Марія Непримиренна

Однак, незважаючи на подібні випадки, більшовицьке військове командування відверто заплющувало очі на подібні «витiвки» отаманші та її загону. Більш того, радянський головнокомандувач Володимир Антонов-Овсєєнко надав Марії високу посаду командира червоної кінноти Херсонщини і Таврії та 250 тис. карбованців на військові потреби. А часи тоді були для більшовиків і їх ненадійних союзників- анархістів досить тривожними — з Заходу на Україну насувалась австро-німецька навала... Під її тиском загін Никифорової відступав на Схід, ведучи важкі бої з інтервентами і загонами УНР за Бердянськ, Мелітополь та інші міста. До речі, Никифорова буквально палала бажанням визволити з під влади іноземних і «своїх» контрреволюціонерів Гуляйполя, але, тверезо оцінивши ситуацію, що склалася, Нестор Махно і Марія відмовилися від такого плану. Наприкінці квітня 1918 року воєначальниця та її бійці дісталися Таганрогу, де сподівалися знайти хоча б короткий відпочинок від довгих і виснажливих боїв...

ПІДСУДНА

Однак усі надії на відпочинок виявилися марними. За наказом місцевої більшовицької влади загін Марії Никифорової було оточено і роззброєно, а саму її заарештовано за звинуваченням у погромах і жорсткостях, що їх чинили її бійці у Єлисаветграді. На мою думку, справжня причина цього арешту полягала аж ніяк не в бажанні більшовиків відновити справедливість. Якщо на полі бою із зовнішньою і внутрішньою контрреволюцією анархісти були потрібні їм як союзники, то на радянській території вони розглядалися як небезпечні конкуренти щодо влади, яких треба було будь-яким чином нейтралізувати.

Незабаром, у самому кінці квітня 1918 року, у Таганрозі відбувся суд над Марією Никифоровою. При цьому його організатори мали вагомі шанси на суворе покарання анархістки, бо з Єлисаветграда до Таганрога прибуло чимало біженців, які були безпосередніми свідками Марусиних безчинств. Однак тоді Марія Непримиренна зуміла вийти, що називається, сухою з води. Справа в тому, що у отаманшi, яка опинилась на лаві підсудних, знайшлися досить серйозні захисники. По-перше, свою підтримку Никифоровій відразу ж висловили чимало більшовицьких і анархістських загонів, що відступили до Таганрогу. По- друге, у важкий для Марії час на її захист став В. Антонов-Овсєєнко, який у своїй телеграмі до суддів дав високу оцінку і самій воєначальниці, і її бійцям. По-третє, ті, хто судив анархістку-бунтівницю, добре знали, що будинок суду перебуває під прицілом гармат бронепотягу, командир якого, анархіст Гарін, теж недвозначно заявив, що не залишить підсудну у біді... Врешті-решт Никифорова отримала виправдальний вирок і, крім того, повну свободу у своїх подальших діях. Жінка-командир могла і далі воювати на боці революції, а могла стати цілком приватною особою, далекою від тодішніх військово-політичних справ.

Природно, що, як військова людина, отаманша обрала перший шлях. Незабаром її загін був передислокований на білогвардійський фронт, у район Царицина. Однак стосунки Марії з більшовицькою владою у черговий раз не склалися. Никифорова досить швидко дала зрозуміти, що не визнає над собою будь-якої влади, в тому числі — і радянської. Справа дійшла до збройних зіткнень Марусиних бійців з червоними загонами, а сама Марія Непримиренна була заарештована більшовиками вдруге і цілих три місяці провела у Бутирській в’язниці. Майбутнє ув’язненої було досить туманним, але їй пощастило і цього разу — за неї поручилися і взяли на поруки все той же Антонов-Овсєєнко і відомий анархіст та член ВЦВК РСФСР Карелін. Сама ж «жінка з револьвером в руці» вирішила залишити не дуже гостинну для неї більшовицьку Росію і повернутись в Україну...

У січні 1919 року загін Никифорової з 200 бійців опинився в складі військ радянського воєначальника Павла Дибенка, який у жорстоких боях з петлюрівцями просувався з Півночі на Південь України. Треба віддати належне воякам-анархістам і самій отаманші: в цьому поході вони проявили себе досить і досить непогано. Анархісти хоробро билися за здобуття Харкова, а пізніше, у кінці січня, їм вдалося першими увірватися до Катеринослава. І все, мабуть, склалося б у долі Марії справді добре, якби не невикорінна пристрасть Никифорової до самочинних реквізицій і безсудних розправ. Покарання, як завжди, не забарилося : Марію Григорівну на цілий рік позбавили права займати керівні радянські посади, в тому числі — і військові....

«СЕСТРА МИЛОСЕРДЯ»

Незабаром отаманша, яка залишилась, що називається, не при справах, знову з’явилась у добре знайомому їй Гуляйполі. Сама Марія серйозно розраховувала на те, що Нестор Махно «по старій пам’яті» якщо і не відразу, то принаймні поступово відновить її у всіх військових правах. Однак надії, що їх покладала Никифорова на Махна, не справдилися. Нестор Іванович суворо заборонив Марусі відвідувати свій штаб і незабаром призначив загартовану у боях командиршу... на суто мирну посаду завідуючої лазаретами свого рідного села.

