«Дамоклів меч історії та політики»

Міжнаціональні відносини (тертя, непорозуміння, конфлікти, відкриті зіткнення) — це той камінь спотикання, що уже відіграв фатальну роль у долі багатьох світових імперій — від Перської царя Кіра й Римської у стародавні часи до Російської, Британської, Австро-Угорської, потім — Радянської у ХХ столітті. Нерозв’язаність отого «національного питання» (для декого — містичного та сакрального, хоча в основі його завжди лежить дуже «проста» й справедлива річ: кожен народ має невід’ємне, бездискусійне право бути господарем своєї землі та своєї долі!) — то є справжній дамоклів меч, що висить над будь-якою поліетнічною наддержавою, хай би якою «безсмертною» вона здавалася, і в кінцевому підсумку цей меч неодмінно падає на голову держави. Це — не красивий образ, а правдивий «сухий залишок» історії.

Утім, сказане стосується аж ніяк не лише імперій. Україна нею не є, однак вагу «національного фактора» в нашій державі применшувати вкрай небезпечно. Такою мірою небезпечно, що це було б непробачною легковажністю. Навпаки, є вкрай необхідним вивчати, критично аналізувати та узагальнювати історичний досвід взаємин між націями, що здавна жили, живуть і, поза сумнівом, житимуть на нашій землі. Тому публікація однотомника «Національне питання в Україні ХХ — початку ХХІ ст.: історичні нариси» (цю колективну працю випущено Київським видавництвом «Ніка-центр»), підготовленого Інститутом історії України НАН України (відповідальний редактор — В.Смолій, керівник авторського колективу — Л. Якубова. Редакційна рада — В.Литвин, В. Даниленко, С. Довгий, С.Кульчицький, Ю.Левенець, О. Онищенко, В. Смолій, В. Шаповал), є цілком своєчасною відповіддю на виклики часу, перспективним інтелектуальним пошуком, з урахуванням наших історичних драм і трагедій, цивілізованих зразків національних взаємин сучасності.

Уявляється цілком правильним і правомірним, що авторський колектив, докладно висвітлюючи впродовж усіх семи розділів цієї об’ємної праці (1. «Україна напередодні східноєвропейської «весни народів». 2. «Східноєвропейська «весна народів». 3. «Національне питання на українських землях у міжвоєнний період». 4. «Україна в роки Другої світової війни». 5. «Україна багатонаціональна після Другої світової війни (1945 — 1991). 6. «Кримське питання в контексті політичної історії ХХ сторіччя». 7. «Україна незалежна») історію польських, татарських, єврейських, грецьких, болгарських, угорських, румунських, чеських національних рухів на українських теренах впродовж «кривавого століття» і так само подаючи розгорнуту оповідь про масові етнічні чистки, депортації, репресії, злочини проти народів, що жили на нашій території, в тоталітарну добу, — поряд з цим приділяє особливу, в багатьох розділах пріоритетну увагу національно-визвольним прагненням українців як державотворчій нації. Це є принципово важливим. Адже, як переконливо довела історична практика століття, що завершилося 12 років тому, без забезпечення законних прав української нації на власну незалежну державу є неможливою реалізація (і реальних захист) політичних, культурних та економічних прагнень будь-якого з близько 100 етносів, що живуть на цій землі. Бо доля в нас одна.

Звісно, кожен читач, який цікавиться етнополітичною проблематикою, може знайти на майже шести сотнях сторінок книжки щось особливо корисне для себе. Якщо хтось хоче розібратися в причинах трагічної поразки лідерів Центральної Ради (а зрозуміти це можна лише в контексті винятково складних міжнаціональних відносин в Україні 1917 — 1921 рр., причому ця складність була спричинена не в останню чергу тим, що не вирішене було «українське питання»!), розібратися в тому, чому, здавалося б, незаперечні, «всезагально об’єднувальні» заклики Михайла Грушевського до «виведення вільної України на шлях розквіту та повної згоди» не дали очікуваних результатів, не привели до національної та соціальної гармонії, — йому варто уважно прочитати другий розділ праці. Якщо людина бажає глибше дослідити етнонаціональну політику німецької окупаційної адміністрації та її вплив на сферу міжнаціональних відносин у роки Другої світової війни, — їй необхідно ознайомитися з розділом четвертим. А в тому разі, коли небайдужий читач прагне детально вивчити механізм русифікації, впливу якої зазнали як українці, так і переважна більшість інших етносів на теренах колишньої УРСР, — варто звернутися до п’ятого розділу (до речі, саме там можна знайти прецікаві статистичні таблиці щодо національного складу, загалом — щодо етнодинаміки населення України в 1959 — 1969 рр., 1970 — 1978 рр., 1979 — 1988 рр. за матеріалами переписів населення). Один із найдраматичніших фрагментів праці — його важко читати байдуже, в той же час події викладаються з високою мірою наукової об’єктивності й зваженості — це напис «Трагедія євреїв України» з розділу п’ятого.

