Мощі св. Володимира в Києві
Сьогодні у віруючих православних людей України велике свято — в Києво-Печерську лавру минулої неділі були доставлені частки мощів Святого Равноапостольного Київського князя Володимира, хрестителя Русі. Як відомо, князю Володимиру ми завдячуємо не лише тим, що Київська Русь стала християнською, а й тим, що тоді — за вибором цього князя — був прийнятий візантійський (грецький) обряд. Інакше кажучи, східні слов’яни стали православними, що сталося, як вважають історики, 988 року. Нагадаємо, що в той час християнський світ був єдиним (східні й західні церкви були в євхаристичному спілкуванні), й тому могло статися й так, що землі східних слов’ян прийняли б католицтво, як це зробили деякі інші слов’яни приблизно в той самий час, — поляки, чехи й інші. Історія нашої країни тоді пішла б іншими шляхами.
Мощі князя (помер 1015 року) протягом майже 1000 років були свідками багатьох воєн, руйнувань, пожеж; не раз вони переходили з одного храму в інший і навіть втрачалися.
Відомо, що князь Володимир був похований у Десятинній церкві, яка була спалена й зруйнована під час набігу кочовиків 1240 року. Через кілька століть, у часи Київського митрополита Петра Могили (1635 року), мощі були знайдені й перенесені в церкву Спаса на Берестові (біля стін Києво-Печерської лаври). (Українськi археологи не вважають, що то — залишки князя Володимира.) Через рік їх урочисто перенесли в Успенський собор Лаври. Частину мощів святого митрополит Петро (Могила) передав у Свято-Успенський собор Московського Кремля. Перед Другою світовою війною київські частки мощів були відправлені відомому радянському скульптору-антропологу Герасимову в Ленінград — для більш точного відтворення історичного образу князя Володимира. 1941 року Успенський собор разом з усiма святинями був висаджений у повiтря чи то солдатами рейху, чи то радянськими партизанами. Такими несповідимими шляхами саме в Україні не збереглося останків князя Володимира. Зараз частки мощів князя прибули до нас із собору Різдва Богородиці в Ростові-на-Дону, куди вони були передані під час святкування 1000-рiччя хрещення Русі (1988).
Сьогодні не всі християни шанують мощі святих — протестантські церкви відмовилися від них у ХVI столітті (так само, як і від шанування ікон). Як пише богослов отець Олег Давиденков, підставою для християнського шанування мощів є боговтілення («вочеловечивание») — «прийнявши людську природу в усій повноті, Ісус Христос тим самим навіки затвердив гідність людської тілесності». Для християн тіло — не темниця й не випадкове вбрання душі, а один з рівнів людської особистості, зв’язок з яким таємниче зберігається особистістю й після смерті. Звідси в Церкві існує особлива повага та благоговійне ставлення до останків святих людей, угодників Божих. Це виражається у збиранні й зберіганні мощів; в урочистому відкритті й перенесенні їх; у запровадженні особливих свят на честь їх отримання (знаходження) й перенесення (до храму); у звичаї класти їх в основу церковних престолів (у вівтарі) й зашивати в антимінси (спеціальне покривало престолу) частинки мощів святих. Існує також давній звичай виставляти для поклоніння мощі, які постійно зберігаються в інших храмах або каплицях, як це відбувається сьогодні в Києві. Саме слово «мощі» (від грецьк. «залишаю») означає не тільки тілесні останки, а й те, що залишилося після смерті святих, наприклад, одяг, особисті речі — все, що було зі святим під час його земного життя. Підстави для шанування мощів святих є вже в текстах Старого Завіту, наприклад, у книзі Царств описано випадок оживлення мерця дотиком його до кісток пророка Єлісея. У Діяннях Апостолів розповідається про використання одягу з тіла апостола Павла для зцілення хвороб і вигнання злих духів. Практика шанування мощів є дуже давньою. Одне з найбільш давніх свідчень цього — опис мученицької смерті св. Полікарпа Смирнського (від назви міста Смирна — тепер Ізмір у Туреччині), зроблений 157 року. Там говориться, що смирнські християни, після того як їхній єпископ Полікарп був спалений на багатті, з благоговінням зібрали його останки.
Як стверджують богослови, нетління саме по собі не є підставою для святості, так само як відсутність нетлінності ніколи не розглядалася Церквою як перешкода для канонізації. Дійсною підставою для канонізації є святість життя або мученицька смерть святого, народне шанування, а також чудеса за його молитвами. Церковні Собори неодноразово забороняли визнавати святими за самою лише ознакою нетління (Московський Собор 1667 року). Принаймні нетління завжди розглядаюся тільки як одне зі знамень Божих про святість того чи іншого угодника.
VII Вселенський Собор — останній всехристиянський Собор — дав 787 року таке визначення стосовно шанування мощів: «Господь наш Ісус Христос дарував нам мощі святих як рятівні джерела, що різноманітно дають благодіяння немічним. Ті, хто насмілився зневажати мощі мучеників, про яких вони знали, що вони є справжні й істинні, якщо це єпископи або клірики, — хай позбавляться влади, а якщо іноки й миряни — хай позбавляться причащання!» Зауважимо, що саме цей Собор поставив останню крапку на іконоборстві, яке хвилювало східні церкви майже півтора століття.
Але повернімося в наш час. Мощі св. Володимира у відповідній посудині («мощевик») встановлені в Успенському соборі Києво-Печерської лаври (там, де меморіальна дошка з іконою князя). На церемонію урочистої зустрічі мощів прийшло, за оцінками охоронних органів, близько 1000 киян. Прибуття мощів приурочене до дня пам’яті Святого Равноапостольного князя Володимира, який відзначається 28 липня. А за декілька днів до цього предстоятель Української православної церкви Московського патріархату митрополит Володимир звернувся до Президента України Віктора Ющенка з відкритим листом, у якому просив зробити цей день національним святом. Думка Президента нам наразi невідома, але сподіваємося, що наша влада пам’ятає про те, що Україна — багатоконфесійна країна, в якій православні становлять сьогодні трохи більше половини віруючих громадян.
