Давня Русь і кочівники

Україна, як і її попередниця — Київська Русь, завжди жила під загрозою вторгнення з південного сходу. Вже за правим і лівим притоками Дніпра — річками Рось і Сула, починалися кочовища степових азіатських народів. На берегах цих водних перешкод за часів князя Володимира з’явилися потужні укріплення, де несли свою службу прикордонні гарнізони. Початковий літопис ще в період правління князя Олега згадує про військову загрозу — мадярську орду, яка стояла під Києвом, але потім пішла на захід. Проте переміщення кочівників, що почалося у Великому Степу, було передвісником справжньої біди. Услід за угорцями з’явилися їхні переслідувачі — печеніги.

•  Багато дослідників вважають, що кочові хвилі з азіатських глибин покотилися на Русь у результаті краху Хазарського каганату, до розгрому якого доклав свою руку і київський князь Святослав. Печенізькі набіги залишили глибокий слід в історичній пам’яті нашого народу. «Повість минулих літ» розповідає про те, що ці люті кочівники неодноразово розоряли Руську землю, палили і грабували селища і навіть брали в облогу сам Київ. Поки князь Святослав воював на Дунаї, печеніги мало не взяли столицю, обороною якої керувала його мати — княгиня Ольга. При поверненні додому печенізький хан Куря підстеріг малу дружину Святослава на дніпровських порогах, убив князя і зробив з черепа чашу для вина, нахваляючись своєю перемогою. Синові Святослава — князеві Володимиру, довелося боротися з печенізькою експансією серйозно. Приблизно з 980 року печеніги стали регулярно здійснювати свої спустошливі набіги на Русь, а наприкінці Х століття їхня навала досягла піку.

Для того, щоб захистити володіння від ворожої кінноти, київський князь вирішив спорудити на степових кордонах оборонні рубежі. За свідченням католицького місіонера Бруно, який побував на Русі, 1006 року її південні кордони захищали за допомогою засік — загорож з дерев, повалених вершинами у бік супротивника. На найбільш уразливих ділянках форсування водних перешкод були побудовані фортеці і посилені міста. Все той же Бруно у листі до німецького імператора Генріха ІІ писав, що з півдня Русь була захищена укріпленнями, а в степ до печенігів його випустили через спеціальні брами.

•  Існує думка, що скандинавська назва Русі — Гардаріка, перекладалася зовсім не як «країна міст», а — «обгороджена країна». Це дає дослідникам підстави стверджувати, що знамениті «Змієві вали» були побудовані за часів князя Володимира. Щоправда, археологи прийшли до висновку про те, що багато земляних укріплень на південь від Києва з’явилися набагато раніше — чи не на рубежі нашої ери. Існують різні версії щодо походження «Змієвих валів» — їхню появу пов’язують зі скіфами, бастарнами або готами, які жили у цих місцях. Найвірогідніше, князь Володимир використовував колишні земляні вали і насипав нові, укріпивши їх частоколами і зрубами. Висота великого насипу, покликаного стримати степову кінноту, інколи сягала восьми метрів, вона посилювалася ровом або річковим обривом.

•  Південно-східні кордони держави спочатку йшли по лівому притоку Дніпра — річці Трубіж, сильно заболоченій по всій течії, за винятком гирла і околиць Переяслава. Князь Володимир Святославич реконструював переяславські укріплення і висунув у степ військовий табір. Ще один такий табір виник неподалік літописного Остерського городка при впаданні у Трубіж річки Десни. До північного заходу — на півдорозі древнього шляху на Київ — там, де нині Бориспіль, стояла сторожова фортеця, місце кровопролитних битв. Пізніше близькість трубізького заслону до столиці змусила Володимира віднести кордон далі від неї — до річки Сули. Саме через її безлісе пониззя проходив «злодійський  шлях» — основна дорога кочівників на Русь. Дорогу цю стала контролювати фортеця Воїнь, а в її бухті  ховалися торговельні судна, що слідували Дніпром. Воїнь з’єднали з Переяславом так званим «зміїним валом», а на правому березі в пониззі Сули спорудили круту і багатоступінчасту загорожу. На висотах з’явилися укріплені поселення з димовою сигналізацією між ними. Археологічні знахідки в таких поселеннях характерні, швидше, не для корінного населення Київського князівства, а для вихідців із північних, центральних і західних областей Русі. Це зайвий раз підтверджує слова літопису про те, що для освоєння і захисту степового прикордоння князеві Володимиру доводилося заселяти його «мужами кращими... від словен, і кривич, і від чуді, і від вятич».

