Дискримінація проти шляхетності
Нещодавно йшла я собі київським Воздвиженським узвозом, радісно дивуючись — у котрий раз! — красою міста на Дніпрі, як раптом почали на мене «наїжджати» велетенські чорні написи на підпірних стінах балки. Вони багаторазово повторювали три сюжети: імперативний заклик «Становитесь русскими!» (Що б це, власне, значило?), розподіляли територію України за своїм смаком: «Города — русским, села — хохлам!», а також повідомляли, що «Столица Украины — Донецк!». Останнє можна вважати авторським підписом. З тою передвиборчою програмою «лояльних» (але анонімних) громадян України може ознайомитися кожний — написи на стінах у нас іноді більш довготривалі, ніж навіть незрівнянні (чи дійсно не зрівняють?) пагорби над Дніпром.
«Повага» до титульного народу України з боку російської меншини проявляється різноманітно і часто — щоб ми не забували, хто такі є. Більш простими випадками є відкрита, свідома образа; значно складніше й гірше, коли людина сама не відає, що каже і як зневажає народ, серед якого живе (колишня імперська нація, звичайно, позбавлена надмірної рефлексії).
У газеті «Крымская правда» молода людина — сімферопольський студент — викладає свої думки у зв’язку з відкриттям першої і дотепер єдиної української гімназії в Сімферополі: «Пусть учат дети украинский в обычной школе, тогда как русский язык и русскую литературу надо учить именно в гимназии. Ведь быть умным человеком невозможно без великой русской литературы и русского языка … Какое может быть будущее у людей, «воспитанных» на украинской литературе? Ума у них будет не больше, чем у среднестатистического жителя Западной Украины. Психическая неустойчивость, истерия — основной диагноз тех, кто говорит на украинском языке».
Що тут можна сказати? Чи можливо довести такій людині її невігластво, обмеженість, примітивну однобокість, а також повну необізнаність із сучасним гуманістичним світоглядом? Очевидно також, що на цього молодого чоловіка аж ніяк не вплинули ні «великий и свободный русский язык», ні краща російська література. Дискутувати з такими людьми — це те саме, що намагатися переконати робота, в якого закладена тільки одна простенька програма. Цікаве те, що той студент одним махом виключив (свідомо чи несвідомо?) із числа розумних людей не тільки українців, але й весь світ, окрім росіян. Адже попри всі могутні імперські заходи, російська мова так і не стала міжнародною — «негр преклонных годов» і досі не вивчив мову, якою розмовляв Ленін.
Багато українців, як діти, ображаються на подібні заяви, намагаються переконати того чи іншого українофоба у тому, що вони «також люди». А дарма! По-перше, це всує, це пусті невдячні, а до того — принизливі зусилля. По-друге, більш корисно і прибутково виховувати себе, а не опонента. Бо якою б несправедливою, помилковою і гротескною була б критика, для неї завжди знайдеться хоча б одне зерно підстави. (Це стосується не тільки українців.)
Нещодавно в Києві пройшов міжнародний симпозіум, присвячений проблемам релігійної свободи, в якому взяли участь як українські релігієзнавці, так і чимало вчених із різних країн Західної Європи та США. Перед початком симпозіуму відбулася, як водиться, прес-конференція. Українці говорили українською, росіяни — російською, а всі «дальні» іноземці — англійською (сучасною міжнародною мовою). Звичайно, був гарний перекладач. Якою б мовою ви думали? Так! На конференції було забезпечено саме англо-російсько-англійський переклад, а не тлумачення англійської українською і навпаки. Особисто мені було соромно перед іноземцями за інерцію, нездатність відірватися від радянської традиції та за відсутність громадянської гідності. Подібна ситуація досі є не випадком, а скоріше правилом. (Відповідь головуючого на моє запитання до президії була дещо туманною, а з залу пролунало кілька російськомовних ображених вигуків: «Вы что, не понимаете русского языка?»).
Я вже писала про «українців за кордоном», зокрема, в Туреччині, де більшість відпочиваючих (переважно німці, росіяни та українці) користується своєю рідною мовою, а турки, краще чи гірше, швидко адаптуються до цієї мови. Українці, однак, аж ніяк не посприяли вивченню турецьким персоналом та торговим людом української мови, бо розмовляють там виключно російською.
Принагідно хотілося б нагадати ще один сюжет, вельми пов’язаний з попереднім. Проблема української мови, української гідності — то не єдина складна й важлива національна проблема в нашій країні. (В котре подумалось, як це дивно і анормально — упослідженість державної мови у незалежній країні!). Так, в Криму вже сформована, сфальсифікована і активно розповсюджується нова «історія» кримських татар, наповнена перекрученнями, перебільшеннями, образливими вигадками. Поширюють її серед слов’янських мешканців та приїжджих не тільки російськомовні ЗМІ, але й, наприклад, екскурсоводи. Вони постійно протиставляють шляхетність, чесність, акуратність, працелюбство росіян «дикості, ліні, підступності татар».
На жаль, українці, хоча вони аж занадто, протягом багатьох століть натерпілися від дискримінації за національною ознакою, ще дуже далекі від довершеності у стосунках з громадянами України інших національностей. Постійно, то там, то тут, іноді зовсім несподівано, з’являється на світ, як гоголівська свиня, ганебний антисемітизм. А скільки антисемітської літератури, сфабрикованої ще на початку минулого століття, в часи Чорної сотні та «кривавих погромів» можна зустріти на вуличних базарах навіть у Києві! Так минулої неділі бачила на Андріївському узвозі невмирущу «Мою боротьбу» Адольфа Гітлера.
Українці мали б пам’ятати, що в нашій країні на чотирьох українців приходиться менше одного «инородца» (термін Російської імперії). Ми ж, за такої пропорції «на нашу користь», іноді дозволяємо собі ображати людей малочислених національностей, не поважати їх, а до того ж — навіть боятися! Чи не дивно це? Чи не повинна сильна численна більшість захищати права людей, які є меншиною? Таке опікунство, безумовно, формувало б у нашому народі почуття самовпевненості, сили, власної шляхетності.
