День, якого не було?.. Переяславська рада 1654 р. в міфах та реаліях
Віктор ГОРОБЕЦЬ, доктор історичних наук, завідувач центру соціальної історії Інституту
I. ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І МОСКВА В 1648—1653 рр.: ЧИ НАСПРАВДІ ВСІ ШЛЯХИ ВЕЛИ ЛИШЕ ДО ПЕРЕЯСЛАВА?
Початок офіційним зносинам гетьманського уряду Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем було покладено гетьманським листом від 8/18 червня 1648 р., тобто на самому початку визвольної боротьби козацтва, що спалахнула кількома місяцями раніше на Запорожжі. Про що ж йшлося в листі й як він трактувався в російській та радянській історіографіях?
Насамперед гетьман повідомляв про здобуті над поляками перемоги, прохав про надання військової допомоги, а також висловлював побажання бачити православного християнського монарха на королівському троні у Варшаві. Останнє дало підстави історикам, які вишукували приклади возз’єднавчої риторики в заявах козацького лідера, трактувати лист як перше звернення з проханням про прийняття України під владу царя. Але чи ставив Хмельницький перед собою насправді таку мету? Безумовно, що ні. І пояснювалося це, передовсім, уже тим, що на той час козацтво поки що не мислило себе поза державним тілом Речі Посполитої, а свою боротьбу вело під гаслами захисту православної віри від утисків католиків й особливо єзуїтів, гарантування козацтву цілісності давніх прав і привілеїв, зміцнення... королівської влади, що убезпечило б український народ від зловживань місцевих магнатів.
А як же заклики до царя обійняти королівський трон? У цьому також немає жодного протиріччя. Адже напередодні, в травні 1648 р., помер король Владислав IV і в період безкоролів’я будь-хто з числа рицарського люду держави міг висунути власного претендента на вакантний трон. І це жодним чином не сприймалося як державна зрада. Сходження на королівство православного монарха, безперечно, було вигідним для православної України, оскільки б ліквідувало переслідування за релігійні переконання.
Крім того, варто пам’ятати, що в Хмельницького був ще один вельми важливий аргумент, аби встановити дружні взаємини з Москвою. Адже царські війська, на заклик польської сторони та у відповідності з умовами таємного польсько-російського договору антитатарського спрямування 1647 р., готувалося до походу проти... козаків, які були союзниками татар і які їх закликали в Україну для спільної боротьби проти поляків.
Наступні місяці блискучих перемог не лише вселили повстанцям упевненість у своїх силах, а й обумовили важливі трансформації політичного світогляду керівництва повстання та сприяли перегляду мети і завдань збройної боротьби. На початку 1649 р. Хмельницький вперше формулює завдання відриву України від Речі Посполитої та створення власної незалежної козацької держави.
Гетьман був змушений шукати надійних і потужних союзників. Українська дипломатія торує шляхи до монарших дворів Центральної та Південно-Східної Європи, веде наполегливі переговори з сепаратистські налаштованими протестантськими лідерами Литви. І саме в це час, ймовірно, з подачі єрусалимського патріарха Паїсія, котрий був близьким до двору Олексія Михайловича й щиро перейнявся ідеєю створення потужної православної осі, Б. Хмельницький уперше посилає свого посла до Москви з пропозицією прийняти Військо Запорозьке під царську протекцію (захист). Московське керівництво, пам’ятаючи про трагічні наслідки збройних протистоянь з Річчю Посполитою в роки Смутного часу та Смоленської війни, заклики української сторони залишило без відповіді, обмежуючись лише моральною підтримкою.
Залишившись без допомоги, Військо Запорозьке не зуміло завдати рішучої поразки Польщі в ході Зборівської битви 1649 р. Українсько-російські стосунки зазнають охолодження. В цей час у Чигирині знаходить притулок Самозванець, котрий видавав себе за сина московського царя Василя Шуйського та претендував на московський престол. Гетьман залишався глухим до його вимог видати Самозванця. Крім того, звинувачуючи Москву в зраді, гетьман погрожував силою змусити її виступити проти поляків або самому нещадно помститися московським прикордонним повітам.
