Герої Срібної землі

Як відомо, прадавня частина України — Закарпаття — після Першої світової війни за Сен-Жерменською мирною угодою (1919 р.) була включена до складу Чехо-Словацької Республіки (ЧСР) під назвою «Підкарпатська Русь», причому передбачався її автономний статус. На жаль, празький уряд постійно зволікав із виконанням цього припису. Закарпатці ще з 1919 р. вимагали возз’єднання свого краю, який вони поетично називають Срібною землею, з Україною, вели постійну боротьбу за автономію, справедливе визначення його кордонів у межах ЧСР.

У другій половині 30-х років міжнародна ситуація значною мірою розвивалась під впливом провідної тенденції політики фашистської Німеччини — розширення «життєвого простору» для німців (арійців) за рахунок загарбання територій сусідніх країн, перш за все слов’янських.

29—30 вересня 1938 р. на міжнародній конференції в Мюнхені Велика Британія, Франція, Німеччина та Італія без участі суверенної Чехо- Словаччини укладають угоду про передачу високорозвиненої Судетської області Чехії третьому рейху. Польща на початку жовтня 1938 р. за підтримки Німеччини анексувала чеську Тєшинську область.

У цих складних умовах уряд урізаної чеської держави нарешті виконує вимогу Сен- Жерменського мирного договору та конституції ЧСР (1920 р.) про надання автономії Закарпаттю. 8 жовтня 1938 р. в Ужгороді створюється Українська народна рада Карпатської Русі, що проголосила себе «єдиним законним представником усіх русинських земель (серед них і Пряшівщини), населення яких забезпечується самовизначенням та самоуправлінням». Виконавча влада передавалась карпатськоруському автономному урядові. З призначенням 26 жовтня прем’єр-міністром Карпатської України Августина Волошина діяльність народної ради й уряду набуває чіткої української спрямованості. 27 жовтня оприлюднюється звернення Української народної ради до українців усього світу: «Ми віримо, що великий 50- мільйоновий український народ підійме й надалі своє велике слово і не допустить, щоб наші віковічні вороги накладали на нас пута, знову садили нас у тюрми». У відповідь на це звернення почалися масові переходи галицьких, а нерідко й наддніпрянських українців через кордон для допомоги в розбудові нової держави.

Але появу автономної Карпатської України вороже зустріли деякі інші держави, перш за все Угорщина та Польща. Перша відверто прагнула анексувати ці землі. Польський уряд був проти утворення в Закарпатті української державності в будь- якій формі. Він вбачав у цьому загрозу своєму пануванню в Західній Україні, населення якої могло наслідувати приклад закарпатських братів.

Гітлер і Муссоліні підтримали агресивні прагнення своїх угорських союзників. 2 листопада 1938 р. міністри закордонних справ Німеччини й Італії Ріббентроп і Чіано організували так званий перший Віденський арбітраж про територіальні претензії Угорщини до Чехо-Словаччини, рішенням якого Угорщині було передано 12% території Закарпаття, 97 населених пунктів, зокрема Ужгород, Мукачеве, Берегове, багатющі родючі низовинні землі. Порушились економічні зв’язки, комунікації, людські взаємини всередині краю, що до цього був єдиним цілим. Уряд А. Волошина був змушений переїхати з Ужгорода до Хуста. Велику допомогу урядові в налагодженні управління з нової столиці надали члени організованої ще 4 вересня першої чоти (місцевий відділ січовиків) Української Народної Оборони, серед яких було багато українців з Галичини, зокрема членів ОУН.

У складній внутрішній і зовнішньополітичній обстановці уряд А.Волошина намагався стабілізувати економіку, консолідувати всі патріотичні українські сили, розбудовувати державність, домагатись підтримки інших країн. Але позиція останніх, брак коштів, розірваність усталених господарських зв’язків, політична нестабільність унеможливили вирішення назрілих проблем. Слабкий державний апарат допускав чимало помилок і прорахунків.

Та попри всі випробування й утрати в культурному житті автономії (а це важливий чинник згуртування народу в умовах тяжких випробувань) були певні здобутки. Працювали школи, відкривались нові освітні заклади. Виходив щоденник «Нова свобода» (редактор В.Гренджа-Донський), національно свідома молодь видавала газету «Наступ» (редактор С.Росоха), селяни мали свій друкований орган — «Карпатську Україну» (редагував Ю.Таркович). До Хуста приїхали відомі українські письменники Олександр Олесь, Улас Самчук. Виникло літературно-мистецьке товариство «Говерла», яке видавало однойменний місячник під редакцією Олега Ольжича-Кандиби. Своє товариство створили російськомовні письменники. До Хуста перебрався державний театр «Нова сцена» (режисер Ю. Шерегій), який наприкінці листопада 1938 р. показав виставу «Запорожець за Дунаєм». Каленик і Петро Лисюки з української діаспори, створивши першу в Закарпатті кіностудію, розпочали зйомки фільму, котрий пізніше назвали «Трагедія Карпатської України».

