Із Новим роком, читачу!
Новий рік — це завжди магія, передчуття перемін, пробудження душі з її сподіваннями. Реальний детермінований світ сьогодення ніби відступає, звільняючи місце для… — та для чого завгодно! Найчастіше, на жаль, цей особливий душевний стан швидко розвіюється, заступається застіллям із його шумом-гамом (часто не щирим) і десь о 2—3-тій ночі дехто вже й не пам’ятає, що саме святкує. Завіса, яка піднялась на мить і за буденністю відкрила нам Небачене, падає. Навкруги знову стає звично і байдуже.
Це дуже схоже на Майдан, де тільки вчора вирувала молода, красива, сповнена надії на майбутнє молодь, а сьогодні вже суне нескінченний потік галасливих, обляпаних брудом автомашин, що дихають бензином. Та хоч би що трапилося, нам варто завжди пам’ятати цей Майдан — неочікуваний, невірогідний але істинний Новий рік, який нам послала доля (хоч, може, й не всі ми його заслуговуємо).
Хоч як би далі складалася історія країни, у пам’яті її громадян назавжди залишиться те, свідками чого ми стали. І що люди сприймали, як чудо (ми занадто швидко і майже непомітно перейшли на початку 90-х від комуністичної до політично-олігархічної диктатури) чи яскравий фільм про дивне, далеке, недоступне нам життя. Ось тележурналісти одного з провідних українських телеканалів — досі залякані, залежні, принижені, безсловесні — вишикувались перед телекамерою і просять у своїх глядачів пробачення за всю ту неправду, яку їх примушували озвучувати. Це сцена iз того спектаклю, який ставиться не тут, не на грішній землі. Те саме можна сказати про прояв солідарності суспільства — найкращих його представників — із журналістами П’ятого каналу, що голодували. Того самого каналу, без якого виборча кампанія вірогідно обрала б зовсім іншу траєкторію і безперешкодно котилася б до іншого фіналу. Вийшло інакше — прості виборці отримали можливість слідкувати за подіями у ході розвитку найважливіших подій і стати учасниками масштабної трагікомедії, яка заставляла українців то одночасно радіти, то жахатися, то обурюватися або лякатися так, що аж серця — всі серця одночасно! — зупинялися.
Молодь на Майдані — то особливий феномен. Кожний гість, кожний приїжджий, українець чи іноземець, чулися привілейованими, попавши туди. Будь-хто — митці, поети і письменники, актори, іноземні політики тощо. Вражаючим було число талановитих, дотепних, красномовних, дипломатичних, інтелігентних молодих політиків, які виступали з трибуни Майдану та порядкували там. Мимоволі виникають порівняння з професійними політиками при владі — порівняння аж ніяк не на користь середнього рівня існуючого істеблішменту. Будемо надіятися, що невдовзі відбудеться дійсна «зміна караулу», і що ті молоді політики, яких ми встигли побачити, не зникнуть знову у якісь «чорні дірки системи».
Так чи інакше, на тому чи на іншому боці, а більшість українців виявилася причетною до того, що відбувалося, і кожному хотілося зробити свій внесок. Зворушив і розсмішив сюжет про одне із західних прикордонних сіл, мешканці якого, головним чином немолоді статечні чоловіки й жінки, сповнені бажання щось зробити для святої справи, перекрили трасу, яка пересікала кордон. Логічно пояснити свій вчинок їм було важко — мабуть, вони просто хотіли таким способом заявити свій протест, свою незгоду з усталеним станом речей.
А ось така мізансцена: тендітна, невисокого зросту дівчина з помаранчевим бантом на рукаві стоїть перед стіною грізних металевих щитів, які повністю прикривають захисників Адміністрації Президента, і зосереджено, неспішно засовує тонкими пальчиками у щілини між щитами стебла гвоздик. Із того боку — мертве мовчання і нерухомість. Що відчували тоді ті хлопці за тими щитами?
Виборча кампанія стала для багатьох українців не тільки джерелом гордості і надії або відчаю, але й джерелом неабиякої втіхи. Згадаймо хоча б провал і посоромлення горезвісних, для багатьох загадкових, бродячих (чи пересувних?) російських політтехнологів. Як відомо, десант цих втаємничених в усі тонкощі політичної інтриги «гуру» висадився в Україні на самому початку виборчої кампанії для забезпечення перемоги одного з кандидатів в президенти України. Московська п’ята колона працювала кваліфіковано, впевнено, злагоджено, використовуючи найновіші методики. Репутація у цих технологів була така, що бідним простакам-українцям залишалося тільки одне: капітулювати і, не гаючи часу, посадити у президентське крісло любого Москві кандидата. Аж ось виявилося, що технологи «не догляділи», «не додумали», «не врахували», «не спрогнозували». Що ж «и на старуху бывает проруха», як кажуть росіяни. Одне кепсько — їхня поразка дуже, ну дуже засмутила московського президента.
Цікаво було спостерігати і за еволюціями комуністів, які, програвши все, що можна було програти, розгубивши всіх своїх прихильників, зрештою опинилися в одній компанії з політиками-олігархами — тими самими, яких вони завжди і принципово (згідно зі своїм вченням) обливали брудом. Дійсно, «все смешалось в доме Облонских!», як писав Лев Толстой. Інші політики вже давно б визнали свою поразку або змінили платформу, Але то — інші. Комуністи ж ніколи не відступають! Утім, Бог з ними — хто сьогодні взагалі цікавиться тим, що роблять і на чию сторону перебігають комуністи?
А ось Майдан зразу став і ще довго буде чимось більшим, ніж звичайна демонстрація протесту чи навіть світоглядна помаранчева революція. Це подібне тому, якби раптом заграв вселенський орган і в суспільстві все переможно завібрувало і перемінилося — минуле, теперішнє і майбутнє. А з-за зимових чорних непроглядних хмар раптом вийшло Сонце в усьому своєму непереможному життєдайному блиску. Зрозуміло, країна, її люди, звичаї, усталений триб життя не можуть змінитися вмить і стрибкоподібно вийти на інший, вищий рівень буття. Далі буде ще багато чого важкого, незрозумілого і навіть недостойного — байдужість, зрада, користь, нечесність. Але блиск того Сонця забуто не буде.
Є одна старовинна молитва: «Спасибі Тобі, Боже, що ми дожили до цього Дня і прожили його».
