Хрест великої українки

Основоположниця української дошкільної педагогіки, просвітителька, визначна громадська та державна діячка України Софія Федорівна Русова народилася 18 лютого 1856 року в селі Олешня Ріпкинського району на Чернігівщині. Її батько за походженням був швед (дівоче прізвище Софії — Ліндфорс), мати — француженка. Уперше Софійка познайомилась з Україною у піснях, які над її колискою співала няня. На все життя запам’ятається й скасування кріпацтва — очі в наймитів аж світилися. Невдовзі батько Софії Федір Ліндфорс став мировим посередником і чесно захищав права селян. Коли Софійці виповнилось десять років, помирає мати, родина переїжджає до Києва, де дівчина закінчує Фундуклеївську гімназію.

В історію Софія Русова увійшла як видатний український педагог, авторка концепції національного виховання. Однак її педагогічні твори, мемуари й щоденник для широкого загалу в Україні стали доступними тільки протягом останніх десяти років. До визнання Софії Русової була «довга дорога в дюнах». Музичний талант допоміг їй познайомитися з Миколою Лисенком, завдяки батьковій діяльності — з українськими патріотами й родиною Старицьких. Уже після смерті батька, продовжуючи його добрі справи, Софія із сестрою Марією організують у Києві дитячий садочок, перший в Україні.

Коли почався наступ на українство і пролунало твердження царського уряду «Никакого малороссийского языка нет, не было и быть не может», українська громада вирішила видати повний «Кобзар» у двох томах, додавши до відомих читачам текстів маловідомі через заборону цензури. Доручили цю небезпечну й почесну працю подружжю Русових, які повинні були виїхати до Праги. Лише за кордоном можна було видрукувати заборонену книгу. Професор Федір Вовк підготував рукописи Тараса Шевченка, які купили у братів поета. Гроші зібрали у заможних українців. Це дало змогу Русовим певний час пожити у Празі, натхненно працюючи над виданням повного «Кобзаря», а потім нелегально переправити книгу в Україну.

Коли у Софії Русової з’явилась можливість вчитися в Петербурзькій консерваторії, вона пожертвувала музичною кар’єрою заради служіння людям. «Долю свою я вирішила тоді, зреклась мистецтва, взялась за школу. Скільки разів пізніше я каялася в цьому рішенні, коли буденна педагогічна праця мене не задовольняла, скільки разів я залишала її, шукала задоволення в літературній роботі, але для цього мені не вистачало здібностей, а життя знову й знову в різних обставинах кликало мене до цієї самої «педагогіки», — напише у своїх мемуарах Софія Русова.

Через утиски царизму, неможливість працювати задля українства Русови змушені були купити шматок землі й оселитися серед селян на Чернігівщині в Борзенському повіті, неподалік залізничної станції Доч. Відтоді Русови жили разом із простими людьми, займалися власним господарством і просвітницькою діяльністю, сама ж Софія Федорівна часто надавала селянам фельдшерську допомогу, закінчивши для цього медичні курси. Однак праця чоловіка як спеціаліста зі статистики вимагала відряджень. До нього й приїжджала Софія Федорівна з дітьми. Зв’язок подружжя з членами «Народної волі» призвів до арешту. За ґратами Русови опинялися неодноразово, до підпільної праці згодом приєднався їхній син Михайло, якого теж не обминуло ув’язнення. Мешкала родина в Одесі, Києві, пізніше — у Харкові, куди змушений був переїхати у службових справах Олександр Русов. У цьому місті Софія Русова очолила відроджене «Общество грамотности». Завдяки фінансовій допомозі товариства були видані такі твори Софії Русової: «Сестра Катерина», «Странник Григорий Саввич Сковорода», «Братства на Юго-Западной Руси». Не всі українські патріоти вітали це товариство й особисто Софію Русову, вбачаючи в її діяльності зросійщення українців. Однак Софія Федорівна була переконана, що російська мова теж може служити українському народу, який повинен, використовуючи московську школу, навчатися цією мовою, якщо рідна заборонена. Бо ніякі знання не бувають тягарем, вони знімають полуду з очей, будять свідомість узагалі, «разом із нею і самосвідомість кожного народу, кожної нації». Як відомо, на цих же позиціях стояв Михайло Драгоманов та його прихильники. Таких поглядів не поділяли Борис Грінченко й Олена Пчілка, називаючи Софію Русову москофілкою, що, зрештою, не було корисним для української справи у ті важкі часи.

