Графиня Розумовська з Відня
Гетьмування Кирила Розумовського було для України віком благодатним. Здобувши освіту в найкращих університетах Європи, він, однак, не цурався рідної мови, пісень, звичаїв, дбав про розвиток науки та мистецтва. При ньому в Глухові з’явилися італійська опера, французькі пансіони. Кирило дістав згоду на відкриття у Батурині університету. Зважено відстоював фінансову автономію України, добився підпорядкування Києва й Запоріжжя гетьманові, скасування зовнішньоторговельних поборів з українців, провів судові реформи та реорганізацію козацького війська.
Рід Розумовських продовжили діти Кирила, троє з шести стали всесвітньо відомими. Олексій — сенатор, міністр освіти, сприяв відкриттю навчальних закладів, зокрема й в Україні. Андрій став дипломатом, був російським послом в Австро-Угорській імперії. Він поставив свій історичний підпис під договором, що засвідчував поразку Наполеона. Ще князь Андрій увійшов в історію музики як покровитель Бетховена. У віденському палаці Розумовського 1808 року вперше прозвучала П’ята симфонія великого композитора, яку, як і Шосту симфонію, Бетховен присвятив князю Андрію. Любов до музики та дружба з великими композиторами Гайдном, Моцартом, Бетховеном дали йому змогу зібрати чи не найбільшу у світі музичну колекцію. Його коштом утримувався «Квартет Розумовського», що набув великої популярності у Відні. Григорій — відомий вчений-геолог. Це була надзвичайно освічена людина, на яку сильний вплив мала філософія Григорія Сковороди. До речі, саме він є прадідом Марії Андріївни Розумовської, яка тепер разом з іншими представниками роду мешкає у Відні.
Марія Андріївна народилася в Моравії, у нинішній Чехії, але все її свідоме життя пов’язане з Австрією, яка стала для неї країною-домом.
— Ми народилися й зростали в палаці. Дитинство сьогодні здається просто казкою, яку зруйнувала війна. Ненависний націонал-соціалізм змінив долі багатьох... Війна скоротила, а точніше, поховала мою молодість.
Марія Андріївна за традицією аристократичних родин отримала прекрасну домашню освіту, знає п’ять європейських мов, зокрема російську — завдяки матері Катерині Сайн-Вітгенштейн, нащадку двох знатних — російського та німецького — родів. Марія Розумовська понад 40 років працювала у Національній бібліотеці у Відні. Вибір фаху — не випадковий, адже колись бібліотека Кирила Розумовського була найбільшою в Російській імперії поряд з бібліотеками Бутурліна, Головкіна, Демидова.
— На початку ХХ століття внук Григорія Кириловича — Камілло Розумовський дуже зацікавився російським корінням своєї родини. Він зібрав архів, в якому систематизував інформацію про історію свого роду. Камілло до Першої світової війни чотири рази відвідував Росію та Україну. Встановив контакти зі своїми родичами — нащадками князів Васильчикових, Милорадовичів, побудував школу на нашій батьківщині — в Лемешах. Будинок цей стоїть і сьогодні, але зараз у ньому розташовано агрофірму, що носить ім’я Розумовських.
А того року в австрійському видавництві вийшла й моя книжка — «Die Razumovskys eine Familie am Zarenhof» («Розумовські в Росії. 1730-1815 рр.») — можна сказати, що це не просто розповідь про Розумовських на історичному тлі, а мій погляд на історію кінця XVIII — початку ХIХ століття. Вже готується переклад російською мовою, і ще, можливо, цю книжку буде видано французькою та польською.
У Марії Андріївни як у письменниці є два лейтмотиви в дослідженнях — це історія роду Розумовських та творчість Марини Цвєтаєвої. Кілька років тому Марія Андріївна Розумовська написала книжку «Марина Цветаева. Миф и действительность».
— Марина Цвєтаєва — великий поет. Взагалі я випадково натрапила на її творчість, хоча я 40 років працювала в національній бібліотеці у Відні і відповідала за російську літературу, але Цвєтаєву відкрила в досить зрілому віці, коли мої родичі надіслали мені з Росії її самвидавчу збірку.
Це було наприкінці 60-х — на початку 70-х років, коли і на Заході, і в Росії вийшли спогади, листування, збірки творів поетеси. Я теж вирішила подати свою версію життя, творчості та загибелі Марини Цвєтаєвої. Я вважаю її одиначкою, індивідуалісткою у позитивному сенсі, її не можна порівнювати будь з ким. Ім’я Марини Цвєтаєвої є символом драми російської інтелігенції, бо це покоління було жорстоко принесено в жертву утопії «переродження людини» та «справедливого суспільства».
19 —21 серпня 1991 року Марія Андріївна як секретар комісії Міжнародної федерації бібліотекарських асоціацій перебувала в Москві. Дивна гра долі різних поколінь графського роду Розумовських... Її мати була свідком, як народжувався в крові громадянської війни Радянський Союз, а Марія Андріївна бачила, як, за її ж словами, у вогняних спалахах танула радянська імперія. Марія Андріївна пригадує серпневі події 1991 року:
— Засідання міжнародної федерації бібліотекарських асоціацій відбувалося неподалік від Білого дому. Замість засідань я весь час була біля російського парламенту. У стані емоційного піднесення я кричала разом з усіма, аплодувала... 24 серпня 1991 року, коли Україна заявила про свою незалежність, ми поїхали в Чернігів та Козелець, там дехто навіть не знав, що Україна вже вільна держава. Я й досі не можу повірити, що була свідком двох таких подій!
— Чи не хотілося б вам повернутися в Україну?
— Колесо історії повернути неможливо, й не слід намагатися. Але приїжджати на рідну землю я буду обов’язково.
Відень — Київ
