Харків як нібито «перша столиця» України

Зустрівши на вулиці ожилих персонажів славнозвісного «Хобіта», я був би значно менше заскочений, аніж постійно читаючи то в одній, то в іншій газеті про Харків як про «першу столицю України». Воно ще якось би сприймалося, якби йшлося про інтерв’ю з вождями місцевих «тітушків» чи про комуністичні видання, але ж зазвичай автори текстів — по-європейському налаштовані люди, а ЗМІ, що їх публікують, мають доволі професійний рівень...

А тим часом Харків був «першою столицею України» не в реальності, а в системі сталінської більшовицько-імперської міфології. Так, це місто було столицею, але столицею Української Соціалістичної Радянської Республіки, півроку 1919-го і з 1920-го до 1934 року. А насправді першою столицею України — УНР — 1917 року став Київ; створений у Харкові більшовиками наприкінці 1917 року «народний секретаріат» був суто маріонетковим утворенням і в перші місяці свого існування навіть не мав свого очільника — команди приходили з Петрограда. І до того ж, «народний секретаріат» був сформований, щоб під виглядом «справжнього» уряду УНР зайняти місце легітимної української влади на мирних переговорах у Бресті. Але не вийшло. Пізніше ж Сталіну треба було звести нанівець саму пам’ять про існування УНР, тому про неї навіть не згадувалося; у біографії генсека сказано, що в центрі його уваги, поміж іншого, була «боротьба проти контрреволюційної Української ради», — й ані слова про незалежну УНР. У такому контексті цілком логічною є й міфологема про «першу столицю» — не було і бути не могло іншої України, крім УСРР, створеної Сталіним як наркомом у справах національностей.

Ті, хто стверджує, що Харків — перша столиця України, здебільшого щиро прагнуть бути європейцями. Але водночас вони, як і мільйони інших українців, сприймають світ — бодай частково — крізь призму сталінської соціально-історичної міфології. І це дуже серйозна проблема — одна з найсерйозніших! — нашого сьогодення.

Міф як такий у той чи інший спосіб завжди присутній у людському житті, адже в останньому може міститися щось таке, що лежить поза досяжністю критичного розуму та сприймається на віру незалежно від того, чи підтверджується реальність цієї настанови, чи ні. Але міфологічні казання та уявлення є доважком до нормального модерного світосприйняття. А от в Україні соціально-історичний міф для мільйонів — не доважок до реального повсякденного життя, а призма, крізь яку вони дивляться на це життя, сприймають і переживають його. Ба більше: міф для них нерідко є чимось істотнішим і вагомішим, аніж реальність. А неототалітарна соціально-міфологічна система світобачення заміщує собою (у лояльнішому варіанті — доповнює) реальну історію, і не тільки її — а й реальне сьогодення.

Як наслідок — українці є досить-таки дивовижною нацією.

Здається, всі відомі науці визначення нації (крім сталінського) містять у собі як неодмінну складову історичну пам’ять. Інакше кажучи, нормальне національне життя неможливе без того, щоб мати єдину (бодай у головних рисах) візію свого минулого, спільну систему моральних цінностей, за допомогою яких осмислюються ті чи інші події минулого, а ще й закарбовану в мистецтві панораму розвитку своєї спільноти, її взаємодії з іншими народами, злетів та падінь на роздоріжжях цивілізації тощо. Національна пам’ять складається з індивідуальних сегментів, хоч і не зводиться до них (адже й етичні норми, і мистецькі твори, і пантеони на честь загиблих у бою за Вітчизну — речі надіндивідуальні, проте без них історична пам’ять не існує). Власне, така пам’ять — не просто те, що ти пам’ятаєш особисто: це — досвід усього твого народу, що перейшов до тебе, як кажуть філософи, в об’єктивованих формах. Отож, перефразуючи відомий вислів, можна зауважити: скажіть, яка у цієї нації історична пам’ять (і чи є вона взагалі), і я скажу, чи життєздатна ця нація, чи ні.

ХАРКІВ — ЧУДОВЕ МІСТО, ОДИН ІЗ ПОТУЖНИХ ЦЕНТРІВ УКРАЇНСЬКОЇ ТА ВСЕЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ, І ВОДНОЧАС — ОБ’ЄКТ МІФОЛОГІЗАЦІЇ ТА МАНІПУЛЮВАННЯ СВІДОМІСТЮ... / ФОТО З САЙТА COMMENTS.UA

А яка ж пам’ять про минуле в українців? Можна сказати — різна і несумісна, але це ще нічого не пояснює. Скажімо, мільйони людей переконані у воєнному генії маршала Жукова чи в існуванні твердого порядку за сталінських часів, хоч факти доводять, що Жуков був кривавий м’ясник зі здібностями та вміннями на рівні командира стрілецької дивізії, а бардак за Йосифа Віссаріоновича просто-таки зашкалював: сталінські ж наркоми обдурили вождя всіх народів під час війни на 10 тис. танків, відзвітувавши про випуск того, чого не було і за що війська на фронті, які цих паперових танків не одержали, щедро розплатилися кров’ю. Але що факти — люди «пам’ятають»: порядок був залізний, усе робилося чітко, ми перемогли у війні, хоча де вона, та держава-переможець, і чому в ній жилося значно гірше, ніж у переможених країнах, чітко пояснити ніхто зі сталіністів («твердих» чи «м’яких») не здатен.

