«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...»

Дивлюсь я на небо — та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю?
Чому мені, Боже, ти крила не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав

Михайло Петренко

Мабуть, немає в Україні людини, яка не знала б цих слів. Та не тільки на просторах України і Радянського Союзу лунала ця пісня. Численна українська діаспора зробила її відомою на всіх континентах світу.

Хтось ще банально помиляється щодо авторства слів, але це не заважає її повноцінному життю. Автора вже немає більш як 150 років (поховано 27 грудня 1862 р. у Лебедині), а пісня живе, бо люди зробили її безсмертною. Як писав нещодавно Василь Пазинич у статті «Михайло Петренко: 150-річчя від початку безсмертя» в лебединській газеті «Будьмо разом»:

«...на небозводі біографії міста Лебедина зірка цього поета-романтика є незгасною».

Але спочатку були вірші...

Вперше Петренків вірш, який починається словами: «Дивлюся на небо та й думку гадаю...» було надано Олександром Корсуном у поетичній збірці «Сніпъ» 1841 року, де він мав назву «Недоля»:

«В минуту жизни трудную
Теснится въ сердце грусть...»

Лермонтовъ

Дивлюся на небо та й думку гадаю:
Чому я не соколъ, чому не літаю?
Чому мені, Боже, Ти крилля не давъ?
Я бъ землю покинувъ и въ небо злітавъ...
Далeко, за хмари, подальше відъ світу,
Шукать собі долі, на горе привіту,
И ласки у сонца, у зірокъ прохать,
Й у світі ихъ яснімъ себeпокохать.
Бо долі ще змалу кажусь я нелюбій;
Я наймит у неї; хлопцюга приблудній:
Чужій я у долі, чужий у людей...
Хиба хто кохае неріднихъ дітей?...
Кохаюся лихомъ и щастя не знаю,
И гірко безъ долі свій вікъ каратаю;
Й у гoрі спізнавъ я, шо тільки одна
Далекое небо моя сторона...
И на світі гірко! — Якъ стане щe гірше,
Я очі на небо — мені веселіше,
И въ думкахъ забуду, що я сирота —
И думка далеко, висoко літа!..
Такъ дайте же крилля, орлячого крилля!
Я землю покину — и на новосілля
Орломъ бистрокрилимъ у небо полину
И въ хмарахъ відъ світу навікъ утону.

Наступного разу вірш з’являється друком в 1848 році в циклі «Небо» в «Южном русском зборнике», який було підготовлено й видано Амвросієм Метлинським, у практично не зміненому вигляді:

Дuвлюся на небо, та й думку гадаю,
Чому я не сокил, чому не литаю,
Чому мени, Боже, тu крuльлив не дав?
Я землю-б покuнув и в небо злитав!
Далеко за хмарu, подальше од свиту,
Шукать соби доли, на горе прuвиту,
И ласкu у зирок, у сонця просuть,
У свити их ясним все горе втопuть;
Бо доли ще з-малу здаюся не любuй,
Я наймuт у неи, хлопцюга прuблуднuй;
Чужuй я у доли, чужuй у людей:
Хиба-ж хто кохає нериднuх дитей?
Кохаюся лuхом, прuвиту не знаю,
И гирько, и марно свий вик каратаю,
И в гори спизнав я, що тилькu одна —
Далекеє небо — моя сторона.
И нa-свити гирько; як стане ще гирьше,
Я очи на небо, мени веселише!
И в думках забуду, що я сuрота,
И думка далеко, вuсоко лита.
Колu-б мени крuльля, орлячи ти крuльля,
Я землю-б покuнув, и на новосильля
Орлом бuстрокрuлuм у небо польнув,
И в хмарах навикu од свита втонув!

1876 р. думу було надруковано в числі львівського щорічника «Правда» в рубриці «З недрукованих ще поезий Тараса Шевченка». Є читачі, які й сьогодні помилково вважають, що вірш написано Тарасом Шевченком, хоча перша літературна помилка відбулася в 1876 році. Невдовзі її було виправлено Олександром Кониським на сторінках львівського журналу «Зоря» 1887 р.

Справа в тому, що згаданий текст було знайдено в альбомі Т. Шевченка, куди Кобзар інколи власноруч записував вірші, що йому сподобалися.

