, усе зібрав і, жахаючи присутніх, спожив їх... «Нічого не буде, — заспокоїв їх владика. — Це Святі Дари».

Шанувальниками владики записано і зібрано багато десятків випадків його чудотворінь. Причому й таких, котрі неможливо матеріалістично пояснити, навіть маючи велике таке бажання.

Він служив літургії, крім «споконвічних мов», основними європейськими мовами, сербською, а в Шанхаї і китайською мовою.

Після перемоги Радянського Союзу над Німеччиною серед частини еміграції запанувала ейфорія. Вигнанці писали покаянні листи «вождеві народів», поздоровляли з перемогою, поверталися на батьківщину. Хтось прямо на шибеницю, як отаман Семенов, хтось під кулю, хтось у табір. На владику Іоанна чинили дуже сильний тиск, вимагали, щоб він перейшов під юрисдикцію Московського Патріарха. А в самого Патріарха на той час не було можливості рятувати і ближніх... Владиці Іоанну загрожували, пробували отруїти, потім видали указ про «відсторонення», немов би здійснив він тяжкий гріх. Але він-то присягав зарубіжній Церкві. Тож і не вірив, цілком справедливо, радянській владі. Відповів: «Я підкорюся цьому указу в тому лише випадку, коли мені доведуть Священним Писанням і законами будь-якої країни, що клятвопорушення є доброчесність, а вірність клятві є тяжкий гріх».

У Китаї до влади прийшли комуністи. Жодна з «найдемократичніших і найгуманніших» країн не захотіла прийняти до себе п’ять тисяч гнаних, паству архієпископа Шанхайського Іоанна... Коли б не владика Іоанн, скільки з них пішло в табори, скільки під кулю? Немає таких математиків, не полічити.

Після непростих переговорів владика поселив свою паству на Філіппінах, на острові Тубабао. Назва — оком відразу і не схопиш. А повториш декілька разів уголос — казковим здаватиметься...

Мабуть, багато чого можна пояснити і з матеріалістичних позицій. Ну, наприклад, випадковістю. Можливо, і випадково 27 місяців через Філіппінський острів не прогулявся жоден тайфун, хоч і розташований Тубабао на шляху їхніх сезонних маршрутів. А сезонів, як відомо, рік має декілька. Можливо, це і випадковість. Але дуже вже якась неймовірна! А п’ять тисяч чоловік знали, що Владика Іоанн щоночі окроплював їхнє селище. Ці два роки один лише раз до острова наблизився тайфун, та й той в останній момент якось спішно повернув у бік... Але тільки-но перебралися біженці — налетів тайфун, зникли бараки...

Потім був Париж. Знать була спантеличена: новий архієпископ ходив і служив босоніж. На нього поскаржилися. Повеліли носити взуття. І він став носити. У руках. Послали в Брюссель. Потім — Сан-Франциско, де він побудував-добудував свій черговий храм. У цьому храмі його усипальниця.

Факт нетління тіла архієпископа Іоанна (була спекотна середина літа) очевидний усім: і чиновникам похоронного бюро, і Раді супервайзерів, які давали дозвіл на поховання в «недозволеному місці». Дозвіл дали одноголосно.

Після молитов до владики Іоанна здійснюються чудеса. Серед свідчень про них є і зовсім сучасні, такі як порятунок у літаку, в якого горіли два двигуни, зцілення від СНІДу...

Кажуть, п’ятикупольний собор, присвячений чудотворній іконі Божої Матері «Усіх скорботних радосте», видно з багатьох точок Сан-Франциско, видно з океану і з мосту «Золоті ворота»... А тепер от і з берега Дніпра. Днями в одному монастирі, неподалік від Черкас, з’явилася ікона блаженного Іоанна. Автор цих рядків сам бачив.

№198 16.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»