Мазепа продовжує завойовувати Росію

У п’ятому розділі «И. С. Мазепа и Правобережная Украина» (с. 151 — 195) вперше в науковий обіг вводяться багато нових архівних документів та матеріалів, що яскраво характеризують політику І. Мазепи, яка була спрямована на повернення Правобережної України під владу єдиного гетьмана. При цьому головна увага автора звертається на період 1704 — 1708 років, тобто той час, коли за наказом Петра на Правобережжі перебували війська лівобережного Українського гетьманату. Саме тимчасове об’єднання Правобережжя і Лівобережжя під військовою владою Мазепи та його небажання знову «віддавати» правобережні землі України до сфери впливу Корони Польської, на думку Т. Таірової-Яковлєвої, стали важливим аспектом для розуміння відмови гетьмана від зверхності Москви у жовтні 1708 року.

Тут висвітлюються: коротка історія функціонування адміністративних структур у правобережній частині Українського гетьманату, складні й неоднозначні відносини між білоцерківським (фастівським) полковником Семеном Палієм та Іваном Мазепою (вони подаються через призму тогочасних українсько-російських взаємовідносин); діяльність І. Мазепи з відновлення владних структур Українського гетьманату на Правобережжі; українсько-польські збройні та мирні стосунки тощо. Особливо цікавим видається показ автором складної політичної комбінації, яку проводив Мазепа з метою залишити Правобережну Україну під своєю владою, що суперечило російсько-польському Нарвському мирному договору 1704 року. Серед методів, які використовував гетьман, були не тільки настійливі прохання на ім’я Петра, але й справжній політичний тиск на нього та його оточення, поширення дезінформації серед прихильників табору польського короля Августа ІІ, відверті дипломатичні демарші та військові операції тощо. На деякий час така політика спрацьовувала, адже Петро так і не наважився віддати остаточного указу «повернути» Правобережжя під владу Речі Посполитої. Але в 1711 році російський цар виконує прийняті на себе в 1704 році зобов’язання: він не лише віддає Правобережжя Августу ІІ, а й проводить примусове виселення на Лівобережжя близько 200 тисяч козаків та членів їхніх сімей. «Правобережье весьма неоднозначно восприняло переход Мазепы к Карлу XII. Вопреки расхожему в историографии мнению, многие правобережные полки поддержали гетмана», — такий висновок російського історика є новаторським і доповнює знання про сили підтримки гетьмана у 1708—1709 роках.

У шостому розділі «Казацкая старшина времен И. С. Мазепы» (с. 196 — 219) автор характеризує особливості політичної свідомості старшини, виокремлюючи відмінності в тих чи інших угрупуваннях тогочасної еліти Українського гетьманату. На нашу думку, цей розділ є дуже важливим з огляду на довголітнє викривлення історичної пам’яті про відомі події. Адже більша частина як російської, так і української наукової громадськості сприймає тогочасне минуле лише через призму особистості Івана Мазепи, забуваючи при цьому, що він очолював «уряд», який складався з генеральної старшини, яка могла так чи інакше впливати на ухвалення його рішень, в т. ч. і щодо зміни сюзерена у 1708 році. У контексті висвітлення задекларованої мети Т. Таірова-Яковлєва звертається до питання про «національну ідентичність» козацької старшини. Вона пояснює її в контексті розгляду такого поняття, як «отчизна» (від доби правління Б. Хмельницького до П. Орлика), та приходить до висновку про те, що серед української еліти існувало чітке розмежування в уявленнях про Україну/Малу Росію як свою отчизну та Московське царство.

«За гетманом последовала вся генеральная старшина. Из десяти левобережных полковников не пошли за Мазепой только четыре... Но что еще более важно, эти четыре полковника не могли присоединиться к Мазепе, так как находились в расположении российских полков...» — переконливо стверджує автор. Згідно з її новими архівними знахідками, гетьмана І. Мазепу під час переходу до шведського короля підтримували такі козацько-старшинські роди, як: Апостоли, Бистрицькі, Болоботи, Волковицькі, Галагани, Гамалії, Герцики, Горбаненки, Горленки, Довгополи, Зеленські, Кандиби. Карпеки, Кожуховські, Красноперичі, Лизогуби, Ломиковські, Максимовичі, Малами, Мировичі, Мокієвські, Нахимовські, Новицькі, Орлики, Покотили, Рузановичі, Сулими, Сергієнки, Третяки, Харевичі, Чечелі, Чуйкевичі, Янковські та Яснопольські.

