Між Римом і Царгородом

Восени нинішнього року в італійській столиці сталося одразу кілька знакових для України подій. Однією з них стала робота міжнародного наукового форуму «Україна між Західною і Східною Європою», організованого Національною академією деї Лінчеї (Accademia Nazionale dei Lincei) та Інститутом соціальної і релігійної історії (м. Віченца). У його роботі взяли участь  відомі італійські (Санте Грачотті, Маріо Капалдо, Джованна Броджі, Чезаре Альцаті, Джорджіо Кракко) та українські (Мирослав Маринович, Віктор Єленський, Костянтин Сігов, Наталя Яковенко, Оксана Пахльовська й автор цих рядків)  фахівці  з історії  культури та релігійної думки Східної Європи.

Важливість цієї зустрічі важко переоцінити, адже тут, у палаці Корсіні, вже понад   400 років академія представляє останні винаходи точних наук та озвучує головні результати досліджень у галузі гуманітарних знань. Заснована 1603 року, академія справедливо пишається тим, що її членами були Галілео Галілей, Бенедетто Кроче, Гульєльмо Марконі, Альберт Ейнштейн, Ріта Леві-Монтальчині та інші визначні мислителі. Її назва (lince в перекладі з італійської означає «рись») сама по собі є метафорою, що натякає на вкрай гострий від природи зір цієї граціозної тварини, порівнюючи його зі здатністю культури долати кордони теперішнього моменту, зазираючи у майбутнє.

Там, у Римі, тему моєї доповіді «Київська Русь та її початкова спільна історія в нерозділеній Європі» можна було унаочнити топографічно. У підніжжя Латеранського пагорба, на мальовничій вулиці Сан Джованні ін Латерано, притулилася зовні непримітна церква Сан Клементе. На поверхні вона являє собою базиліку ХІ—ХІІ стст., а під нею знаходиться церква ІV століття, де поховано одного з просвітителів (апостолів) слов’ян — Констянтина (Кирила). Кирило і Мефодій поряд зі святим Бенедиктом були проголошені в апостольському посланні  Egregiae virtutis папи Івана Павла ІІ патронами Європи. Своєю подвижницькою діяльністю вони заклали ідейні підвалини нерозділеного європейського культурного та релігійного простору. 

Стараннями Кирила Філософа у другій половині ІХ ст. поблизу візантійського міста Херсонеса (Херсона) в Криму були віднайдені мощі святого Климента — учня апостола Петра, четвертого Папи Римського. Відправлений за імператора Траяна на заслання до Криму він прийняв там мученицьку смерть. Як сповіщається в одному давньому латиномовному джерелі, відомому під назвою Passio sancti Clementi, з метою недопущення посмертного вшанування останків Климента християнами і зробити їх недоступними для віруючих (до того часу в Херсонесі вже була християнська громада) мучителі, отримавши наказ з Риму стратити Климента, прив’язали йому на шию кам’яний якір і втопили в морі. Але віра місцевих християн була така міцна, а шанування мученика настільки велике, що щороку за тиждень до пам’яті святого (Православна церква святкує пам’ять священномученика Климента 25 листопада за старим стилем (8 грудня за новим)) море дивом відходило від берега і відкривало сухий шлях до його гробниці. Так тривало протягом семи століть. Але потім віра місцевих християн збідніла, і море перестало відступати й оголювати раку з мощами.

Коли Кирило Філософ 860 р., прямуючи з церковно-політичною місією до Хазарії, зупинився на зиму в Херсонесі, місцеві жителі вже не могли вказати йому місце, де колись втопили Климента і де раніше щорічно оголювалися його мощі. У результаті активних пошуків, що супроводжувалися молитвою, Кирилу вдалося знайти те місце. Після перенесення їх з моря в місто вони були складені в соборній церкві апостолів Петра і Павла. Події перенесення мощей з моря в місто Кирило присвятив твір, грецький текст якого, щоправда, науці невідомий, але зберігся у слов’янському перекладі. Наприкінці 867—868 рр. частину віднайдених останків священномученика Кирило привіз до Риму, в дарунок Папі Адріану ІІ. Той і спорудив для їх зберігання та вшанування  Церкву св. Климента.

Інша їхня частина, здобута у візантійському  Херсоні  хрестителем Русі — князем Володимиром в кінці Х ст., опинилася у Києві: «Узяв Володимир, — зазначає старокиївський літописець, — мощі святого Климента і Фіва, ученика його, узяв також начиння церковне й ікони на благословення собі».  Мощі св. Климента, поміщені в одному з вівтарів київського першохраму — церкви Богородиці Десятинної, яку західні хроністи називали «церквою мученика у Христі Папи Климента» (aecclesia Christi martiris et Papae Clementis), заклали духовні підвалини раннього київського християнства у його апостольському вимірі. Прийняття на Русі культу св. Климента Римського було пов’язано не тільки і не стільки з пошуками правлячими колами Київської держави і Церкви покровителя-апостола Руської землі, а й, не в останню чергу,  з формуванням київської моделі церковного устрою, в однаковій мірі відкритій як християнському Сходу, так і християнському Заходу. 