Дивлюсь я на небо — та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю?
Чому мені, Боже, ти крила не дав?
Я б землю покинув и в небо злітав,
Далеко за хмари, подальше від світу,
Шукать собі долі, на горе привіту
И ласки у сонця и зірок прохать
И в світі іх яснім себе покохать.
Бо долі ще з-малку кажусь я нелюбий!
Я наймит у неі, хлопцюга приблудний,
Чужий я у долі, чужий у людей!
Хиба ж хто кохає нерідних дітей?
Кохаюсь я лихом и щастя не знаю
И гірко без долі свій вік коротаю.
И в світі гірко, а як стане ще гірше...
Я очі на небо, — и мені веселійше,
И в думках забуду, що я сирота,
И думка далеко, високо літа!
Дайте ж мені криля, орлиниі криля:
Я землю покину, на небо полину
И в хмарах від світу на віки утону.

(З рукопису 1848 р.)

Але не тільки Кобзарю, людям теж ця поезія була до душі, бо виявилася не просто талановитою, а й настільки досконалою, що сьогоденна «народна версія» дуже мало відрізняється від тих, які були написані ще за життя автора Михайла Петренка.

Далі слова цього твору було покладено на музику Людмилою Александровою (дочка українського фольклориста, письменника й музиканта Володимира Александрова), про що згадується, наприклад, в літературно-науковому місячнику «Червоний шлях», 1926 р., №9. Людмила Володимирівна, по закінченні Варшавської консерваторії у 1841 році, працювала в Харкові вчителем музики.

Але більше згадують аранжувальника мелодії, яким був музикант, хормейстер і вчитель музики Владислав Заремба. Він виконав обробку пісні Людмили Александрової «Дивлюсь я на небо...» для голосу та фортепіано. До речі, В. Заремба — автор більш трьох десятків романсів на слова Тараса Шевченка.

Тож, народилася пісня, яку без перебільшення названо в літературі шедевром.

Дата народження її не встановлена як і точна дата народження автора вірша.

Та й неважлива та дата, бо мова йде про безсмертя, а це поняття тільки умовно має початок, та ніхто не наважиться розмірковувати про кінець.

«Дивлюсь я на небо...» співали різні люди в різні часи...

Є й відбиток сучасності в «послужному списку» пісні.

Інколи багато несподіваного та цікавого можна знайти в літературі про цю пісню, але є дві історії, на яких зупинимося більш докладно.

Про описані в цих історіях події авторами вже згадувалося в газетних статтях, та в літературі, але за останні декілька десятиліть накопичилося багато помилок та дезінформації про Михайла Петренка, тому й з’явилося бажання перевірити, чи дійсно ці події відбувалися, та віднести їх чи то до традиційної плутанини, чи підтвердити як Факти.

ДОКУМЕНТАЛЬНА ІСТОРІЯ ПЕРША. ІСПИТ ПЕРЕД СТАЛІНИМ

1949 року країна святкувала 70-річчя з дня народження Й. Сталіна (9 (21) грудня 1879 р. н. за офіційною версією). Це була виняткова подія в житті Радянського Союзу.

На інтернаціональні свята (Йосип Сталін в ті часи був лідером всесвітнього комунізму), до Москви зібралися представники багатьох країн «подякувати йому за сьогодення», та за те, що він «веде людство до світлого комуністичного майбутнього». Був серед запрошених і Мао Цзедун, як голова уряду Китайської Народної Республіки, проголошеної 1 жовтня 1949 року.

Після урочистого засідання, присвяченого ювілею Йосипа Сталіна, відбувся офіційний ювілейний концерт.

На другий день був ще один концерт в Георгієвському залі Великого Кремлівського палацу для членів Політбюро СРСР та гостей ювіляра, на якому Дмитро Гнатюк, в ті часи ще студент Київської консерваторії (клас І. Паторжинського), виконав дві пісні. Одна з них була «Дивлюсь я на небо...»

Зараз Дмитро Михайлович Гнатюк відомий всім як великий український оперний співак, народний артист України, режисер і музичний педагог, лауреат державної премії, перший виконавець хітів 1960-х «Два кольори» та «Мій Київ».