А річ у тому, що впродовж усього радянського періоду в мільйонів людей історична пам’ять цілеспрямовано заміщалася спеціально напрацьованими міфами. Наскільки подолана у свідомості громадян радянська спадщина, де квазіісторичні міфи заміщали собою справжню історичну пам’ять? Видається, що ні, оскільки лише 60% українців погоджуються з тим, що Голодомор був геноцидом стосовно їхніх же дідів та батьків. Інші ж або заперечують це, або не знають, що сказати. Чи можлива така ситуація у поляків — щодо знання про гітлерівський «новий порядок» та оцінки його чи у євреїв — стосовно Голокосту? Однозначно — ні. Та й про Катинь знав навіть за часів комуністичного панування кожен поляк. І про Бабин Яр знали всі євреї, хоч офіційно там загинули «радянські громадяни». А от в українців із Биківнею справи куди складніші. І зі знанням про те, скільки українців — офіцерів Війська Польського полягло в Катині, також. Ба навіть професійні історики цим не дуже цікавляться...

У цьому ж ракурсі слід розглядати й інший міф, що донині домінує в підсвідомості мільйонів українців — про «визволення України Червоною армією». Але ж хіба може когось визволити армія тоталітарної держави, задумана й створена як інструмент агресії, знаряддя встановлення світового панування? Хіба є визволителем солдат, за спиною якого загороджувальні загони, особливі відділи, комісари й політруки? Хіба буває, що визволителі «вичищають» щойно зайняті ними населені пункти від чоловіків віком від 16 до 60 років, щоби кинути їх ненавченими, не одягнутими у військову форму і майже беззбройними в атаку проти ворога? І якби Київ та Україна загалом тоді, в 1943—1944 рр., справді були визволеними, то хіба міг восени 1946 року розпочатися страшний штучно спричинений голод, жертвами якого стало близько мільйона українського люду? Не кажучи вже про те, що якби у роки війни Україна справді була визволена і здобула свободу, то чого ж стільки жертв і зусиль знадобилося для того, щоб вийти на 24 серпня 1991 року?

У межах настанов неототалітарної міфології перебувають і ті, хто вважає скинення пам’ятників Леніну, передусім у Києві, «вандалізмом», бо це ж, мовляв, «наша історія». Як слушно зауважив Ігор Лосєв, «якщо керуватися таким підходом, то де в столиці пам’ятники Симонові Петлюрі, Євгенові Коновальцю, Івану Мазепі? Чи вони не належать до історії України? Володимир Ульянов-Ленін ані разу не ступав на українську землю. А один німецький діяч під час Другої світової війни побував у нас двічі — у Запоріжжі та Вінниці... Сподіваюся, що йому монументів, усупереч гаслу «це ж наша історія!» — не споруджуватимуть». Не споруджуватимуть, бо йдеться про «хороший», «правильний», «рідний» тоталітаризм сталінсько-брежнєвської доби, в полоні міфологем якого перебувають мільйони людей.

Слово честі, казкова міфологія та її носії, фанати Джона Толкієна чи Джоан Роулінг, для яких хобіти з Підгір’я або спудеї Гоґвортсу реальніші від сусідів по будинку, куди більш соціально безпечні, аніж у своїй масі мимовільні (саме так, несвідомі самих же себе!) носії міфологем сталінізму...

Хіба може бути життєздатною нація, яка не пам’ятає про саму себе головного, яка неспроможна виробити спільне бачення основних моментів свого минулого? І який ефективний проект спільного майбутнього випрацює ця нація, коли значна її частина досі бачить себе крізь щербаті окуляри радянського міфу? Отож допоки будуть вважати Харків «першою столицею України», допоки триватимуть розмови, що «Червона армія визволила Україну», допоки будуть протести проти знесення пам’ятників Леніну, бо це, мовляв, «наша історія», — доти українцями цілком закономірно правитимуть усілякі «допи» та «гепи» зі своїми «тітушками». І доти українці, в тому числі й молоде покоління, заслуговуватимуть на таких правителів.