Катеринославський лікар

«Но жизнь бы холодом знобила, 
      Но жизнь бы мудростью томила,
      Как скучной сказкой без конца,
      Когда б не грели нас лучами,
      Когда б не бились рядом с нами
      Другие, — добрые сердца.»
                                                   К. М. Фофанов

Пам’ять про людей, яких часто називають фанатиками добра, повинна підтримуватися, як світильник, що випромінює життєдайне світло. Бо єдина нагорода безкорисної, святої праці в її живучості в пам’яті людській. Саме коли трапляються хвилини малодушного зневір’я в можливість і здійсненність добра й справедливості на землі, згадуються тi люди, якi поклали «душу свою за други своя».

Такою світлою особистістю був і катеринославський лікар Іван Васильович Лешко-Попель.

Він народився у Білорусії в містечку Рогачеві 5 вересня 1860 р. Середню освіту отримав в Могилевській гімназії. Його безкінечна доброта і дивна м’якість характеру дуже приваблювала до нього його товаришів по гімназії, які один поперед одного намагалися запросити його погостювати до себе на канікули.

Маючи незначні кошти, Іван повинен був підробляти репетиторством, яке, до речі, не дуже покращувало його фінансове становище, оскільки він завжди умудрявся давати безкоштовні уроки зовсім неплатоспроможним учням, від яких інші відмовлялися. З роками в старших класах гімназії Попель стає майстерним репетитором. Закінчивши гімназичний курс навчання в 1879 р. він того ж року вступає на природничий відділ фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету. Після його закінчення в 1883 р. переходить на третій курс Санкт-Петербурзької військово-медичної академії.

В університеті Іван Васильович займався репетиторством з таким же зиском: часу на уроки витрачав багато, заробляв мало. «У великих грошах спокуси багато, — добродушно жартував він, — станеш багато отримувати, різні дурощі в голову полізуть. Менше отримувати — для душі корисніше».

Коли Лешко-Попель перейшов до академії, йому стало скрутніше, бо часу вже на репетиторство не вистачало, потрібно було посилено навчатися. Заняття заповнювали весь час. Предмети були великі за обсягом, та й опитували вивчене досить суворо. Студенти часто обурювалися на викладачів за суворість, але тут Іван Васильович дотримувався іншої думки: «Якби я був професором, я був би строгим зі студентством. Помилуйте, адже лікарю ввіряється найдорожче — життя людини. Які тут поблажки? Треба мати найточніші й найповніші знання».

Будучи студентом-старшокурсником військово-медичної академії, він приїздив додому на канікули і не дуже переймався відпочинком — ходив по околицях міста, де жило багато бідноти, розшукував хворих i лікував (навіть платив тим, хто через своє невігластво відмовлявся від вкрай необхідної операції).

На четвертому курсі академії він взяв на утримання 9 річного хлопчика-сироту. Його зачепило горе матері, яка перебувала під його наглядом у клініці, й він пообіцяв помираючій жінці доглянути малого.

12 листопада 1886 р. Іван Васильович Лешко-Попель закінчив академію і отримав звання військового лікаря, яке дуже високо цінував, а своїм життям і своєю смертю змусив інших також шанувати його.

30 листопада 1886 р. він був призначений молодшим лікарем у 54-й резервний кадровий батальйон, згодом перейменований на 210-й Перекопський резервний батальйон, а потім і полк.

Після двомісячної відпустки на батьківщині він прибуває на місце служби до Катеринослава. 7 лютого 1887 р. розпочинається лікарська діяльність Івана Васильовича, яка принесла йому загальну любов не тільки солдатiв батальйону, але й усього населення міста.

Iз виникненням у місті відділення Санкт-Петербурзького лікарського товариства взаємодопомоги його незмінно обирали одним із трьох суддів честі. Слід зауважити, що для обрання на цю громадську посаду потрібно було отримати не менше 2/3 голосів загальних зборів.

Тільки-но з’явилися в місті нічні чергування лікарів, Іван Васильович заявив, що брати участь в них він вважає своїм моральним обов’язком і завжди дуже старанно (й безкоштовно!) ніс службу чергового лікаря.