•  Зусилля київських князів як Володимира, так і його сина Ярослава, а також їхніх спадкоємців дали результат тільки до кінця ХI сторіччя — порубіжна територія була освоєна настільки, що новий кордон справді став надійним. На правому березі Дніпра печенізький натиск був анітрохи не меншим, а кордон теж спочатку проходив дуже близько від Києва — всього в одному денному переході, річкою Стугною. Тут ще за Володимира його теж перенесли подалі у степ — до річки Росі, звідки до столиці було вже два денних переходи. Цікаво, що саме із княженням Володимира Красне Сонечко староруські билини пов’язують богатирський епос, героями якого стали дружинники Ілля Муромець, Добриня Нікітич і Альоша Попович. Прізвисько Іллі Муромця підтверджує згадане свідчення літопису про набір прикордонників з інших областей Русі, оскільки місто Муром — центр угро-фінського племені, асимільованого слов’янським племенем в’ятичів. Самі билини переконливо оповідають про те, що навали степняків були постійною і серйозною загрозою. Легендарний Дракон, або Змій, був символом тюркського степу, що відбилося у відомій легенді про Микиту Кожум’яку — київського силача, який зміг запрягти і перехитрити чудовисько.

Проте представляти стосунки Русі зі степняками як постійну ворожнечу було б абсолютно неправильно. Вочевидь, випробовуючи гостру потребу у військових поселенцях, які повинні були захищати степові рубежі, князь Володимир ухвалив іще одне важливе і навіть доленосне рішення для майбутнього Русі й України. Він використав усобицю серед степняків і став приймати їх на службу для охорони кордонів від інших племен і навіть одноплемінників. Хоча більшість із них залишалися язичниками, які вірували в тюркського бога Тенгрі, деякі приймали хрещення, що сприяло асиміляції з місцевим слов’янським населенням. З часом південні межі Київського, Переяславського і Чернігівського князівств почали покриватися густою мережею тюркських поселень, що й нині просліджується в місцевій топонімії. За печенігами у придніпровський степ прийшли торки (огузи, гузи або узи) — тюркізовані нащадки середньоазіатських саків і масагетів, близьких родичів сучасних туркменів, азербайджанців і турків. Після низки невдалих битв із київськими дружинами окремі загони степняків вважали за краще піти на службу до руських князів. Це прагнення отримати заступництво Києва посилилося, коли з-за Волги і Дону прийшли потужніші претенденти на степові пасовища — половці-кумани, які нещадно вирізували своїх суперників. Загроза була настільки серйозною, що через навалу половців урвалося сполучення Русі з Тмутараканським князівством, а також торговельний шлях до Візантії.

•  Населення південних князівств почало переселятися в лісову зону — на північ і захід. У своїй промові на Долобському з’їзді князів Володимир Мономах красномовно змалював тодішнє життя русичів: виїде смерд в поле орати, а половець раптово на нього нападе, вб’є його, забере коня, вирушить у село і там розграбує селянські пожитки, спалить тік, забере в полон дружину смерда і його дітей. Зі зрозумілих причин роль і значення прикордонної охорони в таких екстремальних умовах різко зросли. У другій половині ХІІ сторіччя у прикордонному Пороссі утворилася конфедерація тюркських племен, які перебували на службі у Києва, —  «чорні клобуки» (каракалпаки). Таку назву в русичів це воїнство отримало через повстяні і ковпаки і папахи, які носили степняки. Центром конфедерації на південному кордоні Київщини стало невелике містечко Торчеськ. Вперше назва «чорні клобуки» зустрічається в Іпатіївському літописі 1146 року. За повідомленням літописця, до їхнього складу входили торки, печеніги і загадкові берендеї. Ближче до Дністра розташовувалися поселення так званих «болоховців». На лівобережжі Дніпра — в Переяславському і Чернігівському князівствах прикордонну службу несли степові племена — ковуї. Крім того, називаються роди турпеїв і каєпичів. Варто зазначити, що після княження Ярослава Мудрого з літописів поступово зникають згадки про скандинавських найманців — варягів, натомість все частіше йдеться про найманців-тюрків. «Чорні клобуки» були важливою військовою силою і брали участь практично у всіх збройних оборудках, особливо в руських усобицях. Військові сили київських князів, згідно з Іпатіївським літописом, взагалі складалися з трьох частин: киян, княжої дружини і «чорних клобуків».

