Ми та північний сусід
Українсько-російські відносини в часі та просторі
Закінчення. Початок див. у «Дні» № 192-193, № 197-198
Тимчасовий уряд передав питання щодо української автономії на розгляд комісії науковців і політичних діячів, але вона не визнала кордонів, визначених Центральною Радою за етнографічною ознакою. У крайньому разі комісія погоджувалася вважати Україною територію, яка була приєднана до Російської держави на автономних засадах 1654 р. Позицію, яку зайняли професори-експерти, Винниченко охарактеризував у своїх спогадах із властивим йому уїдливим гумором: «Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахували руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономію. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та й хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них зі своєю статистикою, з посвідченням Російської академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли забирають Дарданелли, вугіль, залізо, сіль? Руський буржуа батька рідного одшпурнув би ногою, коли б він перешкоджав би йому тримати й не пускати ці багатства»1.
Незабаром після того, як більшовики скинули Тимчасовий уряд, Центральна Рада своїм Третім універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки у складі дев’яти губерній, без Криму (де українці не становили більшості населення). Але більшовики, як і Тимчасовий уряд, погоджувалися визначати кордони України не за етнографічним, а за історичним принципом: з чим прийшов гетьман Богдан Хмельницький до царя Олексія Михайловича. Від 1917 р. вони почали пристосовувати територіальну структуру своїх організацій до конфігурації національних регіонів. На півдні Європейської частини Росії виникло два аморфні територіальні об’єднання — Донецько-Криворізька область із центром у Харкові та Південно-Західний край із центром у Києві. На обласній конференції в Києві, що відбулася в грудні 1917 р. за участю деяких більшовицьких організацій Чернігівщини, Полтавщини і Херсонщини, з ініціативи ЦК РСДРП(б) було поставлене питання про утворення всеукраїнського більшовицького центру2. Навпаки, на конференції більшовицьких організацій Донецько-Криворізької області, яка тоді ж відбувалася в Харкові, ідея створення всеукраїнського партійного центру не обговорювалася. У цьому регіоні більшовики не сприймали самого поняття «Україна», а партійний центр в Петрограді не наполягав на розгляді такого питання. Отже, в перші тижні урядування Раднарком на чолі з В. Леніним дотримувався рішення поваленого ним попереднього уряду про визнання України тільки у складі п’яти губерній, без південних та східних.
Події, однак, підштовхнули більшовиків до визначення кордонів України в іншій конфігурації. Їм треба було протиставити свої дії політиці Центральної Ради, яка готувала скликання Всеукраїнських установчих зборів. Було вирішено зібрати в Києві Всеукраїнський з’їзд більшовизованих рад робітничих і солдатських депутатів і утворити на ньому замінник Центральної Ради — Центральний виконавчий комітет рад України. На цей з’їзд треба було обов’язково запрошувати представників від рад півдня та сходу України. У цих регіонах мережа рад була найрозвинутішою, і вони здебільшого контролювалися більшовиками. В інших губерніях України мережа рад була малорозвинутою, і далеко не у всіх з них більшовики здобули перевагу.
Існує документальне свідчення зміни позиції більшовицького керівництва у питанні про кордони конструйованої ним радянської України. Воно відноситься до 30 листопада 1917 р., коли в розмові з представником обласного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю С.Бакинським нарком у справах національностей Росії Й. Сталін заявив: «Ми всі гадаєм, що безусловно необхідний крайовий з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів... На нашу гадку, взятися до скликання з’їзду повинні ви — кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін.»3.
Отже, радянська Україна успадкувала від УНР конфігурацію території, яка визначалася за етнографічним принципом. Спроби радянського українського уряду в 1920-х рр. приєднати до України заселені, в основному, українцями прикордонні райони Російської Федерації не увінчалися успіхом. Більше того, 1925 р. до складу РСФРР були передані за рішенням керівництва РКП(б) Таганрозький і Шахтинський округи. Проте територіальна експансія Кремля призвела до істотного приросту території УРСР, тому що західноукраїнські землі могли бути включені тільки до складу України.
