Колія в степу
Гриміла-свистіла суперсучасна багаторядна магістраль, якою їхали — скоріше «летіли» на надзвуковій швидкості — міріади сяючих лаком, склом і фарбами автомобілів. Куди? Навіщо? Про це не знали навіть водії. Майже ніхто з проїжджаючих не звертав уваги на маленьку цяточку, ледь видну десь далеко в степу, в бік від дороги. Придивившись, можна було помітити, що те «щось» поволі рухалося, то наближаючись, то віддаляючись від магістралі. Кого те обходило?
Це, однак, була зовсім не цяточка. По степу повільно їхав дещо дивний для ХХI століття екіпаж — великий віз, запряжений волами і щільно упакований пасажирами. Попереду поважно розмістилися погоничі; вони урочисто й безперервно виголошували: «Цоб-цабе!». По правді сказати, зовсім не вони і, тим більше, не люди, що сиділи позаду, обирали напрямок. Направляла віз глибока колія, у якій майже тонули колеса, і яка виключала найменшу можливість змiнити напрямок.
Науці досі невідомо, коли й хто наїздив степову колію. Степовикам такі дороги були відомі з давніх давен; деякі племена навіть ототожнювали їх iз долею, фатумом — із колії не зійдеш, вона поведе, куди захоче. Згідно iз стародавніми переказами, степові колії прокладалися за часів, коли колеса були ще чотирикутними. Історики, втім, впевнені, що це трапилося задовго до винаходу квадратного колеса, ще тоді, коли люди влітку і взимку їздили на санчатах. Вельми інтригуючим є те, що вченим і сьогодні не зовсім ясно, куди ведуть ті дороги. Цікавою є «Гіпотеза Кола» — кожна колія, буцімто, описує в просторі і в часі гігантську петлю і веде подорожніх за принципом «звідки поїхав, туди й приїхав». У будь-якому разі, ніколи не підлягала сумніву зручність колії — то була дорога, яку вельми важко втратити. Не треба напружено слідкувати за поворотами, за знаками, за якістю дороги. А погоничу й досвіду ніякого не потрібно — займай собі чільне місце на возі, розмахуй батогом та пишайся перед людьми.
Повернемося, втім, до нашого воза, який спокійно прямував кудись колією. У задку воза, на сіні, вкритому ряднами, їхали люди прості, обивателі. Вони майже не бачили дороги, перспективи, але могли, лежачи на спинах, спостерігати за польотом птиць, за маревом на далекому горизонті, за зоряним небом. Вночі, під ритмічне коливання возу, з подорожуючими траплялися дивні речі. Сяючий «Віз» («Велика ведмедиця») над головою раптом зливався з їхнім возом і прямував далі коліями неосяжних галактик, які легко пахнули травами. Під ранок вони знову приземлялися, ще здригаючись від космічного холоду.
Серед пасажирів було чимало бажаючих правити возом. Коли погонича на передку змінював інший, мешканці возу сприймали це філософічно, бо повністю покладалися на колію. Траплялося, що на скельному відтинку шляху колія раптом щезала. Віз зупинявся, розлючені мандрівники перш за все «зривали погони» з ні в чому не винних погоничів, а потім розбрідалися по степу в пошуках. Повернення у колію відзначалося на возі як велике свято.
Іноді, коли колія примхливо виводила віз майже на плинну й сяючу, як срібляста ріка, автомагістраль, хтось із сидячих ззаду раптом зіскакував сторч головою із возу і біг у ту сторону. Його гуртом доганяли, хватали за руки, за ноги і повертали на вкрите рядном сіно. Трохи посмикавшись, втікач приречено заспокоювався, а невдовзі вже приєднувався до загального хору — на возі дуже гарно співали.
Бувало й так, що один із тих, хто прямував магістраллю, раптом помічав віз і під впливом імпульсу милосердя відчайдушно з’їжджав із дзеркального покриття у бескеття і прямував до загадкового екіпажу. Дарма! Там зустрічали його не вельми привітно, адже «кожен має право їхати куди хоче, на чім хоче і так довго, як хоче». Рано чи пізно, говорили пасажири возу, всі прибувають у одне й те саме місце (Свята правда!) і невідомо, яка дорога краща, — тут як подивитися. Рятівник, чортихаючись про себе, повертався ні в сих, ні в тих на магістраль, а віз сунув далі своєю колією.
Дуже рідко, але знаходилися дивні люди, яким чомусь набридала колія. Вони зіскакували з воза і з усіх сил хваталися за колеса, намагаючись витягти їх із глибокої колії і тим надати возу свободу пересування. Інші стояли навколо, скептично і спокійно спостерігаючи за безглуздими зусиллями й очікуючи, коли нерозумні вгомоняться.
Бувалі люди кажуть, що віз і досі суне десь там на узбіччі швидкісної магістралі. А степовий вітер іноді доносить звідти звуки тертя коліс об стінки колії та далеке «Цоб- цабе!»