Згадаємо хоча б книгу «Маестро Анатолій Авдієвський. Портрет хору з мозаїки» Володимира Корнійчука, що вийшла в 2012 році.

Або квітневу статтю В. Іваницького «Дмитрий Гнатюк: «На именинах у Сталина я оказался благодаря руководителю народного хора Георгию Веревке» для інформаційно-публіцистичного інтернет-видання «Трибуна Украины» в 2012 році. Всі вони базуються на розповідях Дмитра Гнатюка, записаних інтерв’юерами в різні часи.

Наведемо невеличкий фрагмент бесіди для радіостанції Бі-Бі-Сі. Із Дмитром Гнатюком розмовляла ведуча Світлана Пиркало.

Бі-Бі-Сі: «...Було таке, що ви співали Йосипу Сталіну і Мао Цзедуну. Як це все було, які емоції переживали під час цього?

Дмитро Гнатюк: Ви знаєте, це була колосальна випадковість. Я ще був студентом і дружив з керівником народного колективу, з Григорієм Верьовкою. Він був теж депутатом Верховної Ради, і часто запрошував мене, коли зустрічався із виборцями, щоб поспівати на цих зустрічах. Я його дуже шанував, тому співав з великою любов’ю. Це був 1949 рік, все було загадково і невідомо — чи стану я співаком чи ні. Але разом з тим, в мені жевріло ось те велике мистецтво в грудях, це мій голос — і він мені не зрадив. Все життя я змалку співав, і коли десь губився, то казали — йдіть шукайте там, де грають, а я страшенно любив троїстих музик, я міг годинами слухати, мені дуже подобалися народні пісні, близькі моєму серцю.

Бі-Бі-Сі: Під час того концерту Сталіну ви також, здається, співали народні пісні?

Дмитро Гнатюк: Так, я зараз згадую ті моменти, ніколи я такого страху не відчував насправді. Найголовніше, що я не знав, куди мене везуть.

Це було після ювілейного концерту, коли Сталіну було 70 років, і я якраз виступав з народним хором, заспівував невеличку пісню. Ми побачили, що у правій ложі окремо сиділи Йосип Сталін та Мао Цзедун, нас дуже тепло приймали. А після концерту підійшов якийсь працівник, і питає, хто у вас може заспівати пару українських пісень, і Верьовка вказав на мене. На наступний день мене привезли, я чекав і мене трясло від страху, бо я не знав, що буде, я тільки побачив, що я в Кремлі. Потім вийшов на сцену, піаніст зробив вступ, і я зрозумів, що це «Дивлюсь я на небо...» Я проспівав цю пісню, навіть не пам’ятаю як, але здається, від всього серця, це сподобалось і Сталіну, і публіці. Потім Сталін піднявся і запитав мене: «Где работаешь?», я сказав, що студент консерваторії. «У кого учишься?» — Я відповів, що у Паторжинского. На що Сталін сказав: «Славный певец, поклон ему передай», він говорив з акцентом...»

Ось така була історія.

Автору цієї статті пощастило розмовляти з відомим співаком, який погодився на зустріч та інтерв’ю, що відбулося в середині 2012 року.

Запитання до Дмитра Михайловича були, мабуть, досить специфічними, тому він розповів не тільки про виступ а й про пісню більш докладно, на початку сказавши, що:

«...для мене пісня «Дивлюсь я на небо...» була одна з найкращих мого репертуару. Я знав, що Заремба написав музику, але, навіть, вперше чую, що слова написав Михайло Петренко.

Скажу відверто, що ця пісня вражає, коли її співати з душею і коли її співати правильно, не показуючи голос, а показуючи, яка в цій пісні закладена душа...»

Дмитро Михайлович продовжував:

«...ця пісня така дуже сентиментальна, але це пісня, в якій співаєш про себе. І дійсно, в кожного з нас бувають моменти життя, які начебто згадані в пісні...»

