День, якого не було?..

III. «СПЕКОТЛИВИЙ» ЛЮТИЙ 1654 року

Продовження. Початок читайте на сто«Україна Incognita» від 17 та 31 січня 2003 р.

Найголовніший урок, який, вочевидь, Богдан Хмельницький виніс із переяславських подій, що сталися на початку зими 1654 р., полягав у тому, що добре готуватися слід не лише до війни, а й до укладення союзу. Адже перипетії, пов’язані із принесенням присяги представниками царя, а згодом підняття в ході переговорів 19-20 січня (за нов. ст.) чимало таких питань, які були не лише зайвими, а й створювали вельми неприємні для української політики прецеденти (як наприклад, узгодження з царським боярином розмірів платні козацьким урядникам чи передачі акцизних зборів в оренду), продемонстрували серйозні недоліки в роботі тогочасного українського зовнішньополітичного відомства.

Для того, аби виправити допущені помилки та прорахунки, гетьман, навіть не очікуючи від’їзду з Переяслава московської делегації, попрямував до своєї резиденції в Чигирині. У Чигирині, а згодом у Корсуні упродовж першої половини (середини лютого 1654 р. Хмельницький проводить серію старшинських нарад, на яких і розгорнулася головна робота та підготовці проекту договору з царем та було взято необхідну тональність розвитку міждержавних взаємин України та Росії. Але чи зводилася в цей час зовнішньополітична діяльність Гетьманату лише до одного «московського» напряму?

Скільки потрібно мати союзників чи протекторів, аби почуватися захищеним?

Близько 11-12 лютого польський король Ян II Казимир довідався про прийняття Військом Запорозьким протекції московського царя. Усвідомлюючи неминучість широкомасштабної війни на сході, король розгортає активну дипломатичну війну проти царя та українського гетьмана. Упродовж другої половини лютого польські дипломати відряджаються до Туреччини, Криму, Валахії, Трансильванії, Молдавії, інформуючи їхніх правителів про небезпеку, яка нависла над їхніми державами від союзу козаків з московітами, та закликаючи до спільного виступу проти них. Саме цим часом датується і відоме звернення Яна II Казимира до козацького полковника Івана Богуна, котрий, не склавши присягу Олексію Михайловичу, дав підстави полякам сподіватися на можливість його перетягування на свій бік. У тому разі, коли Богун відступиться від «зрадника Хмельницькому», йому було обіцяно гетьманську булаву, підтвердження шляхетського звання та надання будь-якого староства в Україні, яке йому лише «полюбиться».

У грі з Богуном в польського керівництва шансів було небагато, а ось зовнішньополітичні акції Варшави несли в собі велику потенційну загрозу інтересам України. І саме на дезавуювання у Європі негативних наслідків вражень від переяславських домовленостей і була спрямована активна зовнішньополітична діяльність гетьманського уряду.

Незважаючи на болючу особисту рану — смерть сина Тимоша влітку 1653 р. у війні проти військ придунайських правителів, застереження державних інтересів вимагає від Богдана переступити через власні емоції та кривди, й домагатися налагодження союзницьких відносин із трансильванським князем, молдавським та волоським господарями. Зокрема, в листі до трансильванського князя Д’єрдя II Ракоці Хмельницький, зазначивши, що його «...син без мого відома захищав батька й намагався шукати всюди противника. Але що сталося, того не можна повернути...», пропонував відновити «найтіснішу дружбу» та прохав не надавати «допомоги ворогам нашим». Ще більш далекосяжними були пропозиції, висловлені православним правителям Молдавії та Валахії, котрих гетьман закликав підтримувати «добрі відносини, як були вони спочатку між нами як між християнськими князями, які належать до єдиної святої православної церкви».

Проте, безумовно, найголовніше завдання тогочасної зовнішньої політики України полягало в тому, аби домовленостями з Москвою не відштовхнути від себе Кримське ханство. Адже, ні Богдан, ні його оточення не розглядали союз із царем як альтернативу дружбі з ханом. Подібний міф міцно укорінився у суспільну свідомість уже в часи підкорення Криму Катериною II, коли вкрай потрібно було надати законність акту інкорпорації півострова. Насправді ж, хоч стосунки українського козацтва з кримськими татарами й були наповнені численними прикладами конфронтації, зводити їх лише до такого зрізу означало б спрощувати багату історичну палітру. На середину 1650-х років у Криму серед місцевої знаті була досить потужна проукраїнська партія і її впливи Богдан сподівався використати для того, аби, якщо не вберегти антипольський союз із Кримом у непорушності, так, принаймні, не допустити переходу ханату на антиукраїнські позиції, спонукати його до зайняття позиції нейтралітету. З метою зондування настроїв в оточенні хана Іслам Ґерея вже на початку лютого гетьман відправив своїх посланців до Бахчисараю. Дізнавшись про тривогу, спровоковану в ханській резиденції відомостями про українсько-російське зближення, наприкінці лютого Богдан відправляє до Криму наступне посольство.