11. Визвольні змагання 1917—1923 рр. закінчилися трагічними поразками, внаслідок чого землі українського народу було поділено між Росією, Польщею, Чехословаччиною та Румунією. Війна з білогвардійцями не завадила Москві розгорнути жорстоку боротьбу за повернення національних республік в лоно вже нової, радянської, імперії. З третьої спроби Кремлю вдалося з допомогою мільйонної армії закріпитися в Україні. Російські комуністи могли змиритися із втратою Фінляндії, Польщі та країн Балтії, але виявили наполегливість у завоюванні України.
Причини поразки визвольних змагань були різноманітні, але при розгляді проблеми українсько-російських відносин у часі та просторі слід зупинитися на двох головних. По-перше, на відміну від поляків, українці у своїй масі не вважали росіян ворогами. З одного боку, за два з половиною століття перебування в Російській імперії вірус малоросійства поширився серед значної кількості українських підданих царя-самодержця. З другого боку, росіяни виступали перед українцями у двох протилежних іпостасях: як прибічники відновлення «єдиної і неподільної Росії» та як захисники української національної державності в її радянській оболонці. По-друге, Червона армія несла в Україну на своїх прапорах гасла експропріації великих власників і зрівняльного переділу орних земель між селянами. Взаємодіючи з вірусом малоросійства, вірус комунізму руйнував підвалини новонародженої української державності.
* * *
Тепер погляньмо на події, що відбуваються на наших очах. Під заспокійливі розмови про співробітництво і дружбу народів-побратимів путінська Росія створювала в Україні потужну п’яту колону, а з лютого 2014 р. перейшла до відкритої агресії, яка стала колосальним шоком для громадян обох країн. Слід визнати, що цей шок дав протилежні результати. Громадяни України рішуче взяли курс на демократію і висловилися за входження в Європу, а не в «Русский мир». Російські громадяни в масі своїй з ентузіазмом підтримали дії свого уряду, спрямовані на знищення «київської хунти». Можна зрозуміти, що схвалення агресії більшістю росіян є наслідком промивання мізків засобами масової інформації. Проте фактом залишається те, що російська загроза українській державності та й самому існуванню української нації йде не тільки від правлячого класу, який тримає свій народ в інформаційному рабстві, а й безпосередньо від населення. У листопаді 2014 р. соціологи московського «Левада-центру» запитали своїх респондентів, чи має Росія визнати незалежність «Донецької та Луганської народних республік?» «Так» або «Швидше так» відповіли 63%, «Ні» або «Швидше ні» — тільки 12 % опитаних4.
Проте агресора треба зупиняти. Україна не є кінцевою метою для Путіна — так само, як Чехословаччина не була кінцевою метою для Адольфа Гітлера. Імперіалісти взагалі не мають кінцевої мети, тим більше що, тепер у них є ядерна кнопка. Україна або вистоїть із допомогою Заходу, або буде окупована й перетвориться на такий же густо насичений зброєю плацдарм, яким була в другій половині 1980-х рр. Тоді на її території розміщувалися три загальновійськові та дві танкові армії, чотири повітряні армії, армія протиповітряної оборони і ракетна армія з сукупним особовим складом у 780 тисяч військових. Згідно з радянською воєнною доктриною, ці війська мусили зламати оборону НАТО і вийти на узбережжя Ла Маншу за два тижні після початку війни5. Час замислитися, яким чином можна знеструмити ту негативну енергію, яку путінська Росія спрямовує на весь світ.
Відбудова владної вертикалі після Революції гідності, героїчні дії відродженої в найстисліші строки української армії, могутній волонтерський рух на її підтримку, беззастережна підтримка незалежності України вільним світом — усе це є запорукою успіху в боротьбі українського народу за свою свободу.
1 Винниченко В.К. Відродження нації. Частина I. — К., Відень, 1920 (препринт: К., 1990). — С. 167—168.
2 Протоколы Центрального Комитета РСДРП(б). Август 1917 — февраль 1918. — М., 1958. — С. 157.
3 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — Т.1. — К., 1996. — С. 458. Текст за повідомленням «Робітничої газети» і в її перекладі на українську мову. — 1917, 19 листопада (ст.ст.).
4 День (Київ). — 2014, 28—29 листопада.
5 Литвин Володимир. Україна: утвердження незалежної і суверенної держави (1991—2004). — К., 2005. — С. 14.
