Два князі

Як відомо, Ісак Ньютон виявив (це було 1667 року), що нібито єдиний потік світла насправді зовсім не є однорідним. Навпаки, він розпадається на декілька різноманітних кольорів, що в сукупності, комплексно, утворюють цілісний спектр. Факт, пам’ятний багатьом із нас зі шкільних уроків фізики.

Так і явища історичного процесу, котрі з погляду не надто освіченого спостерігача здаються нібито єдиним нерозчленованим цілим, насправді є дуже складною цілісністю найрізноманітніших «кольорів» (чинників, передумов, подій, фактів). Вельми переконливий приклад — історичний розвиток Київської Русі, яка, за твердженням тих істориків, які орієнтовані на «русский мир», становить собою «спільну спадщину» трьох східнослов’янських народів. Уважне ознайомлення з реальною історією Давньої Русі свідчить, що це не зовсім так. Уявну «спільність» не вдається зберегти у зіткненні з фактами. Причому найкраще переконують тут не абстрактні тези, а порівняння життєвого шляху (якщо хочете — порівняння навіть на контрастах!) яскравих особистостей — наших предків. Спробуймо простежити це за тими засадничими рисами (і політичними, і суто людськими), що визначили неповторне місце в історії східних слов’ян великого князя київського (1113—1125) Володимира Мономаха (1053—1125) та його онука, великого князя володимиро-суздальского (1157—1174) Андрія Боголюбського. Як побачить читач, такий порівняльний аналіз може виявитися несподівано цікавим.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ: КНЯЗЬ СОБОРНОЇ ГАРМОНІЇ

Цей володар був, поза сумнівом, одним із найавторитетніших політичних лідерів Київської Русі, і символічно, що саме його смерть 19 травня 1125 року стала тим історичним рубежем, котрий позначив кінець державної єдності (нехай відносної) Давньокиївської держави — Мономах був, схоже, останнім зі славетної когорти визначних князів, які спроможні були зберегти цю єдність. Але не меншою мірою, аніж політичні здобутки Мономаха (головний з них: він зумів, мало не востаннє, зібрати у певну державну цілісність окремі руські князівства), сучасників і нащадків приваблювали його щирий гуманізм та висока моральність — то був справді «освічений правитель» (скільки пізніших московських та петербурзьких володарів, які, до речі, накладали на себе знамениту «шапку Мономаха», ніби вшановуючи нашого героя, безсоромно вдавали «освічених», будучи на ділі деспотами й катами!). Письменник, щирий, переконаний поціновувач книжності й культури, покровитель освіти — і в той же час видатний полководець свого часу (справедливо прозваний «славетний перемогами Мономах»), гроза половців, торків та інших кочових народів, що буквально спалювали та спустошували тогочасну Русь, великий князь Володимир Всеволодович, онук Ярослава Мудрого, був рідкісним прикладом гармонійного поєднання жорсткої політичної волі, вражаючої далекоглядності державця — та водночас людяності можновладця.

Щоб переконатися в цьому, варто прочитати відповідні сторінки з «Повчання Володимира Мономаха», яке великий князь створив уже на схилі років, узявши на себе тягар найвищої влади, десь у 1117 році. Справа навіть не в тому, що зміст цих сторінок — неспростовне свідчення глибокої християнської зрілості автора («Воістину, діти мої, треба розуміти, наскільки любить людей милостивий Господь. Ми, люди, є грішними та смертними, і якщо хтось нам зло завдає, то ми хочемо того пожерти і кров його мерщій пролити; а Господь наш, володар життя і смерті, гріхи наші понад голову нашу терпить, і так в усі дні життя нашого»). Справа передовсім у тому, що Мономах-державець вміє відчувати болі «маленької людини», щиро прагне полегшити тягар її страждань: «Передовсім убогих не забувайте, але скільки є сили вашої, годуйте і подавайте сироті, і вдовицю захистіть самі, а не дозволяйте сильним погубити людину. Ані правого, ані винного не вбивайте, ані наказуйте убити його. Якщо буде винен смерті, все одно не губіть ніякої душі християнської. Паче усього гордощів не майте в серці та в розумі, але мовіть: «Смертни есмы, днесь живи, а заутра в гробъ»; се все, що ти, Господь, нам дав, не наше, але твоє, доручив це все нам на мало днів». І далі: «Що вмієте доброго, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчайтесь — як батько мій, вдома сидячи, знав п’ять мов (це — правда. — І. С.), звідси й честь мав від інших країн. Лінощі бо є всього злого породження: що хто вміє, то забуде, а чого не вміє, того не навчиться». І багато таких «спалахів» вічної мудрості знаходимо у цьому «Повчанні» Мономаха...