Паралельно зі стосунками з ханом розвиваються взаємини з турецьким султаном. На перших порах українська дипломатія намагається уникати обговорення проблеми царської протекції, прагнучи насамперед через Стамбул впливати на кримське керівництво, яке, як відомо, було у васальній залежності від султана. Коли ж цього досягти не вдається, за наказом Хмельницького, українські посли повторюють перед Мехмедом IV пропозицію щодо прийняття України... під протекцію турецького султана! І тут варто наголосити, що нічого дивного, а тим паче, зрадливого в діях українського гетьмана не було, адже стосунки клієнт — патрон передбачали лише виконання певних умов клієнтом за надання певних послуг чи захисту патроном. Мову про входження українських земель як провінції до складу Російської держави гетьман і старшина на початку 1654 р. не вели. Як же тоді планувалося будувати відносини з московським царем?

Український проект від 17 (27) лютого 1654 р.

У середині лютого гетьман скликає ряд старшинських рад, спочатку в Чигирині, згодом у Корсуні, на обговорення яких і було винесено обговорення питання щодо характеру та змістового наповнення договору Війська Запорозького з московським царем.

І хоч прямої інформації про перебіг цих нарад не збереглося, наявні опосередковані свідчення дозволили Михайлу Грушевському дійти висновку, що дебати учасників зібрань були доволі гострими, а позиції сторін непримиримі. Це певною мірою й зашкодило виробити концептуально цілісний проект угоди. Підґрунтям же розходження інтересів старшини стало те, що старшинський корпус, як і саме козацтво загалом, формувалося з декількох джерел. І в ньому були представлені як вихідці з православного шляхетського стану, так і «старинне» козацтво, а також представники селянства та міщанства. Зрозуміло, що така соціальна неоднорідність позначалася як на рівні політичної культури різних відгалужень козацтва, так і на пріоритетності їхніх нагальних потреб. Адже, для одних було важливим досягнення високого рівня політичної суб’єктності Гетьманату (решту прав як шляхтичі вони вже мали), а для інших — аби їх ніхто не намагався знову присилити до виконання повинностей на користь пана чи царя.

Утім, укладачам проекту українсько- російської угоди вдалося досягти балансу інтересів різних соціальних прошарків і виробити документ, який передбачав застереження як загальнодержавних прав на зовнішньополітичній арені, недоторканності політико-адміністративного та соціально-економічного внутрішнього укладу, так і містив гарантії для окремих соціальних верств, прошарків і, навіть, певних рангів українських адміністраторів.

Загалом проект містив 23 статті. Найголовніші з них декларували ідеї зовнішньої незалежності Гетьманату, що, насамперед, проявилися у праві вільного вибору гетьмана як глави держави, керівника уряду та головнокомандуючого українського війська. Крім того, за козацькою Україною зберігалося право зовнішньополітичних відносин з іноземними державами (в разі з’ясування в ході них відомостей, що зачіпатимуть інтереси царя, гетьманський уряд брав на себе зобов’язання інформувати про це Москву). Окремо декларувалася недоторканність внутрішнього устрою Війська Запорозького, непорушність прав і привілеїв цілого українського населення та окремих його соціальних станів і груп.

Російська сторона повинна була надати військову допомогу проти Польщі та сприяти в утриманні від війни Кримського ханату. Натомість, гетьманський уряд визнавав царя своїм сюзереном і зобов’язувався сплачувати йому щорічно данину (у попередньо визначених і фіксованих розмірах), так як це робили правителі Трансильванії, Молдавії та Волощини на користь турецького султана.

Крім цих питань, що мали принципову вагу, до проекту було занесено ще цілий ряд дрібних положень, що перекочували до нього з тексту Зборівської угоди козацтва з польським королем 1649 р. Зважаючи на принципово інший характер взаємин Гетьманату з царем, вони були абсолютно недоречними, й не можуть сприйматися інакше як певні рудименти політики козацького автономізму, від якої Хмельницький і його оточення вже давно відійшли, взявши за мету унезалежнення України.

Проте, незважаючи на певні слабкості проекту, він загалом справляв непогане враження і, за умови прийняття всіх його положень урядом Олексія Михайловича, міг стати основою для розбудови взаємовигідних і міцних відносин сторін.

17 (27) лютого 1654 р. гетьман Хмельницький завізував український проект і делегація на чолі з генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним і переяславським полковником Павлом Тетерею повезли його до Москви. І якщо проголошення союзу в Переяславі, по суті, було формальністю, то українсько-російський договір, що мав постати за результатами переговорів у Москві, важив для долі Української держави дуже багато.