Джерело вічного світла

Одухотворена — себто гуманістична, Бого і Любове центрична — віра була, є й, мабуть, залишиться одвічним рушієм історії. З вірою та з любов’ю до Батьківщини майже беззбройні воїни поставали супроти сильного, нібито «непереможного» загарбника — і здобували перемогу, і сама смерть відступала, забиралась геть. Із вірою в Людину та любов’ю до неї скромні й беззахисні люди не боялися говорити пихатим царям слово правди: гріх коїш, володарю, непростимий гріх, катуючи, розпинаючи, принижуючи голодом ближніх своїх — і часто розплачувалися за це не своїм майном, а своїм життям. Із вірою в Бога та Любов’ю до нього перші християни безтрепетно йшли на муки, на смерть, у вогонь, у пащу хижих звірів... Історія свідчить: людство не загине, допоки не згасне його джерело вічного світла.

Таким потужним джерелом для українців уже впродовж тисячі років були й залишаються нетлінні цінності християнської любові та добра (всупереч тому, що ці цінності безліч разів були потоптані, принижені й спотворені самими лжехристиянами!) І колосальним, незрівняної сили революційним першопоштовхом тут, поза сумнівом, було хрещення Русі — як є всі підстави думати, не одномоментний акт, здійснений Володимиром Святим 988 р., а доволі тривалий історичний процес, що вимагав не кількох років, а багатьох й багатьох десятиліть. Коло питань, що постають перед нашими сучасниками, який прагне зрозуміти драматичні події тієї доби — неосяжне. Чому Давня Русь-Україна прийняла тоді саме східний (візантійсько-православний) варіант християнства? Якою є роль Риму, Константинополя, а також Болгарії, західних слов’ян, Сходу в цій боротьбі? Як оцінити наслідки (найближчі, середньострокові, далекосяжні, а також і ті, що й досі для нас незбагненні) доленосного Володимирового «вибору віри» 988 року? І нарешті: якими були люди, чим духовно «живились» ті дивовижні особистості, без яких християнство не прийшло б на Русь-Україну, принаймні так і в тих формах, що вони відомі нам з історії?

І ось якщо говорити про «особистісний» аспект, «людський фактор» хрещення Київської Русі — то просто неможливо оминути долю й духовну творчість двох уславлених, шанованих не лише у нас, а й у Європі подвижників (вони канонізовані та шануються як святі і на Сході, і на Заході християнського світу, що є надзвичайно важливим) — Кирила (світське ім’я — Костянтин, часто додають — «Філософ», 827 — 869) та Мефодія (світське ім’я — Михаїл, 815 — 885). Їхній слід в історії, їхній внесок у нашу культуру та духовність є непроминальним. Адже йдеться про творців старослов’янської писемності та мови, великих християнських проповідників, просвітителів у слов’ян (їх ще йменують «учители словенские»). Якою була, сказати б, «орієнтація» (світоглядна, християнська) цих двох знаменитих святих: на Візантію, Рим, Болгарію, Моравію? Яку мету ставили вони перед собою, чого, зрештою, досягли? Спробуємо бодай стисло розповісти про це. Справа життя цих двох світочів освіти й віри має, як ми побачимо, безпосередній стосунок до запровадження християнства на Русі (перші відомості про цей процес, що їх наводять візантійські та арабські літописці, належать, як відомо, до 60-х років ІХ століття, тобто це якраз доба Кирила і Мефодія!).

Спочатку коротко про те, що відомо про життя двох людей, що дали нам Слово. Кирило і Мефодій походили з візантійського міста Фессалоніки (сучасні грецькі Салоніки, по-слов’янськи «Солунь», тому обох святих називають ще «Солунськими братами»). Їхній батько, «шанованого роду й багатий», на ім’я Лев, був офіцером (друнгарієм) при військовому та цивільному губернаторі Фессалонік (його йменували «стратиг»). У родині було семеро синів; Мефодій був старшим серед них, Кирило — наймолодшим. Найбільш поширена у науці версія (втім, довести щось напевно тут важко) стверджує, що за етнічним походженням брати були греками (водночас володіли слов’янською мовою як рідною, що зрозуміло, враховуючи, що як мінімум третину мешканців тодішнього Солуня становили слов’яни). Проте болгарські учені й дотепер наполягають на тому, що обидва брати є їхніми єдинокровними співвітчизниками.