Тим часом міжнародне становище Карпатської України з кожним днем ускладнювалось. Гортиська Угорщина, територіальні претензії котрої були задоволені не повністю, безперервно здійснювала антиукраїнські дипломатичні демарші, направляла в Карпатську Україну провокаційні терористичні групи. Їй вторила санаційна Польща, уряд якої неодноразово порушував перед Берліном питання про передачу, крім анексованої поляками Тєшинської області ЧСР, ще й північних районів Закарпаття. Польщу влаштовувало навіть повне підпорядкування його Угорщині. Тодішній режим Польщі ніяк не міг змиритися з існуванням поряд з Галичиною осередку української суверенності й також засилав сюди свої диверсійні групи для саботажу та здійснення терористичних актів.

Гітлер намагався всебічно використати ситуацію в своїх цілях. Схиляючись до думки віддати все Закарпаття Угорщині, він робив це поступово, щоб іще більше прив’язати її до німецьких інтересів. І домігся свого. Фашистський диктатор Угорщини М.Горті, запопадливо виконуючи всі бажання Берліна, 24 лютого 1939 р. оголосив про приєднання до антикомінтернівського пакту.

У цих умовах Москва кваліфікувала наслідки Віденського арбітражу як порушення міжнародних норм. А поширювані пресою й дипломатами західних країн чутки про можливе використання закарпатської державності в цілях анексування інших українських земель розглядала як пропагандистські вигадки. Нарком іноземних справ СРСР М.Литвинов 19 грудня 1938 р. заявив: «Ми навіть не впевнені, що... Гітлер серйозно ставиться до української акції. Можливо, що маємо справу з дипломатичною диверсією». Гітлер, як переконливо засвідчили наступні події, не збирався відновлювати українську державність у будь-якій формі чи сприяти цьому. У січні 1939 р. Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з Угорщиною як з країною, що не має самостійної зовнішньої політики, рухається у фарватері фашистської Німеччини, зазіхає на українські землі.

10 березня 1939 р. на повідомлення західної преси і дипломатів, що нібито існують плани приєднання до Карпатської України Радянської України, відреагував Й. Сталін. Він назвав такі вигадки «підозрілим шумом», мета якого спровокувати конфлікт СРСР з Німеччиною без наявних на те підстав, не втримавшись від недолугих епітетів щодо Закарпаття.

У офіційних радянських документах засуджувались загарбницькі плани і дії щодо Карпатської України. А в ноті НКЗС СРСР від 18 березня 1939 р. прямо вказувалось, що дії німецького уряду стали сигналом до грубого вторгнення угорських військ у Карпатську Русь і порушення елементарних прав її населення. Інші країни з повною байдужістю залишили поза увагою трагедію Закарпаття.

На жаль, не всі українські діячі повністю усвідомлювали реальну ситуацію. «Будемо відвертими: лідери Карпатської України, — справедливо зауважує професор І.Гранчак, — все- таки сподівалися, що фашистська Німеччина погодиться на створення невеликої української держави в Карпатах. Але то було великою ілюзією, бо Берлін дбав лише про власні інтереси на Сході. Вирішення «українського питання»... аж ніяк не вписувалося в його загарбницькі плани».

Установчими зборами в Хусті 9 листопада 1938 р. було створено Організацію народної оборони — Карпатську Січ. Її керівником (головним командантом) став Дмитро Климпуш, його заступником — Іван Роман. Січовиком могла стати «кожна фізична особа української нації, що довершила 18 літ життя та є горожанином Підкарпатської Русі». Місцеві відділи (чоти) січовиків об’єднувалися в окружні коші, що підлягали Головній команді в Хусті. Запроваджувалась уніформа з відзнаками, повсюдно розпочалось збирання добровільних пожертв на оборону держави. За короткий час було організовано 10 окружних команд січовиків, розпочато їхнє військове навчання. Дослідники по-різному визначають загальну чисельність січовиків — від двох до десяти тисяч. Вони були слабо озброєні, не мали необхідного вишколу й бойового досвіду. Вистачало й конфліктів з чеськими вояками, непродуманих дій. Але це були сміливі патріоти. Розуміючи неможливість побороти багатотисячну угорську армію, котру підтримували Німеччина й Італія, січовики все ж відважно ставали до оборони краю. Для закарпатських українців це була справжня вітчизняна війна: вони боронили свою землю від іноземних загарбників. Як говорив начальник штабу Карпатської Січі Михайло Колодзінський (полковник Гузар), «коли вже немає розумного виходу з тяжкого становища, то треба вміти вмерти по-геройськи, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь».

