Дефіцит жалощів
Підчас нетривалої цього року ожеледі я стала свідком досить типової вуличної сценки. Огрядна жінка, яка йшла за кілька десятків метрів переді мною, послизнулася і якось важко й незручно впала, упустивши з руки велику торбу. Доки я підійшла, жінка — стара жінка — не вставала і, тихо стогнучи, намагалася зібрати порозкидані навколо пакети. На щастя виявилося, що впала вона досить «благополучно» і невдовзі, перевівши дух та впоравшись із сумкою, потихеньку піднялася і пішла своєю дорогою.
Як завжди в подібних випадках, мене вразила одна й та сама обставина. Поки жінка безпомічно лежала на тротуарі, повз неї в обох напрямках пройшло десь iз два десятки людей — молодих, старих, багатих, бідних, з великими сумками або з пустими руками. Одні стрімко поспішали, інші йшли нога через ногу, очевидно гуляючи. Але жоден iз них не зупинився біля тої, що впала, не простягнув руку, не поцікавився, чи не треба допомогти. Прохожі навіть голів не повертали, остерігаючись, можливо, своїх кращих інстинктів — щоб якось не затриматись, не навантажити себе милосердям. А ну, як руку-ногу зламала? Возись тоді.
Подібна, начебто невинна жорстокість, на жаль, не є випадковою. Аби у цьому переконатися, достатньо придивитися до дитячих ігор у дворах, біля дитсадків або в шкільних сквериках. Ось маленькі дівчатка і хлопчики, як зграйка горобчиків, граються — ганяються одне за одним, залізають на споруди ігрового майданчика. Гам, сміх, азарт. Раптом хтось — iз розгону чи з висоти — падає і від болю (коліно або живіт) довго лежить на землі, плачучи вголос. Як правило, на це ніхто з дітей не реагує. Зовсім, ніяк. Діти продовжують гру, бігають навколо, а буває, що й перескакують через свого товариша, який тим часом корчиться від болю. Все дуже просто — їм його не жаль.
Але що там товариш! Чи часто в міському транспорті стаєш свідком того, щоб хлопчик, скажімо, 6—10 років, запропонував місце своїй власній матері, яка стоїть поряд із важкими сумками? Або зохотився забрати з рук бабусі свій шкільний ранець? Є чимало сімей, де діти, навіть підлітки не знають, чим хворіє їхня мати, ніколи не помічають втому чи нездоров’я на її обличчі. І, відповідно, ніколи зі своєї ініціативи не допоможуть, не вiзьмуть на себе її домашні обов’язки. Дітям не жаль — вони просто не знають, що це за почуття. В цьому винні, звичайно, не діти. Жалість, чутливість до чужого болю, готовність трохи поступитися своїми зручностями — то тендітна шляхетна квітка, яка потребує терпiння й постійного виховання чи не з колиски.
Діти, особистість, родина — то справи приватні. Начебто. Батьки рідко думають про те, що виховують, гарно чи зовсім погано, не тільки своїх дітей (іноді собі на горе), але також — громадян країни, у якій живуть. Не думають про те, наприклад, що всі наші теперішні політики, урядовці, олігархи — то чиїсь діти, яких батьки не привчили жаліти хворих, слабих, безпомічних. Жаліти навіть незнайомих і заочно. А душа людська не терпить порожнечі, тому вакуум жалю там обов’язково заповнюється зовсім іншими субстанціями, такими як презирство або просто байдужість. Ось, наприклад, чиновник чи банкір отримує державні гроші для виплати пенсій. Кругленька сума, на якій гріх не заробити. Для людини, в душі якої ніколи не було дійсного жалю навіть до матері, тут все зводиться виключно до винайдення безпечного механізму «операції». А щодо старих злиденних людей, то через них вони просто «перестрибують», як діти, що перескакували через того, хто впав і плакав.
Чим менше жалощів у душі, тим ширша й зручніша дорога відкривається перед діловою людиною, перед політиками у нашій країні. Чи було колись таке, щоб хтось із політиків пожалів поверженого суперника? Дарма, що у нашому політичному театрі- буф можна знайти чимало акторів, навіть вельми відомих, які істинно достойні жалощiв. Хіба це не трагедія, скажімо, якщо між політичними амбіціями та здібностями публічної людини існує безодня? Або коли та чи інша знана особистість постійно грає роль голого, нічим не прикритого короля — без належної освіти, без ерудиції, кругозору, зрештою — без простого здорового глузду. І ризикує кожну мить впасти на слизькій дорозі під ноги байдужих перехожих, які тільки того й очікують.
У політичному житті не помітити якихось ознак жалощiв не тільки до суперників (на війні, як на війні), але й до своїх прихильників. Подивіться тільки на тих людей, особливо старих, яких сьогодні безжальна але майстерна демагогія вивела серед зими на вулиці Києва, в намети. У час, коли повсюдно лютує епідемія грипу. Бо персональна мета більшості політиків завжди виправдовує будь-які страждання інших.