Костянтин був дуже освіченою для своєї доби людиною; ще до відомої місіонерської подорожі в Моравію він склав слов’янську абетку (найімовірніше, ідеться про добре відому нам «Кирилицю» на основі літер грецького алфавіту з урахуванням ретельно вичленованих звуків слов’янської мови; за іншою версією, це зробив його учень Климент Охридський), почав перекладати Євангеліє слов’янською мовою. Він навчався у найкращих учителів Константинополя багатьма мовами, а також філософії, діалектиці, математиці, риториці, астрономії та іншими науками. Що ж до Мефодія, то він встигнув зробити непогану адміністративну кар’єру (певний час був губернатором-стратигом-Македонії), проте, як і молодший брат, присвятив себе єдиній меті: християнізації та просвіті народів Східної Європи (де, можливо, і народів Сходу), передовсім слов’ян.

ПАМ’ЯТНИК ПЕРШОВЧИТЕЛЯМ СЛОВ’ЯН КИРИЛУ І МЕФОДІЮ У КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКІЙ ЛАВРІ
 

Легендарна просвітницько-місіонерська діяльність обох братів (біля двору хазарського кагана — володаря іудейської віри — де вони сильно ризикували життям 860 року; участь у християнізації Болгарії 863 року, коли обидва брати склали старослов’янську абетку і переклали болгарською мовою з грецької основні богослужбові книги; нарешті, місія в Моравію — частина сучасної Чехії — 864 — 867 років, де брати, відгукнувшись на скаргу тамтешнього князя Ростислава: «Народ наш сповідує рідною мовою» — вдосконалили слов’янську абетку, перекладали церковні книги слов’янською, навчали слов’ян письму, читанню та службі Божій рідною мовою) — цей духовний подвиг не буде забутий ані болгарами, ані українцями, ані чехами, македонцями, сербами, білорусами... Коли тодішні німецькі церковні ієрархи, в роки служіння братів у Моравії, заявили, що хвала Богу не може лунати слов’янською мовою, а лише латиною, грецькою або єврейською, а Кирило та Мефодій — єретики, тоді брати попрямували до Риму, до самого Папи Адріана ІІ, і домоглися від нього згоди на вживання рідної мови слов’ян у церковних книгах та при богослужінні. Це було дуже важливо (Папа при цьому сказав, що «Христа треба славити всіма сущими мовами Землі»). Там, у Римі, Кирило раптово захворів й помер; Мефодій завершив свій земний шлях як місіонер у Моравії 16 років по тому.

Але все це — лише родієва «канва» життя двох християнських святих. Який філософський, творчий зміст заховувала їхня місія, які ідеї вони, власне, проповідували? Важко заперечувати особливу роль Візантії у житті «солунських братів», так само як і роль Константинополя у прийняті Руссю-Україною християнства. В той же час мав цілковиту рацію Папа Іван Павло ІІ, який ще 1985 року, в енцикліці, присвяченій 1100-річчю від дня смерті Мефодія, розглядав діяльність обох великих братів як місток, що сполучав Русь з Римом. Бо тодішня Русь була відкритою Європі та її ідеям, віротерпимою та толерантною країною. І навіть вплив Візантії з її підозрілістю до «чужих» віровчень (чи не є вони єретичними), релігійною замкненістю суттєво не впливав на стан справ. Ситуація змінилась лише за кілька століть, коли з’явилась відома московська концепція «Третього Риму». Іван Павло ІІ тоді ж навіть проголосив «слов’янських апостолів» «співпокровителями Європи»!

Хоча треба також відзначити, що дуже складну ідейну, духовну та релігійну боротьбу в Східній та Південній Європі ІХ — ХІ століть, очевидно, було б не зовсім правильно зводити до жорсткої альтернативи: Константинополь або Рим? Таке «чорно-біле» бачення значно спрощує й примітивізує «кольорову» гаму ідейних течій тієї доби. І ще один момент. «Промова філософа» (складова великого творіння Нестора-літописця), де обґрунтовуються переваги християнської віри у порівнянні з усіма іншими вченнями та її істинність (за Нестором, саме ця промова схилила князя Володимира Святого до того світоглядного вибору, який він зробив), перша писемна пам’ятка давньоруської літератури, цілком ймовірно (принаймні ця версія фахівцями не відкидається) створена якщо не особисто Кирилом, то кимось з його учнів або з його найближчого оточення. За це свідчить велика кількість «болгаризмів» і «моралізмів» у «Промові». А текст цей, повторимо, має величезне значення для нашої історії та культури, для українського християнства. Він є складовою численної західно— та східнослов’янської літератури ІХ — Х стст.