•  Історики вважають, що в політичному сенсі в Київському князівстві перед татаро-монгольською навалою існували два головні чинники: київське боярство і «чорні клобуки». Саме вони спільно ухвалювали рішення про запрошення до Києва того або іншого князя. Про важливу роль «чорних клобуків» свідчить стійкий вислів, що неодноразово повторюється в літописі, «вся земля Руська і чорні клобуки». Траплялося й таке: «свої погані, що розсердилися на київського князя Мстислава, взяли участь у знаменитому погромі Києва 1169 року. Персидський історик Рашид ад-дін, описуючи завоювання Русі монголами 1240 р., пише: «Царевичі Бату з братами, Кадан, Бурі і Бучек вирушили  походом у країну руських і народу чорних шапок і в дев’ять днів узяли велике місто руських, якому ім’я Манкеркан (Київ)». Згідно з історичними даними, після монгольського завоювання Київщини частина «чорних клобуків» була переселена у Поволжя і Молдавію і включена у військово-аристократичну структуру улусу Джучі. Проте осіла частина «чорних клобуків» назавжди залишилася в Пороссі і з часом злилася з місцевим слов’янським населенням.

•  Окремо слід сказати про стосунки русичів з іншими тюрками — половцями. Як не дивно, але й вони характеризувалися не лише ворожнечею, але й тісними шлюбними і політичними союзами. Обидві сторони брали участь в усобицях, підтримуючи своїх родичів. Першим із руських князів поклав початок спорідненості з половцями син Ярослава Мудрого — Всеволод І. Він 1068 року одружився з дочкою хана, яка увійшла в історію під ім’ям Анни Половецької. Його син, Володимир Всеволодович Мономах, усе життя воював із половцями, проте втретє одружився з половчанкою і одружував двох своїх синів з красунями половецькими: 1108 року Юрія (Долгорукого, майбутнього засновника міста Москви) з донькою хана Аепи Осеневича і 1117 року Андрія Доброго (Волинського) з онучкою Тугор-хана. Половецькі красуні стали матерями і бабусями багатьох руських князів. Юрій Долгорукий мав від половецької княжни 12 синів, зокрема Андрія Боголюбського, який розорив Київ. Досить подивитися на реконструкцію обличчя цього князя, і всі сумніви щодо його походження відпадають. З половчанками були одружені Володимир Галицький, Рюрік Ростиславович Київський (з донькою хана Белука, сестрою знаменитого хана Кзака). Князь Данило Галицький, сам одружений з донькою хана Котяна, одружив одного зі своїх синів з дочкою половецького хана Тегака. Особливо тісні родинні зв’язки з половцями існували у чернігівських князів. Не треба забувати, що саме населення Чернігівського і Переяславського князівств було змішаним — слов’яно-тюркським за своїм складом. Між чернігівськими князями і половецькими ханами постійно зміцнювалися родинні стосунки. Онук Ярослава Мудрого, двоюрідний брат Володимира Мономаха, легендарний князь Олег Чернігівський і Тмутараканський, був одружений з дочкою половецького хана Осолука і мав від неї чотирьох синів. Його онуком був князь Ігор Святославич Сіверський — головний герой «Слова про Ігорів похід», який в юності разом з «поганими» брав участь у погромі Києва 1169 року. Сам Ігор Святославич був одружений з онучкою Юрія Долгорукого (докою Ярослава Галицького), знаменитою Ярославною, прадідом якої був половецький хан Аепа.

Як бачимо, в жилах руських князів потужним струменем вирувала кров не лише нормана Рюріка, але й степових ханів. Тому багато воєн і набігів, описаних літописцями, були ні чим іншим як родинними «розборками» між Степом і Руссю. Як відомо, один із таких походів — Ігоря Сіверського, закінчився його поразкою і полоном. Проте полон цей був почесним. Незабаром один із половців, на ім’я Овлур, мати якого була руською «із землі Ігореви», допоміг князеві втекти. За два роки живим і неушкодженим повернувся з половецького полону і хоробрий брат Ігоря, знаменитий Буй-тур Всеволод. 1187 року повернувся син Ігоря — Володимир, який за час полону встиг одружитися з дочкою хана Кончака. Причому повернувся не один, а з однорічним первістком Ізяславом. Отже марно плакала на путивльському валу його мати Ярославна! Слід зазначити, що шлюби із степняками були не менш поширеними серед бояр і дружинників. Мабуть, половецькі жінки для русичів були особливо привабливими. Недарма в «Слові про Ігорів похід» йдеться про «красних дів половецьких». Ще раніше військова еліта Русі стала ріднитися з тюркськими родами з кола «чорних клобуків». За оцінками істориків, майже половина знатних прізвищ південної Русі має тюркське коріння. Варто зазначити, що з часом у літописах «чорних клобуків» починають ототожнювати з «черкасами» і «козаками». Так у Московському літописному зведенні XV століття під роком 1152 пояснюється: «Всі Чорні Клобуки єже звуться Черкаси». Дещо пізніше таке ж пояснення поміщене й у Воскресенському літописі. На підставі всіх цих літописних даних російський історик М. Карамзін зробив висновок про те, що й назва «козаки»  спочатку належала торкам і берендеям. Відомо також, що татари називали черкесами жителів Кубані — касогів, а Кубань за часів Київської Русі була територією Тмутараканського князівства. Існує версія про те, що з приходом половців князь Мстислав разом із дружиною, набраною з воїнів Північного Кавказу, повернувся в Чернігівське князівство і цей контингент влився до складу ковуїв або «чорних клобуків».