Переважну частину життя цей давньоруський князь провів на українській землі — і саме тому ми маємо всі підстави вважати його своїм співвітчизником. Вже в 13 років почав «самостійно» владарювати в Ростовсько-Суздальській землі (до речі, це політичне ядро, з котрого згодом виросло окреме Володимиро-Суздальське князівство, а надалі князівство Московське, в часи Мономаха було підвладне давньоукраїнському Переяславському князівству — прецікавий факт!), потім князював у Володимирі-Волинському (1072—1076), Чернігові (1076—1077; 1078—1094), Переяславі (1094—1113), нарешті, в Києві (1113—1125). Мусив (саме мусив, навряд чи це давало йому втіху) дуже часто сідати в сідло й очолювати військові походи (далеко не завжди проти чужинців-половців, але нерідко проти інших князів — владолюбців, дбав-бо про єдність Руської землі), навіть у поважному віці, на сьомому десятиріччі життя. Проте характерно, як саме Мономах «карав» князів-винуватців: часто (за свідченням літописців) вимагав від бунтівників особисто й прилюдно покаятись, схилити коліна перед ним, великим князем київським, віддати себе та свою сім’ю, своїх людей, місто на його волю, після чого Мономах довго «зачитував» винуватцю всі його «огріхи» проти Руської землі і жорстко оголошував вимогу: «грішник» має відмовитися від запрошення іноземних монархів разом із військом на Русь, жити з іншими князями у мирі та зберігати мир та злагоду в родині. Після цього винуватця відпускали. Якщо враховувати, в який «людяний» час жив Мономах (згадаємо лишень звіряче осліплення князя Василька, на що саме наш герой відгукнувся з невимовним болем так: «Такого не бувало іще в Руській землі, ані за нас, ані за батьків і дідів наших!») — то такі методи виховання мають бути визнані справді гуманними. Адже суперників у боротьбі за владу, як правило, ув’язнювали або вбивали...

Чим більше заглиблюєшся у людський портрет Мономаха (навіть більше, ніж політичний), то більше розумієш: його світогляд можна зрозуміти або сприйняти лише в загальному світоглядному контексті цивілізації Давньої Русі. Багато важливого й змістовного написано про цю цивілізацію незабутнім Сергієм Борисовичем Кримським, академіком Дмитром Лихачовим. Що тут варто запам’ятати? Відчуття значущості того, що відбувається, значущості усього тимчасового не залишало давньоруську (давньоукраїнську) людину ані в житті, ані в мистецтві, ані в літературі. Людина, живучи у світі, пам’ятала про світ у цілому як про величезну єдність, відчувала своє місце в цьому світі. Її будинок зазвичай розташовувався «красним» (найкрасивішим) кутком на схід. По смерті людину клали в могилу головою на захід, аби обличчям вона зустрічала сонце. Церкви були звернені олтарями назустріч новому дню. Розписи у храмах нагадували людині про події Старого та Нового заповітів, збирали навколо неї світ святості: святих воїнів унизу, мучеників вище; в куполі зображувалась сцена вознесіння Христа, на склепінні, що підтримувало купол, — євангелісти. Церква була мікросвітом — і разом з тим вона була макролюдиною. Все було взаємопов’язано, все значуще, все нагадувало людині про сенс її існування, про велич світу та вагу в ньому долі людини. Ось такою була культура, під благотворним впливом якої виховувався і жив великий київський князь Володимир Всеволодович Мономах.