Святий Климент став небесним покровителем середньовічного Києва й водночас захисником єдності християнської Європи. В 30-х роках ХІ ст., приблизно в той самий час, коли римську базиліку оздоблювали фресковими зображеннями чудес про віднайдення мощей святого Климента, у Києві було створено анонімний твір —  «Слово на оновлення Десятинної церкви», ідейний зміст якого складає похвалу римському святителю. Климент уподібнюється  «церковному сонцю», яке «...від Риму  в Херсон,  а з Херсона в нашу Руську землю сподобилось прийти».  Це  демонструє усвідомлення  його укладачами нерозділеності Європи, простір якої осмислювався у категоріях християнської віри.

Культ папи-мученика був вельми популярним як у Західній, так і в Східній Церквах, що виявлялося у будівництві по всій Європі храмів на честь Климента та у створенні присвячених йому численних творів літератури і мистецтва. Коли французький король Генріх відправив 1049 року  до Києва  шалонського єпископа Роже з метою посватати за себе доньку князя Ярослава Мудрого, настоятель одного з  монастирів на ймення Одальрик просив єпископа, аби той дізнався, чи зберігаються ще мощі святого Климента у Херсонесі. Той виконав прохання. Від київського князя він дізнався про перенесення їх до Риму і Києва. Ярослав показав французькому єпископу голови святих Климента та його учня Фіва.

Ці святині були вельми затребувані в літургійній практиці Київської Русі і після розділення церков у середині ХІ століття. Коли у липні 1147 року на церковному соборі, скликаному у Києві для обрання Клима Смолятича, русина за походженням, запропонованого князем Ізяславом Мстиславичем на митрополита, з вуст новгородського єпископа Нифонта і смоленського Мануїла прозвучали заперечення («Нема того в законі, щоб ставити єпископам митрополита без патріарха. Лише патріарх ставить митрополита»). Чернігівський єпископ Онуфрій зауважив: «Я довідався, належить нам поставити, бо голова в нас є  святого Климента. Адже ставлять греки рукою святого Іоанна». І тоді, зазначає літописець, обдумавши, єпископи головою святого Климента поставили його (Клима) митрополитом. То був другий у церковно-політичній практиці Київської Русі, коли митрополит був поставлений не грецьким патріархом, а за бажання київського князя собором руських єпископів. Отже, пошанування святого Климента в Київській Русі  мало й екуменічне значення, бо підтримувало ідею єдності Західних і Східних Церков. Попри свою належність до візантійського християнства і цивілізації, Київська Русь вважала себе рівноправним партнером у європейській  співдружності християнських народів. 

Цю  екуменічну відкритість Києва й усвідомлення, що східне і західне християнство становить єдину соборну і апостольську Церкву, засвідчує «Визнання віри» першого руського за походженням київського митрополита Іларіона, настолованого у середині ХІ ст.: «Прибігаю до Соборної (Кафолічної. — В.Р.) Апостольської церкви; з вірою молюся; з вірою виходжу». Інтерцивілізаційний вимір релігійної культури київського проповідника  демонструє  і його Похвала хрестителю Русі — князю  Володимиру Святославичу. В її заключній частині міститься наступне молитовне уславлення Христа:

Христос переміг,

Христос подолав,

Христос воцарився,

Христос прославився!

У східнохристиянській літургії прямих паралелей до Іларіонового гімну Христу не існує. Проте вона знаходить (нехай і часткову) відповідність у латинській христологічній формулі-тріаді:

Christus vincit,

Christus regnat,

Christus imperat

Літургійна за своїм походженням, ця формула  сягає своїми витоками так званих  Laudes regiae (царські хвали). Іларіон міг почути цю формулу на богослужінні при французькому королівському дворі під час своєї подорожі на Захід у складі руського посольства, яке супроводжувало доньку київського князя Ярослава Мудрого Анну до двору її майбутнього чоловіка Генріха І.  

Ідею нерозділеності Європи експліцитно розвиває старокиївський літописець в етногеографічному вступі Повісті временних літ — грандіозного літописного зводу початку ХІІ ст. У його недатованій частині заховався опис подорожі апостола Андрія Східною Європою до Риму. Вирушивши із кримського Херсона по Дніпру, він прийшов на те місце, де пізніше постала столиця Русі — золотоверхий Київ. Тут Андрій встановив  хрест, благословив дніпровські кручі і прорік, що на них постане велике місто, на яке зійде Божа благодать: «І буде город великий, і церков багато воздвигне Бог». Після чого він рушив далі на північ через Скандинавію до Риму, звідки морем повернувся до центру своєї місіонерської діяльності — в Синоп на південному березі Чорного моря.  Навіть залишаючись витвором уяви старокиївського книжника, ця легенда символічно демонструє притаманне тодішній церковно-політичній еліті Київської Русі чуття  нерозділеної Європи.

Далі буде