Розділ сьомий «Мазепинское барокко» (с. 220—252) стане цікавим не лише для «політичних» істориків, але й істориків та цінителів мистецтва та культури, адже в ньому йдеться про визначний внесок І. Мазепи та його оточення не лише в українську, але і в російську культуру в період пізнього європейського бароко. Ця тема є дуже популярною в сучасних українознавчих дослідженнях, однак автор зуміла внести до попередніх знань про «культуртрегерську» діяльність Мазепи новий струмінь. Зокрема, новим для читача стане те, що гетьман підтримував тісні зв’язки з грецькими ієрархами та постійно листувався з Єрусалимським патріархом Досифеєм. Продовжуючи розкривати тему «Іван Мазепа і Російська імперія», автор відзначає той великий вплив, який здійснили «київські вчені» на тогочасну російську культуру, освіту та науку. «Украинское духовенство было образованнее московского и именно с этим связывало свой вызов в Москву. Они считали, что царь хочет использовать их знания для религиозного просвещения России», — пише історик із Санкт-Петербурга. Новаторськими є сюжети стосовно розкриття проблеми взаємовідносин російського та українського духовенства, стосунків Петра І з С. Яворським, Д. Ростовським (Туптало), Ф. Прокоповичем та іншими священиками з України. Автор підтримує висновки італійської вченої Д. Б. Беркофф стосовно того, що проповідь С. Яворського з анафемою Мазепі була складена «езоповою» мовою: «исскуство риторики позволило Яворскому построить свой текст таким образом, что, даже выполняя волю Петра и предавая Мазепу анафеме, он акцентировал внимание слушателя на заслугах гетмана».

На характер особистих і «ділових» відносин гетьмана І. Мазепи з провідними політичними діячами за царювання Петра І звертається увага у восьмому розділі книги «Иван Мазепа и «птенцы гнезда Петрова«» (с. 253—287). Дослідження матеріалів т. зв. Батуринського архіву в Санкт-Петербурзі, а також архівів у Москві дало змогу стверджувати, що, окрім В. Голіцина, О. Меншикова, Ф. Головіна, Б. Шереметєва, український правитель підтримував стосунки різного характеру практично з усіма впливовими російськими урядовцями кінця XVII — початку XVIII ст.: Т. Стрешнєвим, М. Черкаським, І. Троєкуровим, Л. Наришкіним, Я. Долгоруким, Д. Голіциним, І. Головіним, М. Зотовим, О. Шеїним, П. Шафіровим, Я. Брюсом, І. Кольцовим-Масальським, О. Українцевим, А. Вініусом, П. Толстим, О. Курбатовим, С. Рагузинським, К. Істоміним, Б. Михайловим, В. Постніковим, О. Кікіним, В. Степановим, Д. Ковнєвим та М. Ртищевим. Наприклад, збереглося 114 листів тогочасного «канцлера» Московської держави Федора Головіна до І. Мазепи за 1700—1706 рр. Граф Головін звертався до гетьмана не інакше як «Сиятелнейший и превосходителнейший господине, мой истинный благодетелю».

Можливо, що саме зміна в особистих стосунках з представниками політичної верхівки Росії була також однією з причин, що підштовхнули І. Мазепу до ухвалення рішення про відмову від царської зверхності. Автор також аргументовано розглядає ту точку зору, яка зводиться до того, що відносини між гетьманом та першим фаворитом Петра Меншиковим не були аж такими антагоністичними. Адже, починаючи з 1701 року, вони жваво листувалися, при цьому з 1704 року Мазепа надсилає Меншикову щомісяця з десяток донесень, а їхні стосунки можна охарактеризувати як «дипломатично-коректні». Останній лист Мазепи до Меншикова датується 21 жовтня 1708 року, тобто за чотири дні до переходу гетьмана на бік Карла ХІІ. Однак конфлікт між ними справді був, і розпочався він у 1706 році, відтоді, коли цар Петро вперше відвідав Київ. А наступного року, як зазначає Т. Таірова-Яковлєва, О. Меншиков вже виступав провідником політичних реформ Москви, які порушували Коломацькі статті 1687 року й обмежували українську автономію.