Далі, Дмитро Михайлович додав досить цікавий факт: «...Де я тільки не співав цю пісню. ...Ще за часів, коли Микита Хрущов був керівником Радянського Союзу, він попросив, щоб декілька співаків поїхали до Африки в складі творчої групи, до якої входили й співаки, такі як Людмила Зикіна, Георг Отс і другі. Це була надзвичайно складна поїздка. Ми там перебували три місяці і скрізь я співав пісню «Дивлюсь я на небо...» Чесно кажучи, знаючи стиль співу африканців, мені було дивно бачити, як гарно сприймалися не тільки ця, а й інші українські пісні, наприклад, «Рідна мати моя...» та інші. Вони мене розуміли...»

Розповів Дмитро Михайлович і про виступ перед Йосипом Сталіним, та його гостями, які були запрошені на день його народження.

Дійсно, пісня «Дивлюсь я на небо...» була гарно прийнята присутніми, а Сталіну, сподобався виступ талановитого українського співака.

Дмитра Михайловича вже чекали на репетицію опери «Пікова дама», де він був постановником і художнім керівником.

Коли ми розставалися, він сказав що приємно було дізнатися про автора одної з його улюблених пісень, яку він раніше сприймав як народну.

Що ж, так буває. Про Михайла Петренка не дуже часто згадували в літературі, та ще й деякі автори в текстах інколи припускалися численних помилок та фальсифікацій, що робило тему не досить привабливою для сприйняття.

Приємно, що тепер Дмитро Гнатюк, якось при нагоді, згадає про одну з його улюблених пісень, та про поета-романтика Михайла Петренка — автора віршів. А українці, як і завжди, будуть слухати записи пісні «Дивлюсь я на небо...» в виконанні відомого співака захоплено та, мабуть, підсвідомо дякуючи автору віршів та співаку за можливість відчути себе, хоч на деякий час, десь там, ...далеко за хмарами, подальше від світу...

ДОКУМЕНТАЛЬНА ІСТОРІЯ ДРУГА. УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ В КОСМОСІ

12 серпня 1962 року в космічний політ з Байконуру стартував корабель «Восток-4», на борту якого знаходився перший космонавт українського походження Павло Романович Попович:

Впродовж одного з сеансів радіозв’язку з космонавтом, присутні в Центрі управління польотом почули пісню «Дивлюсь я на небо...» у виконанні космічного співака, чим були здивовані. В літературі, газетних та інтернетних статтях інколи з’являються згадки про цю незвичайну подію. Було цікаво дослідити, чи дійсно такий «виступ» відбувся чи хтось десь колись комусь про таке згадав, та, як частенько вже бувало, запрацював «зламаний телефон»...

Десь в статтях вже зустрічалася думка, що Павло Попович співаю пісню «Дивлюсь я на небо...» в космосі, начебто, для Сергія Павловича Корольова, знаючи, що вона йому подобається, та який був присутній в Центрі управління польотами.

Така згадка зустрічається і в Вікіпедії: (http://uk.wikipedia.org/wiki/Корольов_Сергій_Павлович), в статті, присвяченій Сергію Корольову (український вчений в СРСР, академік, конструктор перших штучних супутників Землі і космічних кораблів):

«...Пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...» стала однією із спонук, які привели майбутнього основоположника практичної світової космонавтики до зацікавлення космосом. Коли Корольов запустив ракету з першим українським космонавтом Павлом Поповичем, той заспівав з космосу для головного конструктора його улюблену пісню «Дивлюсь я на небо...»

Чому космонавт і з яких обставин співав цю пісню — питання не дуже принципові. Більш важливо встановити чи дійсно пісня пролунала на «маленькій космічній естраді».

В тій самій статті, присвяченій Сергію Корольову, міститься й наступне:

«Донька С. П. Корольова Наталія Сергіївна згадує: «Саме слово Україна вимовляли в нашій родині трепетно, з великою любов’ю. Дитинство мій батько провів у Ніжині, народився він у Житомирі, мешкав у Києві, в Одесі. Перші 24 роки, майже половину свого життєвого шляху, батько провів в Україні. Він дуже її любив. Полюбляв українські пісні, українську мову. Це точно. «Дивлюсь я на небо», «Реве та стогне Дніпр широкий» — улюблені пісні бабусі й батька».

Тож, автори статті, посилаючись на дочку С. Корольова, повідомляють, що «Дивлюсь я на небо...» таки була улюбленою піснею Сергія Павловича.