У Катеринославі Лешко-Попель пробув 17 років. Це був час безперестанного горіння. З сьомої ранку в нього починався прийом хворих. Юрбилася біднота, в основному робочий люд. Він усіх уважно оглядав, втішав, як міг, виписував рецепт на ліки, а часто ще й давав гроші для їх купівлі. Після прийому він відвідував хворих вдома, спочатку ці мандрівки містом він здійснював пішки, згодом на велосипеді. День був короткий, а хворих було багато в різних кінцях міста. Додому повертався пізно і вкрай стомлений. Проте вночі його часто викликали до хворих на бідняцькі околиці, бо найближчі лікарі не дуже охоче туди йшли.

Але практика цього гарного і чуйного лікаря була досить широкою і серед людей зі статками. Він заробляв багато, і міг би при бажанні накопичити значний капітал. Але цього не сталося. Його близькі друзі жартували, що у нього кишені діряві. Все, що він отримував у багатих, роздавав бідним.

Якось він прописав дівчинці-школярці, хворій на малокрів’я, вживати залізо. На запитання малої, коли приймати ліки, відповів, що треба перед обідом. Проте з’ясувалося, що вона з мамою ніколи не обідають, а п’ють лише пустий чай. Чим тут зарадити? Й невдовзі вдова з хворою дитиною протягом декількох місяців отримували м’ясо з крамниці, за яке хтось заплатив.

То щодня відвідував одну безнадійну хвору на туберкульоз, щоб підтримати її: «Допомогти їй неможливо, але одна поява лікаря дає надію, тож не будемо її віднімати».

То «прописав» багатодітній родині коваля, хворого на ревматизм, замість холодного і сирого приміщення суху й теплу квартиру, та сам оплатив її на півроку вперед.

То лікуючи одного тяжко хворого офіцера, дізнався, що нічим платити за подальше навчання його дітей, i, не відкладаючи справи, поїхав до голови опікунської ради гімназії й завдяки своєму особистому знайомству добився для них стипендії.

Характерним було його ставлення до власного денщика: коли б його не будили серед ночі, Іван Васильович намагався обійтися без його послуг, оберігаючи заслужений вiдпочинок свого слуги.

Не було кінця подібним розповідям про велике, любляче серце цієї людини. Там діставав паливо на зиму, там підгодовував, там залишав гроші на прожиття. Іван Васильович не зважав ні на час, ні на погоду, не питав ні про ім’я, ні про статки, ні про місце помешкання того, хто потребував допомоги, не звертав уваги, в ім’я якого Бога молили про поміч й однаково допомагав усім. Його прозвали диваком, оригіналом, багато хто кепкував над ним, а він неухильно робив своє.

Але й віддача за добро була. Одна з його пацієнток — самотня літня жінка — попросила якось придивитися для неї тихий і затишний будинок з садочком, оскільки він усюди їздив по місту, відвідуючи хворих. Іван Васильович знайшов такий і жінка купила те, що хотіла. Невдовзі вона помирає і з’ясовується, що будинок вона заповіла Лешко-Попелю. Так добро повернулося сторицею доброму лікарю, й зажив він з родиною відтоді у власному будинку.

Проте недовго тривало щастя. Заразившись під час операції одного з пацієнтів, Іван Васильович тиждень прохворів. Він помер від зараження крові у 54-річному віці. На його похорони прийшла неймовірно велика кількість жителів Катеринослава. Вони проводили в останній путь свого «друга» — так називала його біднота міста.

Після його смерті піднімалося питання про увічнення пам’яті цього дивного лікаря. Катеринославська міська дума постановила влаштувати на околиці лікарню імені Лешко- Попеля, а медичне товариство постановило організувати товариство піклування над бідними хворими в його пам’ять. Це було перед початком Першої світової війни в 1914 р... Цікаво, чи пам’ятають про нього в сучасному Дніпропетровську — колишньому Катеринославі?

Адже люди, подібні до лiкаря Лешко-Попеля (хоч і шукати їх потрібно з діогенівським ліхтарем), повинні бути близькими і дорогими суспільству, якщо воно не хоче остаточно поринути в суєту егоїстичних розрахунків. Подвижницьке життя таких непомітних трудівників-ідеалістів — це надбання історії, і вони заслуговують на нашу вдячну пам’ять.