Може скластися враження, що сам Нестор Іванович (він був тоді командиром бригади Червоної Армії) вирішив пунктуально дотримуватись змісту більшовицького урядового наказу щодо Марії Никифорової. Насправді ж Махно, який далеко не завжди був лояльним щодо комуністів, мав власні причини поводитися із «сестрою милосердя» саме так, а не інакше. Справа була перш за все в тому, що навесні 1919 року його стосунки з комуністами були досить складними і непевними, а, будучи командиром бойового загону, і до того ж — жінкою імпульсивною і непередбачуваною, Марія могла якимось своїм вчинком дати привід більшовикам розправитись з «батьком». От і тримав Махно Никифорову на суто мирній і цілком «безпечній» посаді, хоча як командир вона навряд чи поступилась би його кращим воєначальникам. Щоправда, Нестор дозволяв їй без обмежень виступати на різних мітингах (сама Марія, до речі, була прекрасним оратором), однак при цьому став її досить суворим цензором. 1 травня 1919 року, коли під час однієї із своїх промов Никифорова звинуватила більшовиків у репресіях проти анархістів, «батько» власноручно стягнув її з трибуни від гріха подалі...

Щоправда, тоді хазяїн Гуляйполя робив дещо, щоб підсолодити Марії пілюлю її аж ніяк не завидного становища. Наприклад, анархістка постійно зустрічала з «батьком» високих більшовицьких гостей, що, за розрахунками Нестора Івановича, мало надати їй відчуття власної значимості. Під час одного з таких візитів — члена ЦК РКП(б) Льва Камєнєва — Марія Григорівна попрохала його посприяти їй у справі скорочення терміну її покарання до півроку. Вражений розповідями Никифорової про героїчну боротьбу своїх бійців, Камєнєв пообіцяв їй свою підтримку...

ЗНОВУ ТЕРОРИСТКА

Звичайно, зайве говорити про те, що, ставши тиловою жінкою, вчорашня воєначальниця відчувала себе зовсім не у своїй тарілці. Марія нерідко згадувала яскраві військові сторінки свого життя, вірила, що у грізному 1919 році вона могла б їх суттєво примножити. Проте довга череда днів тягнулася, не привносячи ніяких особливих змін у її долю. Нарешті Марія твердо вирішила сама повернути своє життя на краще і назавжди покінчити з «гуляйпільським прозябанням». Вона прийняла рішення залишити махновщину і повернутися до «професії» своєї юності — індивідуального терору, який вона збиралася спрямувати як проти білих, так і проти червоних керівників. Слід, однак, зазначити, що незважаючи на неодноразові репресії з боку більшовиків як щодо неї самої, так і щодо інших анархістів, Никифорова досить довго вважала їх союзниками по боротьбі з «буржуйськими генералами». Однак удари більшовицької влади по махновському руху в червні 1919 року (арешт і розстріл чекістами членів махновського штабу, роззброєння загонів Махна і т.д) назавжди відштовхнули Марію Непримиренну від комуністів. Безумовним був і ідейний вплив на Марусю з боку її чоловіка, польського анархіста Вітольда Бжостека (вони одружились у Харкові на початку 1919 року), який був ворогом як «реакції справа», так і «реакції зліва»...

Анархістське подружжя вирішило поїхати до Москви, щоб там поквитатися з більшовицькими керівниками — Леніним, Троцьким та іншими. Але цьому мала передувати поїздка Вітольда і Марії до Криму, де вони мали спочатку знищити генерала Антона Денікіна....

Зазначимо, що сама Марія Григорівна розгорнула у махновських лавах відповідну агітацію, яка мала певний успіх: на шлях індивідуального терору вирішили стати 60 бійців Нестора Махна. Незабаром з них було сформовано три групи: 20 бойовиків на чолі з Никифоровою і Бжостеком мали виїхати до Криму (щоб знищити Денікіна), 25 — у Харків для організації терактів проти провідних більшовиків, а ще 15 — до Сибіру, щоб «ліквідувати» там білогвардійського правителя Колчака. В один із останніх червневих днів 1919 року три групи терористів виїхали з «махновського» району...

Подальша доля анархістки Марії Никифорової є неясною. За однією версією, у липні 1919 року вона разом з чоловіком приїхала до Криму, де була заарештована білогвардійцями і за вироком військово- польового суду страчена. За іншою, денікінці дійсно заарештували Никифорову і Бжостека, але чомусь відпустили їх «на усі чотири сторони». Після цього Марія начебто приїхала до Москви, де зіграла дієву роль в організації збройного замаху анархістів на керівників Московської партійної організації, після чого сліди відомої анархістки назавжди загубилися...

Особисто на мене друга версія не справляє враження правдоподібної. Адже дуже маловiрогідно, що білогвардійці могли «за красиві очі» відпустити з-під варти своїх заклятих ворогів. Крім того, у різних дослідженнях з історії терористичного акту анархістів у вересні 1919 року Марія Никифорова зовсім не фігурує. Отже, на мою думку, скоріше за все Марія Григорівна була страчена білими в Криму у липні 1919 року. Але так це було чи не так, я і мої колеги-історики ще маємо остаточно з’ясувати.