Проте ще вірогідніше інше пояснення. У період, коли Київське, Чернігівське і Переяславське князівства були завойовані литовськими князями, новим правителям довелося піклуватися про охорону володінь. У зв’язку з цим вони перейняли політику попередників і в прикордонній смузі продовжували селити степових найманців. В усякому разі так чинили князі Володимир Ольгердович і Вітовт. І поступово до поселень нащадків київських «чорних клобуків», чернігівських ковуїв і хрещених половців додалися татарські і черкеські загони.  Цікавим є свідчення генуезького історика й етнографа Інтеріано, який писав про черкесів таке: «Носять довгі вуса. На поясі в шкіряній торбинці, зробленій і вишитій руками дружини, постійно мають кресало і бритву з бруском. Нею голять один одному голову, залишаючи на верхівці довгий пучок волосся у вигляді кіски». Треба враховувати, що ареали розселення народів Північного Кавказу в колишні часи були набагато обширніші і сягали самого Дону. У цій зоні вони стикалися з тюрками. Так або інакше, але степові найманці, що селилися на півдні Русі, сформували особливу верству населення, з якої поступово з’явилося козацтво. Як і інші тюрки, вони об’єднувалися в коші й курені під керівництвом отаманів. У бою використовували не прямі мечі, а криві шаблі. На відміну від жителів Русі мешканці прикордонної смуги одягалися не у вузькі порти, довгі сорочки й високі чоботи, а в шаровари, свити й папахи, короткі сап’янові чобітки із заломленими носами. Бороди і волосся вони голили, залишаючи характерні для степняка довгі вуса й «оселедці». Своїх молодих слуг тюркські воїни називали не отроками, а джурами, дружини — ватагами. Взагалі військова термінологія козаків суцільно складалася з тюркських термінів — осавул, булава, бунчук, барабан, сурма, табір, майдан. Зі зрозумілих причин, героями в цьому військовому середовищі були вже не билинні дружинники Ілля Муромець і Альоша Попович, а бійці з суто тюркськими іменами — Байда і Мамай, про яких складали козацькі думи. Виконували ці пісні не під передзвін слов’янських гусел, а під звуки тюркського кобизу — пізніше кобзи. Академік Платон Білецький, який дослідив зображення козака Мамая, вважав, що витоки цієї художньої традиції слід шукати в Центральній Азії. Але саме звідти і прийшли на береги Дніпра степові племена, що увійшли до історії під назвою «чорних клобуків».

•  Історики зазначають, що козацтво південного порубіжжя, наприклад у Черкасах, складалося з людей, багато з яких носили тюркські імена — Балиш, Бахта, Байдак, Брухан, Бут, Каранда, Киптай, Кудаш, Махмедер, Моксак, Ногай, Охмат, Теребербей, Толук, Чарлан, Челек, Чигас, Чурба тощо. Не дивно, що в прикордонній смузі існувала не тільки тюрко-слов’янська двомовність, але і сформувався певний антропологічний тип людей з азіатською домішкою — вилицюваті обличчя, темне волосся, карі очі. Цікава і така маленька, але характерна деталь: учені, які дослідили череп легендарного запорізького отамана Івана Сірка, зі здивуванням виявили в його обличчі явні ознаки монголоїдності. Сьогодні можна не сумніватися тому, що поселення тюркських племен періоду Київської Русі, початок яким поклав князь Володимир і його нащадки, стали етнічною основою для формування українського козацтва, а сама прикордонна смуга, яка з часом почала просуватися в південно-східний степ, отримала назву Україна.