У своїй творчості (так само, як і в своїх місіонерських справах) «солунські брати» не могли, поза сумнівом, оминути і такої складної, ба навіть «вибухонебезпечної» проблеми, як філософія влади (тут доречно нагадати, що великі просвітителі все ж таки проповідували здебільшого в землях, які вже прийняли хрещення і «щось чули» про Христа). А ця філософія, додамо, в Київській Русі мала докорінні відмінності і від Риму, і від Візантії. Так, один з головних апологетів візантійського абсолютизму, Агапет (VI ст.), стверджував, що «Бог не потребує людини, а імператор потребує лише Бога, і більше нікого та нічого» (під такими словами цілком міг би підписатись Іван Грозний та інші тирани!) Бо для візантійського самодержавства є характерним прагнення влади заради самої влади. І ніхто не має права обговорювати вчинки монарха («Третій Рим» успадкував це).

А ось як бачив філософію влади наш український князь Володимир Мономах (звернімось, наприклад, до його «Поучения»). Він здебільшого веде мову не про права, а про обов’язки «сильних світу цього». Обов’язки ж ці полягають у турботі про бідних, нещасних, слабких. У заслугу собі Мономах, звертаючись до дітей своїх, ставить те, що «тоже и худого смерда и убогые вдовице не дал есм сильным обидети». Володар зобов’язаний не дозволяти неподобства «деяти отроком, ни своїм, ни чюжим ни в селех, ни в житех», «чтите гость, откуда же к вам придеть, или прост, или добр, или сол» — так навчає Мономах дітей своїх. Схоже, образ ідеального володаря Володимир Мономах уявляє собі на основі ранньої демократичної традиції в християнстві — традиції, про яку вже явно почали забувати і в Константинополі, і в Римі. Проте у нас є всі підстави стверджувати, що діяльність Кирила і Мефодія цілком відповідала цій традиції.

Варто додати, що, хоча власне про місію братів із Солуні написані тисячі різноманітних робіт (за деякими підрахунками — до 5 тисяч десятками мов), про специфіку їхнього віровчення, яке стало однією з важливих передумов хрещення Київської Русі — відомо порівняно мало. Причина — проблема переважно розглядається з позицій або Рима, або Константинополя. Проте значна залежність від політично заангажованих підходів усе ж таки не заважає багатьом дослідникам визнати той факт, що слов’янські першовчителі значно більшою мірою орієнтувалися на раннє демократичне християнство, аніж візантійські патріархи або римські папи. Показовим є те, що як Кирило, так і Мефодій, за свідченням літописців та сучасників, особливо шанували спадщину апостола Павла, який послідовно відстоював рівноправність народів («немає ані елліна, ані юдея») та демократичні настанови.

Тут корисно враховувати, що орієнтація на традиції раннього християнства, взяте «саме по собі», не була чимось злочинним з католицького або православного погляду. Проте реально вона вела до конфлікту і з Константинополем, і з Римом. Річ у тім, що для раннього християнства була неприйнятною сама ієрархія Церкви, як вона складалась і в Римі, й у Візантії. Крім того, ідея єдиної неподільної Христової церкви, яка підтримуваласьув рамках кирило-мефодіївської традиції, передбачала справді широку віротерпимість, принаймні до різних течій усередині християнства. І це справді було «послання у майбутнє».

***

Відомий болгарський сучасний письменник Стефан Продев так пише про безсмертний подвиг святих Кирила і Мефодія: «Їх покликали задля того, щоби допомогти Візантії боротися з Римом. Імператор та Церква Візантії вважали їх своїми воїнами. Їх поширювали серед слов’янства, щоби здолати вплив Папи Римського. Ніхто й не думав про Господа. Просто імперія думала про себе, про своє виживання. Так літери використовували з політичною метою. Але, як зазвичай і трапляється, великі відкриття кон’юнктурі не підлягають. Літери теж — вони «перевиконали» поставлене перед ними завдання. Створені як «солдати імперії», вони стали воїнами прогресу. Трапилось те, що заскочило Візантію зненацька. Їхня сила здолала не тільки папських нунціїв, вона зламала мечі візантійських колонізаторів, яких послали задля того, щоб уярмити дух слов’янства — літери звільнили наш дух. Не приспали свідомість, ні, вони здійснили у свідомості революцію. Літери увійшли в історію й назавжди залишились у ній».

До цих слів нам важко щось додати, читачу.