Доля і недоля Петра Дорошенка

Привабливість і чарівність науково-популярної книжки в жанрі політичного портрета або ж, якщо завгодно, політичної біографії (а цей жанр давно знають, люблять та заслужено цінують читачі) багаторазово примножується, якщо той чи інший конкретний твір несе в собі певний «відбиток таємниці», загадки. Бо таємничим (об’єктивно) є головний герой, предмет та центр оповіді.

Чудовим прикладом вдалої праці в цьому жанрі є нове дослідження академіка НАН України Валерія Смолія та доктора історичних наук, професора Валерія Степанкова «Петро Дорошенко. Політичний портрет» (Київ, видавництво «Темпора», 2011 рік). «День» уже писав про це справді цікаве видання (див. інтерв’ю з Валерієм Степанковим у номері за 14 жовтня цього року), яке вже привернуло увагу не тільки фахівців-істориків, викладачів і студентської молоді, а й широкого читацького загалу. Проте, очевидно, ще не всі риси й барви складного — й суто людського, й політичного — портрета гетьмана Петра Дорошенка були нами тоді розкриті. Тому, можливо, є сенс продовжити розпочату розмову, поглянувши на постать Дорошенка, якою вона бачиться в книжці В. Смолія та В. Степанкова, не лише очима історика-професіонала, а й звичайного читача. Тим більше, що життєвий та творчо-політичний сюжет, пов’язаний із колізіями долі Петра Дорошенка, є більш ніж повчальним і для нас сьогодні, бо невимушено підводить до вкрай важливих висновків — адже йдеться про Руїну, про катастрофу української козацької державності. А крах державності, як наочно демонструє саме доба гетьманування Петра Дорошенка — це глобальна (гуманітарна, економічна, військова) трагедія сотень тисяч і мільйонів людей.

Справді, життя та політична кар’єра гетьмана Дорошенка викликають багато суперечок, породжують чимало запитань, ховають неабияку кількість таємниць. І проблема навіть не в тому, що явно бракує достатньо достовірних джерел із багатьох, вельми суттєвих аспектів «дорошенкіани», й на це справедливо вказують В. Смолій та В. Степанков, бо «майже не залишилося зразків епістолярію П. Дорошенка як ділового, так і приватного характеру, а також більш-менш розгорнутих свідчень, які б належали сучасникам з оточення гетьмана, його соратникам і супротивникам у боротьбі за владу, друзям та родичам, пересічним представникам козацької спільноти й поспільства. Без сумніву, відсутність такого комплексу джерел значно ускладнює реконструкцію характеру взаємин П. Дорошенка з представниками козацької старшини, духовенства, міської верхівки, ставлення суспільства до українського правителя. Водночас це практично унеможливлює спроби відтворення його уподобань та звичок, повсякденного життя та сімейного укладу, не дає можливості повною мірою зрозуміти його політичні погляди, мотивацію тих чи інших вчинків тощо».

Але важить навіть не стільки це. «Загадка Дорошенка», власне кажучи, полягає в іншому (і розгадати цю загадку конче необхідно сучасним українцям). Навіть вороги славного гетьмана визнавали за ним такі непересічні якості, як, приміром, непохитну волю, глибокий державний розум, хист неабиякого дипломата, відданість справі української визвольної революції, мужність та відвагу. Чому ж, попри все це, Петрові Дорофійовичу Дорошенку так і не вдалося досягти омріяної мети — возз’єднати Українську гетьманську державу часів Руїни, роздерту й розколоту по берегах Дніпра, утвердити реальну державну незалежність України — й від Польщі, й від Москви?