Так триває аж до початку 1651 р., коли на горизонті знову зловіще не виринає примара чергової війни з Польщею. Як і двома роками раніше, Хмельницький прагне будь- що не залишитися на одинці з могутнім супротивником. Iз цією метою активізуються контакти з Трансільванією, Валахією, Молдавією, шукаються шляхи порозуміння зі Швецією. Особливої динаміки набирають зносини з Кримським ханством та його сувереном – Османською Портою. Відчутно теплішають і стосунки з Москвою. Скликаний наприкінці зими 1651 р. Земський собор у Москві навіть ухвалює рішення про можливість ламання «вічного миру» з Польщею та надання допомоги Україні.
Однак ці рішення так і залишилися на папері. Хмельницький же влітку 1651 р. на Берестецьке поле зумів закликати лише кримського хана. Та й той у критичний момент бою його зрадив. Як відомо, наслідком поразки став важкий Білоцерківський мир, що фактично перекреслював здобутки українського народу в творенні власної держави. І хоч блискуча перемога під Батогом, здобута українською армією наступного року, ліквідувала принизливий мир, можливостей для успішного завершення війни з Річчю Посполитою залишалося все менше. До влади в Польщі прийшли войовничо налаштовані «яструби» на чолі з канцлером Стефаном Коріцинським; прорахунки гетьмана в політиці щодо Придунайських держав, привели їх до стану союзників Варшави; кримський хан відверто демонстрував небажання бачити поруч із своїми кордонами сильну українську державу.
Перед українською елітою постала трагічна дилема – або відмовитися від досягнутих здобутків у царині державотворення та визнати владу польського короля, або спробувати заручитися підтримкою третьої сторони, навіть за рахунок певного обмеження власного суверенітету.
Для Хмельницького найбільш вірогідними кандидатурами на роль протектора України на той час виступали московський цар і турецький султан. Прийняття протекції як одного, так і другого, тягло за собою як певні переваги, так і певні недоліки. Москва, як завжди, зволікала з прийняттям рішення. І першим обнадійливий сигнал прийшов із Стамбула. В середині травня до Чигирина прибув посланець султана, котрий передав гетьману грамоту Мегмеда IV та атрибути влади васально залежного від Високої Порти правителя. Запропоновані султаном умови васальної залежності були навіть значно ліпші, аніж ті, що регулювали залежність кримського хана.
Здавалося, що тактична мета Хмельницького (абсолютна незалежнiсть) була досягнута. Утім, гетьман не поспішав із остаточним рішенням. Що перешкоджало цьому? Сьогодні важко на це відповісти. Можливо, негативне сприйняття в Україні султана-магометанина. Можливо, тверезе прорахування Хмельницьким військових дивідендів від цього альянсу, адже Порта в той час була втягнута у виснажливу війну з Венецією і, навряд, чи могла надати серйозну військову допомогу. А може стримувало те, що поголос про українсько-турецьке зближення змусило московських політиків врешті-решт припинити зволікання і вже в червні 1653 р. повідомити в Україну, про намір царя взяти їх під своє покровительство. Прикметне, що в рішеннях Земського собору 1653 р. увага акцентувалася саме на небажання їх вiдпустити в пiдданство турецькому султану чи кримському хану…
Але як би там не було, на осінь 1653 р. сторони визначилися зі своїм напрямом руху до Переяслава. Щоправда, московська сторона наполягала на тому, аби проголошення акту взяття України під крило царської протекції сталося в Києві, біля стін Святої Софії. Це було б вельми символічно для практики «збирання руських земель» Москвою. Але гетьман вказав на Переяслав. І тут ми можемо лише будувати певні здогадки: а чи не тому він так учинив, що розглядав цей акт саме як тактичний успіх, а не реалізацію своєї стратегічної мети?
Продовження читайте на стор. «Україна Incognita» від 31.01. 2003 р.