Досить промовистим з огляду на тогочасні відносини між Батурином і Москвою виглядає відкриття автором того факту, що видатний російський дипломат, серб за походженням, Сава Рагузинський протягом 1703—1708 років був таємним агентом гетьмана І. Мазепи в Османській імперії та неодноразово надавав йому цінні відомості військового й дипломатичного характеру. Важливим є наукове відкриття Т. Таірової-Яковлєвої стосовно продажу І. Мазепою всіх своїх «великоросійських» маєтностей обер-прокурору Московської держави О. Курбатову. Ця торгівельна акція відбулася 9 червня 1708 року, що дало змогу історику говорити про те, що саме із цього часу український гетьман перестав зв’язувати своє майбутнє з Петром і Росією. Окрім того, автор робить припущення, що найближчі сподвижники московського царя П. Шафіров та Т. Стрешнєв могли таємно повідомляти І. Мазепу протягом 1707—1708 років про зміст централізаторських реформ свого патрона щодо України.

Незважаючи на те, що розділ дев’ятий книги називається «Больной старик» (с. 288—314), у ньому йдеться не лише про стан здоров’я українського гетьмана, який і справді довгий час хворів на «шляхетську хворобу» — подагру. Тут також розкриваються окремі причини поступового відходу Українського гетьманату від сюзеренітету Московського царства, серед яких: по-перше, «притеснения малороссийских жителей со стороны русских полков»; по-друге, «нестерпимое обращение генерала Паткуля» в Польщі, генерала Е. Ренна в Лівонії, а також Д. Євстратієва та Д. Яковлевича в Білорусі з підрозділами українського козацтва, які там перебували; по-третє, «поведение ряда петровских фаворитов, прежде всего А. Д. Меншикова»; по-четверте, надзвичайно важкі «труды по строению Печерской крепости»; по-п’яте, «прямые военные потери и грабежи со стороны расквартированных войск»; по-шосте, «экономические последствия войны» — заборона провезення українських конопель через Ригу й Кенігсберг у Західну Європу; заборона продажу української селітри на експорт; величезні побори на військові потреби грошима, кіньми, порохом, продуктами, фуражем тощо; по-сьоме, «план выжженной земли» перед наступаючою шведською армією; по-восьме, «отказ Петра защищать украинские земли»; по-дев’яте, стверджує Т. Таірова-Яковлєва, восени 1708 року в Україні відбулися народні заворушення («волна бунтов»).

На основі детального аналізу перебігу хвороби І. Мазепи (а перше сильне загострення відбулося ще в 1689 р.) автор книги доходить висновку, що поведінка українського гетьмана в жовтні 1708 р. («когда он прикинулся умирающим») могла й не бути грою старого гетьмана, а була спричинена черговим важким нападом подагри (тут читаємо опис цієї важкої хвороби). Отже, ще один міф розвіяно?

Головною частиною монографії, з огляду на задекларовану автором мету, стали останні розділи книги — десятий «Реформы 1707 года» (с. 315—336) та одинадцятий «Трагедия выбора» (с. 337—370). У них конкретизуються причини політичного розриву між Українським гетьманством та Московським царством. Основним чинником переходу козацької України на бік Шведського королівства під час Північної війни стала централізаторська політика царя Петра І, пік якої прийшовся саме на 1707 р. Вивчення документів з архівосховищ Москви дало змогу російському історику стверджувати, що в цьому році почали здійснюватися чотири проекти реформ, а саме: Відомча (полягала в переводі Малоросійського приказу в Розряд); Обласна (створення на території як Великоросії, так і України/Малої Росії губерній); Військова (утворення на базі українського козацтва регулярних підрозділів — «кампаній») та Фортечна (передача усіх військових фортець на території Лівобережної України в розпорядження росіян). Саме ці реформи, на думку автора, стали «ступенью для фактической ликвидации украинской автономии», а проведена багатоступенева реформа управління Українського гетьманату дуже сильно скорочувала повноваження гетьманської адміністрації. Контроль над Запоріжжям та всіма великими містами України переходив до київського воєводи Д. Голіцина.

