Гість із Москви
Цього тижня в Києво-Печерській лаврі проходить конференція «Сім’я у постатеїстичних суспільствах». Для участi у конференції було запрошено відомого російського вченого, спеціаліста з історії культури й мистецтва, філолога, знавця релігій, глибоко віруючу людину — Сергія Аверінцева.
Про що б не казав п. Аверінцев у своєму виступі, в його словах постійно лунав один мотив — неприйняття будь-якої форми тоталітаризму та відданість демократії. Що було особливо важливо у контексті конференції, організованої Українською православною церквою Московського патріархату. Церквою, деякі ієрархи та мирянські організації якої публічно сповідують ностальгію за сталінськими часами і навіть — забуваючи уроки історії — вступають у політичні «блоки» з комуністами України. Нижче наводиться кілька фрагментів із доповіді п. Аверінцева.
«Найкращі стосунки між сином і батьком — це коли син iде шляхом батька, наслідує його приклад».
«Моя власна юнацька солідарність із батьками та старшими людьми мого кола базувалася на однаковому ставленні до сталінізму, — нас єднав образ спільного ворога».
«Завжди існують розбіжності у життєвому досвіді поколінь, і тому між ними завжди існує тертя. Із причини, яку я називаю «хронологічним провінціалізмом», — кожне покоління замикається у своєму часі й не хоче визнавати нічого, що виходить за межі цього часу. Справа не в тому, щоб суперечок не було, а в тому, щоб сторони вміли й хотіли слухати один одного, — діалог поколінь не може перериватися».
«Сьогодні помітною стає абсолютизація розбіжностей між поколіннями, в якій зацікавлена комерція. Наприклад, в існуванні особливої «молодіжної культури» з відповідними аксесуарами. Інший приклад — багатим суспільствам реклама навіяла думку, що кожен член сім’ї повинен мати своє авто. Це привело до зростання попиту на машини, але поняття «сімейного авто» зникло, — як і спільні поїздки дітей і батьків».
«Те, що Росія i Україна позбавилися тоталітаризму, зовсім не означає, що ми позбавилися його назавжди. Він може повертатися до нас під різними масками. Боюсь «повзучого» тоталітаризму — коли люди перестають сприймати звичайну логіку, дивляться тільки назад, у комсомольські часи».
«Досі існує забобон, що тоталітарні режими виступають за «міцну здорову сім’ю». Що приписують як сталінізму, так і фашизму. Але це помилка, зумовлена, зокрема, тим, що нам властиво пам’ятати кінець тоталітарного режиму, а не його початок. Згадайте радянські двадцяті роки, коли мало не проповідувалася ідея спільних жінок. А ідеолог Третього Рейху Розенберг оспівував, хоча й у дещо туманних виразах, «чоловічу любов» (гомосексуалізм) суперменів, білявих бестій».
«Політика тоталітарних урядів переслідує, як правило, одну мету — витіснити з життя всі нормальні стосунки і замінити їх собою. Спочатку сім’я об’являлася чи не міщанством, а потім так само штучно «дарувалася» суспільству. Втім, родина, на яку жаліються у партком, — то вже щось зовсім інше. Тоталітарні режими схильні й до експлуатації конфліктів між батьками та дітьми, як це бувало під час громадянської війни в Росії».
«Не кожна людина має достатньо сили, щоб проявляти громадянську мужність, живучи в умовах тоталітарного режиму. Але надзвичайно важливо вміти говорити правду самому собі, триматися внутрішньої справедливості, — не виправдувати себе, свій конформізм».
«Я не маю права оцінювати інтелігенцію, бо я до неї належу. Тому намагаюсь навіть не вживати прикметник «інтелігентний». Не можу також сказати, що інтелігенція є «умом, честю й совістю» суспільства або чимось на зразок спадкової касти чи середньовічного ордену. Не треба інтелігентів ідеалізувати. Серед них були, є і будуть люди, які зраджують свої обов’язки. Раніше, однак, інтелігентів відрізняло, навіть у найгірші часи, усвідомлення своїх обов’язків, а також намагання допомагати людям у біді. І у будь-якому разі, інтелігент ніколи не пристає до так званої загальної думки, до «хору», не думає, «як усі».
Слухаючи шановного гостя, не можна було позбавитися почуття заздрості. Виступ пана Аверинцева був філософськи спокійним i абсолютно позбавленим змагального духу. Він не нападав, не захищався, не акцентував своє право бути росіянином або говорити російською. І був вельми далекий від того, аби використовувати свої наукові погляди як політичні арсенали. Як це майже завжди, свідомо чи несвідомо, роблять українські вчені у своїх публічних виступах. Коли аудиторія ставила московському гостю щось на зразок провокаційних запитань, він і не думав сприймати їх, як такі, а спокійно викладав свій погляд. І дуже швидко переходив у виміри, далекі від політики, а часто — й сучасності. Мабуть, тільки усталена, давно визнана культура може давати людині спокійну впевненість, філософську відстороненість, разом із привабливою безособовою доброзичливістю. Цікаво, скільки часу потрібно, аби українське суспільство позбавилося пафосу політичної боротьби, яким сьогодні просякнуте все наше існування?