АНДРІЙ БОГОЛЮБСЬКИЙ: КНЯЗЬ «НОВОГО» ДЕСПОТИЗМУ

А тепер — декілька слів про рідного онука нашого героя, сина Юрія Володимировича Долгорукого, традиційно визнаного засновником Москви (1147 рік) — про Андрія Юрійовича, великого князя володимиро-суздальського, званого Боголюбським (Боголюбово — це його улюблене село-маєток поблизу княжої столиці Володимира).

Син половчанки, дочки хана Аєпи (звідси — монголоїдні риси його реконструйованого портрета, який пропонується увазі читача). Дещо зсунуте назад чоло, схоже, додавало портрету князя Андрія жорсткого, іноді навіть лютого виразу. Завжди гордо піднята голова, потужна нижня щелепа, що видавалася вперед, створювали враження жорстокості, зарозумілості та непохитності. Прапрадідом Андрія був Ярослав Мудрий, ще давнішими пращурами — Володимир Святий, князі Святослав та Ігор.

Характерний факт: найбільший російський історик Василь Ключевський іменує Андрія Боголюбського не інакше як «великоросом»(!). Думається, що йдеться тут не про етнічне походження князя (воно в нього, особливо по жіночій лінії, було вельми складним і строкатим), а про спосіб мислення, ментальність. Розвиваючи свою думку, славетний історик пише: «Від усієї постаті Андрія віє чимось новим; але навряд чи ця новизна була добра. Князь Андрій був суворий і норовливий господар, який в усьому діяв по-своєму, а не за стародавнім звичаєм. Прогнавши з Ростовської землі великих батькових бояр, він оточив себе такою двірнею, яка на знак подяки за його панську ласку гидко його вбила і розграбувала його палац». І далі: «Сучасники були готові вбачати в Андрієві провідника нових державних прагнень. Але його вчинки порушують питання, чи керувався він досить обдуманими початками відповідального самодержавства чи лише інстинктами самодурства».

Таке жорстке запитання, поставлене Ключевським, має під собою усі підстави. Важливо відзначити, що князь Андрій поводився навіть з найбільш наближеними людьми, зі своїми родичами-князями, як зі своїми «підручниками», тобто підлеглими, по суті — слугами, якщо не холопами (оце і є головна типологічна риса володимирсько-московського деспотизму; утім, жорстокість й пихатість Андрія Юрійовича зовсім не завадили Московській православній церкві зарахувати його наприкінці ХVІІІ ст. до лику святих... Пояснювалось це його мученицькою загибеллю — він був зарізаний власними слугами у своєму заміському палаці в червні 1174 року). Отож знатні бояри Боголюбського фактично були просто княжими холопами, цілком залежними від волі деспота, — ось модель майбутнього державного устрою Івана Грозного й надалі впродовж століть. Характерно, що й змова вбивць Андрія Боголюбського почалася з того, що його «вірні» слуги стали сповіщати одне одного: нас все одно завтра арештують за наказом князя, то настав час діяти та рятувати самих себе...

Зауважмо, що оці вбивці князя Андрія — зовсім не знатні бояри, випробувані у боях, зпоміж яких князь був тільки «першим серед рівних» (такими були традиції Київської Русі). Ні, йдеться про «милостьників» Боголюбського — представників «службової організації», двірню, дворян, головна заслуга яких — особиста відданість князю (!). Це все — князівські холопи, на них і трималася влада деспота. Обраний нібито «волею народу», князь одразу підкорив цей народ, ствердивши особисту диктаторську владу. Додамо, що Андрій був першим руським (точніше — російським!) володарем, який іменував себе не інакше як «цар і великий князь» — саме цей титул прийняв на себе 1547 року Іван ІV Васильович Грозний.

Ключ до пізнання прихованих таємниць історії — це водночас і аналіз, і синтез, бачення і відмінного у схожому, і схожого у відмінному. Це повною мірою стосується й історії Київської Русі. Цей ключ дасть нам змогу відкрити двері в той, вільний від міфології про «спільну історію», світ, який так потрібен усім нам.