«Дурний шукає видного місця, а розумного і в темному куті видно»

1774 року український мандрівний філософ-просвітитель, письменник, педагог Григорій Сковорода уклав збірку «Басни харьковскія», передмова до яких починається словами: «Люб’язний приятель! На сьомому десятку теперішнього століття, відійшовши від учительської посади і усамітнюючись у лісах, полях, садах, селах та пасіках, що оточують Харків, навчав я себе чеснотам і брав уроки у Біблії. Благопристойними цяцьками бавлячись, написав чимало байок. Дарую їх тобі та подібним тобі. Прийми ж їх, люб’язний приятелю, дружнім серцем. Не мої це думки і не я їх домислив: істина не має початку. Все не наше, все загине, одні тільки думки наші завжди з нами, одна тільки істина вічна, а ми в ній скриті, як яблуня у своєму зерні». Нижче наводимо кілька витягів з Байок Григорія Сковороди.

— Я не люблю неправдивої маски тих людей і справ, про які можна сказати малоросійським прислів’ям: «Торохтить, шумить, гримить». А що за тим? Кобиляча мертва голова біжить. Не люба мені сія пустая зверхність і пишна пустка, а люблю таке, що зверху — наче ніщо, а в середині — щось ; зверху ніби брехня, а всередині — істина. Недарма старовинне прислів’я каже: «Дурний шукає видного місця, а розумного і в темному куті видно». Мудреці і в забавах розумні і в неправді істинні. Просвітництво, віра, милосердя, великодушність, справедливість, сталість, цнотливість — ось ціна наша і честь. Не помилився мудрець, який різницю між ученим і невченим прирівняв до відмінності між живою і мертвою людиною.

— Якось Великий кріт написав листа до звірів та повітряних птиць, що живуть на землі: «Який навіжений вам сказав, наче у світі є якесь сонце? У світі є тільки тьма, а в у вас всюди брешуть: світло, день, промінь, блискавиця, веселка, істина. Що за варварство! Люб’язні мої друзі! Повірте мені — життя не для того, аби бачити, але щоб щупати». Цей лист сподобався багатьом звірам і птахам — Сові, Сичу та деяким іншим. Але син Горлиці сказав: «Батьки наші кращi за тебе для нас вчителі. Вони народили нас у пітьмі, але для світла». І Голуб не погодився з кротом: «Ти мені і раніше говорив, що в світі сонця немає. Але я, народившись у похмурий день, сам побачив у неділю рано схід неперевершено прекрасного всесвітнього ока». Мораль тут така: світло і темінь, тління і вічність, віра і безчестя весь світ складають. Але хто тьма — будь тьмою, а син світла — нехай світить. За плодами їхніми пізнають їх.

— Шершень спитав бджілку: «Скажи мені, Бджоло, чому ти така дурна? Адже знаєш, що плоди твоєї праці більш корисні для людей, а тобі самій замість винагородження навіть іноді смерть приносять. Однак, ви, бджоли, не перестаєте дуріти — збираєте мед. Багато у вас голів, але всі безмозкі».

«Ти високий дурень, пане раднику, — відповідає Бджола. — Мед їсти любить і ведмідь або шершень. Але для нас, бджіл, незрівнянно більша насолода мед збирати, ніж його їсти. Ми для цього народжені і будемо це робити до самої смерті. А жити без цього, навіть маючи дуже багато меду, для нас гірше лютої смерті». Який з цього висновок? Шершень — то образ тих людей, які живуть, паразитуючи на інших, і народжених тільки для одного — щоб їсти, пити та ін. А бджола є емблемою мудрої людини, яка займається своєю улюбленою, «сродною» їй (спорідненою з її душею) справою. Справою, яка є для неї найкращим бенкетом. Учiтеся у блаженної природи. Спитайте вашого борзого собаку, коли йому найвеселіше? Відповідь буде — коли він гонить зайця.

Багато хто, знехтувавши природою, обирає для себе модне і найбільш прибуткове ремесло. Ці люди обманюються. Прибуток не є веселістю духу, а всього лиш задоволенням тілесних потреб. Душу звеселяє тільки «сродная» робота. Якщо ж, звання Боже знехтувавши, підеш за покликом своїх примх або сторонніх радників, то не забудь навіки розпрощатися з усякою втіхою. Праця, книга, пісня і саме життя оцінюються не довжиною, а благоліпністю і добротою — «Красота в десниці Твоїй …».

— Неможливо не дивуватися дурням, які роблять усе, аби продратися у чини, зовсім їм не підходящі. Який змій їм нашептав на вухо, що чин та одяг перемінять їхнє буття? Громада, складена із таких людей, нагадує корабель, на якому пливуть одягнуті, як люди, мавпи. А скільки навколо віслюків, що носять шкіру лева! Навіщо? Для того, щоб жити за своїми рабськими примхами, турбувати людей та проламуватися через громадянські паркани законів?

— Ось послухай, я ще маленьким вивчив одну баєчку. Дід і баба зробили собі хату, але не прорубали в стінах жодного віконечка. Невесела вийшла хата. Що робити? Після «дебатів у сенаті», вирішили йти діставати десь світла. Взяли міх, роззявили його у самий полудень на сонце, аби набрати, ніби борошна, світла і внести до хати. Дарма! Вже хотіли йти в похід за світлом на чужі гори, та їм допоміг бродячий чернець. Він сказав: «За ваші хліб та сіль не буду зберігати секрету і дам пораду». За його словами, взяв дід сокиру і почав прорубати стіну, промовляючи: «Світло звеселяюче, світло животворяще, світло прiсносуще, світло нелицеприятне! Відвідай і просвіти і освяти храмину мою!» Раптом відкрилася стіна, храмину наповнило солодке світло. З того часу і навіть до цього дня почали в тій країні зводити світлі світлиці.

— Із марновірства народились суперечки, секти, ворожнеча міжусобна, а також війни, дитячі жахи та багато чого іншого. Нічого на світі не є таким злим, жорстоким і завзятим, як забобони, повір’я, безглузді видумки, які віддають перевагу брехні, а не милості та любові до людей. Саме забобони зруйнували Єрусалим та Константинополь, спотворили братською кров’ю паризькі вулиці (Варфоломіївська ніч), сина проти батька озброїли (в часи релігійних війн). Не дарма Плутарх вважає марновірність навіть гірше безбожжя. Марновір у відчаї, коли хто молиться не на Схід разом з ним, а на Південь. Один сердиться, що занурюють, другий біситься, що обливають при хрещенні (київсько-московське обрядове протиріччя). Один проклинає квасні проскури, другий — прісні облатки (православно-католицьке євхаристичне протиріччя). Як наче Бог — варвар, який ворогує через дрібниці.