Автори дають стислу і змістовну відповідь на це кардинальне запитання (можливо, тут водночас проливається певне світло й на причини поразок доби гетьмана Івана Мазепи, й на те, чому не перемогла Українська національно-визвольна революція 1918—1921 рр., на відміну від польської). А саме: «Основна причина полягала у відсутності консолідованої еліти; це не в останню чергу пояснювалося тим, що для її певної частини, особливо на Запоріжжі та Лівобережжі, державницька ідея так і не стала стрижнем формування політичних поглядів... За таких обставин станові вигоди козацької спільноти — Війська Запорозького — чи особисті політичні амбіції старшини часто починали переважати над національними інтересами. Окрім того, згубним для української державності виявилося те, що на шляху досягнення своїх цілей різні старшинські угруповання прагнули опертися на допомогу ззовні. Її, виходячи зі своїх власних планів, охоче надавали уряди Речі Посполитої, Росії та Криму». Звичайно, Валерій Смолій та Валерій Степанков враховують і геополітичний чинник: обставини в 50—70-х роках ХVII століття, на превеликий жаль, складалися таким чином, що жодна з великих держав того часу не була зацікавлена у становленні та зміцненні направду незалежної Української держави, що згубно вплинуло на результат національно-визвольної революції 1648—1676 рр. Та все ж вирішальним виявився «внутрішній» фактор.

Праця В. Смолія та В. Степанкова переконливо доводить, що переважна частина дій та вчинків гетьмана Петра Дорошенка не піддається однозначним оцінкам. Звідси — неймовірна строкатість думок польських, російських, не меншою мірою — й українських істориків. Для одних гетьман — підступний політик, який, отримавши у спадок капітал, що залишився після Богдана Хмельницького, «не дорівнював» тому «навіть і приблизно», амбітний, неврівноважений авантюрист, повністю заангажований у власні інтереси; інші підкреслювали в ньому гнучкий розум, патріотизм, організаційні здібності та енергійність, якою позначалася вся його діяльність у політичній, військовій та дипломатичній сферах; треті (вельми глибоке спостереження!) підкреслювали, що сучасники недооцінили задумів П. Дорошенка, й лише наступним поколінням вдалося зрозуміти його наполегливі прагнення до незалежності та єдності України й побачити в ньому видатного політичного діяча, котрий у шерензі козацьких гетьманів має посісти почесне місце... Але характерною для радянської історіографії (певною мірою й для української, хоч не абсолютно) у ставленні до Дорошенка — як і до козацьких гетьманів узагалі — була одна прецікава особливість, свого часу влучно підмічена Михайлом Брайчевським: «всі конкретні явища в історії України — події, тенденції, діяльність окремих осіб і самі ці особи — все оцінювалось під кутом зору їхньої позиції щодо Росії»!

Тимчасом для того, щоб уявити, які колосальні труднощі доводилося долати Петрові Дорошенку на своєму політичному шляху, достатньо осмислити лише одну цифру (її теж наводять автори): втрати населення гетьманського Правобережжя на момент приходу нашого героя до влади (серпень 1665 року) становили 75—80 %! А щодо того, як уплинув на суспільну свідомість українців Правобережжя (насамперед козаків) кошмар Руїни, то вражає звернення генеральної козацької ради, що відбулася в місті Лисянці на Черкащині з 7 по 10 березня 1666 року (цей документ також знаходимо в книжці). Це була представницька рада товариства (знатних козаків), козаків, черні, запорожців, серденят («особистої гвардії» гетьмана) та міщан. На раді були висунуті вимоги про звільнення міст від польських залог і підрозділів найманців чи утримання їх за кошти скарбниці Речі Посполитої; про збереження королем стародавніх козацьких прав; припинення воєнних дій між правобережними й лівобережними козаками, аби жити їм «у злагоді». У разі відмови польського короля Яна Казимира пропонувалося «шукати іншого государя» — царя чи хана, або переселятися на терени Молдавії... Ось у таких умовах доводилося діяти гетьману!

У розмові з автором цих рядків академік Валерій Смолій зауважив, що спільна з професором Валерієм Степанковим праця над цим фундаментальним виданням (близько 630 стор., до речі, побудоване воно не за проблемним, а за хронологічним принципом, що буде, ймовірно, позитивом для читача, котрий, до того ж, напевно, схвалить не занадто «академічну», живу, а в той же час і науково вивірену мову твору) тривала близько десяти років. Доводилося розв’язувати цілу низку проблем: і обмеженість джерел, і складність самого образу головного героя книжки та його спадщини, і необхідність урахування всіх точок зору задля належної об’єктивності подачі матеріалу. Всі ці труднощі, зрештою, успішно подолані, в чому може переконатися будь-який читач цього ґрунтовного дослідження.