Для кращого нагляду за Русовими царський уряд перемістив подружжя до Петербурга. Це деякою мірою навіть сприяло пожвавленню не тільки просвітницької й видавничої діяльності, якою займалася сім’я патріотів. У 1905 році саме завдяки Софії Русовій відбувся з’їзд народів Російської імперії, де обговорювалися питання про самостійність їхнього національного розвитку — як культурного, так i економічного. Наступного року Софія Русова створює й видає «Український буквар», а в 1910 році редагує перший український педагогічний журнал «Світло», котрий виходив до його заборони у 1914 р. У цей же час Софія Русова за покликом серця віддається педагогіці — викладає в Комерційному інституті, читає курс дошкільного виховання у Фребелівському інституті, а згодом бере участь у всесвітньому з’їзді представників преси у Брюсселі.

Після лютневої революції 1917 року Софія Русова сповнена надій на розвиток української національної педагогіки. Вона — член Центральної Ради, у Міністерстві освіти Української народної республіки очолила відділи позашкільної освіти та дошкільного виховання. Українська патріотка керує Всеукраїнською вчительською спілкою, а в педагогічній діяльності й творчості зосереджує увагу на створенні національної системи навчання й виховання. «Намагання всіх народів до забезпечення своєї власної державної й культурної незалежності навертають їх до національної школи, бо усім уже зрозуміло, наскільки нація, яка пройшла через таку школу, буде дужчою другої нації, яка її не проходила», — твердила Софія Русова.

На початку 1919 року Софія Русова разом з українським урядом була евакуйована до Кам’янця-Подільського, Міністерство освіти розташувалося в місцевому університеті. Останні роки української державності Софія Русова плідно працює в Червоному Хресті, рятує життя багатьох українських вояків, що перебували у полоні. За часи радянської влади патріотка все ще мріє про національний розвиток педагогіки. Софію Русову запрошували працювати в Києві в Інституті імені Бориса Грінченка. Однак її непокоїло те, як змінилася психологія колег за 1919—1920 роки: «Ми, старі приятелі, були цілком протилежних думок, і не тільки в політичних, а й у моральних правах. Життя виковувало наче два різні типи українців: обидва патріоти, але один уже пристосований до найтяжчих умов життя, навіть до спільної праці з найлютішим ворогом, а другий — ще зі старими традиціями, зі старим морально-політичним кредо, із яким він їде на евакуацію, на еміграцію, аби того кредо не зректись, не робити жодного компромісу з життям». Серед тих «других» невдовзі була й Софія Русова. Разом iз онучкою Олею вона перетинає кордон. Лише з третьої спроби їм удається нелегально перейти Збруч!

У Празі Софія Русова засновує Український педінститут, очолює жіночу Українську Раду, бере участь у різних міжнародних жіночих конгресах. У 20-ті роки Софія Русова видає підручники «Теорія й практика дошкільного виховання», «Географія. Європа. Позаєвропейські країни». Одним із найголовніших завдань для Софії Русової була пропаганда ідеї незалежності України, пошук у країнах Західної Європи її прихильників. Завдяки її клопотанням iз-за кордону надійшла допомога голодуючим дітям України.

Усі, хто говорить про Софію Русову в еміграції, згадують слова Симона Петлюри, котрий був утішений, що тепер вона може об’їздити Європу і розповісти про Україну. Але візьмімо до уваги те, що в еміграцію Софія Федорівна поїхала вже літньою людиною. Становище неодноразово було таким нестерпним, що вона навіть думала про самовбивство. Однак віра й упевненість, що задля майбутнього України необхідно жити й діяти, перемагала, і Софія Русова несла свій хрест як Велика Українка. Громадською та педагогічною діяльністю займалася до останніх днів життя. Саме їй належить таке просте й «крамольне» — в окупованій радянською владою Україні — відкриття про національне виховання: «Кохаючи свою національну культуру, дитина поважатиме й другі нації й цікавитиметься їхнім життям, навчиться шукати й знаходити у вселюдській культурі ті скарби художні, наукові й моральні, які можуть стати їй найріднішими, бо не нав’язані з боку, а органічно прищеплені до її душі».

До кінця своїх днів Софія Русова мешкала в Празі, де померла 5 лютого 1940 року. Похована на Ольшанському кладовищі неподалік могили відомого українського поета Олександра Олеся. У рідному селі Олешня на Чернігівщині славетну подвижницю пам’ятають земляки. Тут засновано музей, проводяться науково-практичні конференції, присвячені річницям із дня народження Просвітительки, Українки, Педагога.