Окрім того, воєнна ситуація спричинила до того, що влітку 1708 року гетьману І. Мазепі (нагадаємо, що він був правителем Українського гетьманства з населенням близько 3,5 млн. жителів та величезною територією, що майже дорівнювала території тієї ж Швеції) починають давати накази, окрім царя Петра, такі російські урядовці, як О. Меншиков. Д. Голіцин та Г. Головкін. У такій складній ситуації для українського гетьмана стає привабливою ідея утворення на основі автономного Українського гетьманату незалежного князівства. Тобто, робить висновки автор книги, І. Мазепа хотів за допомогою шведського короля зберегти для своєї країни автономний політичний статус. У зв’язку з цим розглядається ѓенеза українсько-шведських відносин, що завершилися укладенням відповідної угоди. За відсутності оригіналу цієї угоди Т. Таірова-Яковлєва наводить п’ять опосередкованих джерел, які засвідчували її існування. Окремо розглядаються відносини гетьманського уряду з польським прошведським королем Станіславом Лещинським та великим коронним гетьманом Корони Польської А. Синявським. Автор реконструює хід подій, які передували переходу І. Мазепи до Карла ХІІ наприкінці жовтня 1708 року. Також подається розстановка українського війська, окремі підрозділи якого перебували на території Дону, Польщі, Литви та Білорусі. По-новому виглядають відтворення відносин І. Мазепи із Запорозькою Січчю та колізії, що розгорнулися навколо гетьманських «скарбів» після смерті українського правителя.

Саркастична підназва книги «История «предательства»» спонукала автора більш детально розкрити питання: коли Мазепа все ж таки зрозумів, що Петро І не виконує своїх зобов’язань захисника української автономії, та задумав перейти від росіян на бік шведів (а за означенням царя Петра і його апологетів, «зрадив» його). На думку Т. Таірової-Яковлєвої, «контакты гетмана со шведами начались только после совета в Жолкве», тобто весною 1707 року. Підсумком багаторічних досліджень російського історика в царині «Мазепіани» стали висновки, що до і після переходу до шведів І. Мазепа активно намагався знайти найбільш зручну політичну комбінацію, яка б дозволила зберегти автономію Українського гетьманства та одночасно убезпечила б його від розорення під час військових дій Північної війни.

Професор Т. Таірова-Яковлєва переконана, що існуючі документи й матеріали дають змогу стверджувати, що напередодні Полтавської битви гетьман робив спроби (місія Д. Апостола, козака А. Борисенка) повернутися під царську протекцію. Підтримуємо таку точку зору, адже історики вже неодноразово звертали увагу на те, що виступ І. Мазепи проти свого патрона був типологічно надзвичайно подібним до повстань залежних правителів проти своїх володарів наприкінці ХVII — початку ХVIII століть: лівонської знаті на чолі з Йоганном Ренгольдом фон Паткулем проти Шведської Корони у 1697 році, угорсько-трансільванського князя Ференца ІІ Ракоці проти австрійських Габсбургів у 1703—1711 роках, молдавського господаря Д. Кантемира проти Османської імперії у 1708 році тощо. Очевидно, цей ряд можна продовжити за рахунок вивчення ситуації в інших країнах Центральної, Північної, Східної та Південно-Східної Європи. На нашу думку, український правитель у 1708—1709 роках свідомо чи підсвідомо хотів повторити вчинок курфюрста Бранденбурга і герцога Прусії Фрідриха Вільгельма (1640—1688 рр.), який заклав основи для утворення незалежного Королівства Прусського за допомогою гнучкої зовнішньої політики, що у світовій історіографії отримала назву Fuchspolitik. Адже німецький володар неодноразово відмовлявся від складеної присяги на користь іншого монарха та вдало лавірував поміж Польщею, Швецією, Австрією, а також Францією та Голландією.

Гетьман Іван Мазепа, переконана Т. Таірова-Яковлєва, належав до тих пасіонарних історичних осіб, світоглядні уявлення яких формувалися в умовах політичної культури доби пізнього бароко. З огляду на це, він нічим особливим не відрізнявся від інших правителів «малих» держав Європи, адже в умовах запеклої війни між Петром І та Карлом ХІІ намагався досягнути кращого владного становища для себе, а для своєї країни — «матки бідної Ойчизни милої України Малої Росії» — кращого політичного статусу. Внесок І. Мазепи в будівництво Російської імперії автор бачить таким: «...увлеченный юношеским задором Петра, стремящегося сломать старую Россию и построить новую, европеизированную, Мазепа активно подключается к этим усилиям. Он становится важнейшим советником Петра в деле организации военных походов на юг, во внешней политике и в реформировании российского православия».

Маємо надію, що висвітлення відомим сучасним істориком із Санкт-Петербурга давніх українсько-російських стосунків через призму діяльності гетьмана І. Мазепи, в межах яких були різні періоди співіснування (від політичної залежності та військового союзу до конфронтації та війни), сприятиме налагодженню добросусідських і по-справжньому рівноправних взаємовідносин між Українською державою та Російською Федерацією вже у наш час.