Ще в 1981 році вийшла книга Віктора Синиціна «Первый космонавт».

І з цієї книжки відомо, що Павло Попович інколи співав пісню «Дивлюсь я на небо...»:

«...Каманина летчики-космонавты ожидали в автобусе. Как только генерал сел, автобус тронулся. И не прошло минуты, как неунывающий Павел Попович запел:

Дивлюсь я на небо Да думку гадаю, Чего я не сокол, Чего не летаю...

— Обратите внимание, товарищ генерал, — ехидно заметил Гагарин. — Это же маневр! Попович открыто напрашивается в полет в космос!..

Дружный хохот был ему ответом. Смеялся и Попович, да так заразительно, что у него слезы выступили...»

Про те, що Павло Попович співав пісню в космосі (не відкритому, звичайно!) згадується й у енциклопедії «Український космос», що видана 2009 року:

В книжці знаходимо: «...Першим космонавтом-українцем став Павло Попович (1930 р. н.). Він побув у космосі з 12 до 15 серпня 1962 р. на кораблі «Восток-4»... У Зоряному містечку, на тренажерах, він любив співати «Засвистали козаченьки». А в орбітальному польоті дав космічний концерт: дужим і чистим голосом проспівав «Дивлюсь я на небо...» Він знав, що пісню чують на Землі і що це улюблена пісня Сергія Корольова...»

На сайті Національного агентства України (http://www.pryroda.gov.ua/index.php? newsid=1004341) розміщена цікава та докладна стаття Н. Боротканич та М. Митрахова «Память о первом космонавте-украинце Павле Романовиче Поповиче на украинской земле».

І в цій статті йдеться про космічний виступ українського космонавта-співака:

«...А еще до Павла Поповича никто не пел в космосе: он впервые во время орбитального полета дал настоящий космический концерт — сильным и чистым голосом пропел украинскую песню «Дивлюсь я на небо...». Он знал, что его слышат на Земле и что это любимая песня украинца Сергея Королева...»

Та ще деяка інформація далі:

«...Последний раз П.Р. Попович был в Житомире в январе 2007 на праздновании 100-летия со дня рождения С.П. Королева. Торжественное заседание проходило в областном музыкально-драматическом театре. Зал взорвался аплодисментами, когда на сцену вышел Павел Романович, и не отпускал космонавта до тех пор, пока он не спел уже ставшую «первой космической» украинскую песню — «Дивлюсь я на небо»...»

Якось, в березні 2012 року, автор цієї статті, розшукуючи факти про виступ українського космонавта, зв’язався з Музеєм космонавтики імені Сергія Павловича Корольова в Житомирі, та отримав наступну відповідь:

«По Вашей просьбе сообщаю следующую информацию.

19 января 2007 года в связи с празднованием (12 января 2007) 100-летия со дня рождения С.П.Королева в г. Житомир приехала большая делегация из Москвы, в составе которой была дочь С.П.Королева — Наталья Сергеевна Королева с семьей, космонавты Попович, Александров и Токарев, из Киева делегацию представляли космонавты Виталий Жолобов и Леонид Каденюк. Встреча с общественностью города проходила в областном театре. На встрече выступил Павел Романович Попович, который сказал, что во время своего первого полета на космическом корабле «Восток-4» (1962 г.) он «похулиганил», спев песню «Дивлюсь я на небо...» во время одного из сеансов связи с Землей. Весь зал отреагировал на эти слова бурными аплодисментами и попросил спеть эту песню на сцене, что он и сделал...»

Може ще в космосі хтось заспіває й китайською мовою, але, все ж таки приємно, що першою була українська пісня у виконанні українця. Та ще й яка пісня...

Ось і така була історія в житті української пісні, слова до якої написав поет-романтик Михайло Миколайович Петренко.

Може ще були якісь цікаві історії, то кимсь із авторів буде про них згадано.

Якщо люди пам’ятають цю пісню, то вона завжди з ними.

Хтось в космосі про неї згадав, може на якомусь гімалайському піку тихенько заспівають, хоча там і розмовляти важко.

То і в шахті хтось може її заспіває, бо пісня ця про людське життя, не тільки про небо.

Мабуть, далі буде...