Автора ж цих рядків (його погляд є, звісно, суб’єктивним) найбільше зацікавили ті аспекти книжки, де йдеться про моторошну, жахливу «тактичну гнучкість» (котра, по суті, переходить будь-які межі цинізму) лідерів більшовиків у «національному питанні» (конкретніше — в українському). Наші публіцисти та історики (другі, можливо, меншою мірою), викладаючи злочинну практику кремлівського тоталітарного режиму, особливий наголос роблять на народовинищенні, репресіях, масовому насильстві. Проте більшовики не перемогли б, якби не мали у своєму арсеналі набагато витонченішу зброю, — зброю облудних обіцянок, демагогії, маніпуляції свідомістю мас. І тут ми переходимо до теми «Ленін і Україна» (точніше, «Ленін і незалежна Україна»). Подивимося, як її подано в аналізованій праці.

Як зазначає автор нарису «Національна політика Кремля щодо УСРР. 1919 — 1922» (з розділу другого) С. Кульчицький, «В. Леніну вдалося в епоху розкладу традиційних імперій подовжити на багато десятиліть існування централізованої імперії в радянській оболонці: спочатку як конгломерату формально незалежних держав, а потім — у вигляді федеративного союзу республік, наділених державними правами». Додамо, що цей ленінський «успіх» коштував згодом людям, в Україні сущим, мільйонів і мільйонів жертв! Тому тут є в чому докладно розбиратися. Кульчицький пише: «Ленін чітко усвідомлював, що приниження національної гідності українців загрожуватиме недобрими для центру наслідками. А в центральному апараті сиділи люди, які могли вільно або невільно спровокувати такі наслідки. «Пошкребти котрогось комуніста — і знайдеш великоруського шовініста», — з прикрістю говорив вождь делегатам партійного з’їзду. Варіант злиття України з Росією в тезах Леніна не вийшов на перший план. Вождь був упевнений, що можна вибудувати державну конструкцію, яка задовольнить усі сторони. Цілком зрозуміло, що суть конструкції, здатної задовольнити протилежні за змістом вимоги, повинна була фундаментально відрізнятися від форми. Зрозуміло й те, що форма могла відповідати сподіванням національно свідомих українців, але суть конструкції мусила співвідноситися з будовою централізованої унітарної РКП(б)», — підсумовує Кульчицький.

Як усе це виглядало на практиці? Лідер більшовиків, який (це відомий факт) наприкінці 1917 року ініціював висунення ультиматуму Центральній Раді, зараз (тобто вже наприкінці 1919-го, коли з України були вибиті війська Денікіна і на нашу територію знову ввійшли «червоні» з’єднання) діяв уже зовсім під іншим ідеологічним «прикриттям». «Самі українські робітники і селяни вирішать свою долю», «найбільш велика обережність щодо національних традицій, найбільш суворе додержання рівності української мови й культури, зобов’язання вивчати українську мову для всіх посадових осіб» — такі вимоги, заклики, настанови лунали тоді з уст вождя. Справжній їхній зміст виявився лише в реальній історичній практиці наступних років (зокрема, і справжній зміст політики «українізації», точніше — «коренізації» 1923 — 1929 років; ті представники української інтелігенції, які не збагнули цього справжнього змісту, заплатили за це своїм життям). Так само, як «потрійне» (як мінімум) дно мала резолюція політбюро ЦК РКП(б). «Про Радянську владу на Україні» від листопада 1919 року, де, зокрема стверджувалось таке: «1. Неухильно проводячи принцип самовизначення націй, ЦК вважає за необхідне ще раз підтверджувати, що РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР. 2. Вважаючи безперечною для всякого комуніста і для всякого свідомого робітника необхідність якнайтіснішого союзу для всіх Радянських республік в їхній боротьбі з грізними силами всесвітнього імперіалізму, РКП стоїть на тій позиції, що визначення форм цього союзу буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і трудящими селянами». Як довели більшовики, вони вміли впливати на «вільний вибір» українських робітників та селян! Як точно зауважив американський історик Том Мартін, у Кремлі вирішили, що «націоналізм буде обеззброєний завдяки забезпеченню національних форм». Ще примітніше, що після нападу Гітлера на СРСР і радянські та партійні високопосадовці, й пропагандисти почали вважати такі, раніше абсолютно «націоналістичні», пасажі, як «великий український народ», «суверенна Українська держава» і навіть «великі історичні звершення українців»!

Ми торкнулися лише невеличкої частини проблем, порушених у колективній монографії українських дослідників, де підсумовано історичний досвід України з осмислення й утілення власних етнополітичних прагнень. Віриться, що ця праця є лише першою ластівкою, яка сповіщає: основна, серйозна розмова — ще попереду.