Збройна боротьба січовиків, а також українців, що служили в розташованих тут частинах чеської армії, з агресорами почалась ще восени 1938 р. боями проти диверсійних терористичних груп угорських фашистів (т.зв. «соботчопотошів») і польських бойовиків (т.зв. «карпатських легіонерів»). Восени 1938 р. в Карпатській Україні діяло від 600 до 1000 угорських терористів. 5 жовтня вони підірвали міст біля ст. Боржава, залізничну колію біля с. Батєве Берегівського району. 10 жовтня 86 «соботчопотошів» атакували жандармський пост і здійснили напад на ст. Боржава, де вбили провідника поїзда, пограбували пасажирів, розібрали залізничну колію. Польські та угорські терористи здійснили чимало збройних провокацій у Великоберезнянському районі: підривали мости-віадуки, тунелі.

6 березня 1939 р. Гітлер наказав остаточно ліквідувати Чехо-Словацьку суверенну республіку, а 12 березня дав згоду фашистському регенту Угорщини М. Горті на військове вторгнення в Карпатську Україну й анексію її земель. На телеграми-прохання А.Волошина в Берлін про захист від агресора німецький консул у Хусті від імені відомства Ріббентропа порадив «не чинити опору угорському вторгненню».

У цих умовах сойм Карпатської України 15 березня 1939 р. проголосив незалежність, обрав президентом новоствореної держави А.Волошина. Державною мовою затверджувалась українська, державним прапором — синьо- жовте знамено, державним гербом — сполучення Закарпатського герба (ведмідь у лівому червоному полі й чотири сині та три жовті смуги в правому) з тризубом Володимира Великого з хрестом на середньому зубці. Державним гімном визначено національний гімн «Ще не вмерла Україна».

Угорські війська ще 14 березня напали на територію Карпатської України. Відбулися запеклі бої навколо Мукачевого, біля сіл Дравці, Баранинці, Часлівці, Коритняни, Велика Добронь, Чомонин Ужгородського району. Вранці 15 березня угорські фашисти розпочали загальний наступ у трьох напрямках — західному (Перечин — Великий Березний — Ужок), середньому (Свалява — Воловець), східному (Севлюш — Хуст — Солотвино — Ясіня). Опір нападникам чинили січові стрільці, а також частини чеської армії, що намагались прорватися до Словаччини. Всю організацію оборони краю взяв на себе створений наказом військового міністра С. Клочурака штаб, до якого увійшли: полковник С.Єфремов (начальник), полковники Гузар (М. Колодзінський), Філонович, надпоручики Парчаній, Гулянич, поручики Бабіля, Чорний, підпоручики Вайда, Щука, Роман.

Найбільша битва розгорнулась 15 березня на Красному полі — рівнині, що лежала на правому березі Тиси поблизу Хуста. Угорським агресорам тут протистояло близько двох тисяч січовиків і стільки ж вояків чехословацьких частин. Серед оборонців було багато учнів гімназії, яких привів учитель Я.Голота. Угорські нападники мали кращі позиції — наступали з гір, були добре озброєні, вишколені. Січовики поступались перед ними кількістю, озброєнням, захищались на рівнині, використовуючи залізничне полотно. Цілий день тривав запеклий бій. Українці відчайдушно боронились, давши змогу провести засідання сойму.

Ворог втратив 160 чоловік убитими та майже 400 пораненими. Але сили були надто нерівними. 230 оборонців загинули, 450 чоловік потрапило в полон, багатьох було поранено, серед них — тяжкопоранені командир січовиків М.Колодзінський (Гузар) та його заступник З.Косак. Обох схопили фашисти й через кілька днів убили поблизу Солотвино. Озвірілі варвари на місці розстріляли більшість полонених, серед них і учнів гімназії та студентів семінарії.

Цілу ніч тривали збройні сутички на вулицях Хуста. Кровопролитні бої відбувались 16— 18 березня в районах Вишневого, Буштини, Солотвино, Севлюша, Білок, Довгого, Верхніх Верецьких, Чинадієвого, Сваляви.

Під вечір 18 березня агресори окупували все Закарпаття і вийшли до польського кордону. Там їх приязно зустріли польські війська, які в разі потреби були готові допомогти окупантам. Срібна земля з благословення Гітлера була розтоптана кривавим чоботом фашистського режиму Горті. Йому допомагали Польща й Румунія. Остання видавала січовиків, що переходили її кордон, угорцям, котрі негайно розстрілювали захисників рідної землі, а тіла кидали в Тису. Вогнем зустріла січовиків, які намагались дістатись Галичини, й польська прикордонна охорона. Лише невеликій їхній частині вдалося прорватись у Словаччину.

За свободу рідного краю в Закарпатті тільки під час боїв у березні 1939 р. полягло понад п’ять тисяч українців. Жертовність закарпатців під час захисту Вітчизни складає героїчну сторінку нашої історії. Тут українці вели смертельний бій проти фашистських паліїв Другої світової війни, поневолювачів рідної землі, 60-річчя визволення якої від німецько-угорсько- румунських окупантів ми нині відзначаємо.