Перейти до основного вмісту

Мирське та церковне

30 січня, 00:00

Візит президента РФ до України мав, крім багатьох інших аспектів, також церковний — Володимир Путін ще раз підтвердив, яка історична «симфонія» російських церкви і влади, що зберігалася впродовж століть, існує й сьогодні (на відміну від ситуації в Україні), і що глобальна московська церковна політика є продовженням світської. Навпаки також вірно — під час останнього візиту були моменти, коли президент Путін виступав ніби в ролі посланника Московської патріархії.

У своєму виступі під час відвідування Києво-Печерської лаври Володимир Путін сказав, що знає про проблеми розколу Православної церкви на Україні («Серцем і душею ми з вами»), однак не втручається, і не втручатиметься у справи церкви (себто у справи церкви іншої держави). Що, звісно, дуже великодушно з його боку, особливо якщо пригадати, що російські імператори завжди вважали за свій святий обов’язок «захищати», з великою вигодою для імперії, православних за кордоном.

Далі високий гість вимовив знаменні слова, які досить прозоро визначили загальну спрямованість московської як церковної, так і світської політики стосовно українського православ’я: «Православна церква України — незалежна (президента Путіна погано інформували, м’яко кажучи, бо тут йдеться про УПЦ Московського патріархату). Єдиний (її) зв’язок з російською (церквою) — це зв’язок канонічний і духовний. Це те, що залишилося абсолютно єдиним, і ми повинні зберегти цю єдність для майбутнього покоління». Так недвозначно українцям дали зрозуміти, що сьогоднішня Московська митрополія на території України (УПЦ) у передбачуваному майбутньому залишиться у складі РПЦ. На тому стоїть не тільки Російська церква, але й Кремль. І тому нехай українські президенти більше не просять московський Священний Синод про надання УПЦ автокефалії чи автономiї.

Не забув президент Росії нагадати прихильникам автокефалії українського православ’я і про горезвісну «канонічність», тобто фактично про те, що незалежний Київський патріархат є не канонічним, а незаконним. У цьому проглядає знайоме до болю клерикальне перо, а ще — повне забуття (або незнання?) того факту, що Московська церква також пережила часи «неканонічного» існування.

У виступі Путіна у Лаврі вагомим є кожне слово. Ось, наприклад, образ церкви, як «єдиного(?) зв’язку» між українцями й росіянами. Це вельми відомий мотив із репертуару багатьох російських і проросійських духовних видань; його озвучують і деякі високі ієрархи РПЦ. Фактично йдеться про велику «історичну місію» Російської православної церкви, яка полягає в тому, щоб не тільки припинити подальший «розвал» держави, але й відновити Велику Російську імперію, злочинно загублену бездарними політиками наприкінці ХХ століття. Відновити імперію саме на фундаменті єдності православ’я.

Російський президент завершив свій церковно-політичний виступ словами: «Ми чудово пам’ятаємо й усвідомлюємо, що хрещення на Русі вiдбулося саме тут, у дніпровській купелі. Витоки православ’я йдуть звідси». Його слова ще раз нагадують про те, що Московська церква майже на 500 років «молодша» за Київську, і що саме Київська церква насправді є Матір’ю-Церквою українського, білоруського, польського та російського православ’я. Чому ж ця церква повинна, зі своїм правом первородства, залишатися у підпорядкуванні Московської патріархії?

Президент Путін подякував Митрополиту Володимиру за можливість відвідати Києво-Печерську лавру і передав йому та всім українським ієрархам (канонічним, звісно) теплий братський привіт від патріарха Алексія. Ще Путін нагородив та обласкав особливо енергійних у захисті московського православ’я українських владик і люб’язно похвалив Президента Леоніда Кучму за те, що той багато уваги приділяє підтримці Церкви. Не слід уточнювати, яку церкву він мав на увазі.

У відповідь Президент Леонід Кучма нагадав, що він «є твердим прихильником єдності Православної Церкви в Україні. Для нас це було б великим благом». На його думку, розкол призвів як до появи багатьох нових течій у церкві, так і до зниження моралі духовенства: «Деякі (духовні особи) в одній церкві нашкодять, а потім переходять до іншої церкви; і з іншого амвону виголошують інші промови, — все, як у нас у парламенті».

Вчитуючись у слова українського Президента, сказані в Лаврі у присутності Путіна, і згадуючи його постійну останніми роками тезу про єдність православ’я, я раптом належно оцінила високу міру неоднозначності цих слів. Адже «єдність Православної церкви в Україні» можна розуміти двояко — або як єдність українських православних у складі Помісної, тобто незалежної, Православної церкви України, або — як входження всіх українських православних до складу УПЦ МП, під омофор Московського патріарха. Це надзвичайно вдала формула, яку протиборчі сторони можуть тлумачити і цитувати кожен по-своєму, з радістю погоджуючись із Президентом. Подібними прийомами в старовину користувалися знамениті оракули — і ніколи не помилялися.

Насамкiнець наведу слова із листа до газети «День» нашого постійного читача i дописувача Бориса Філіпченка: «Що мав відчути патріотично налаштований громадянин України, до того ж парафіянин УПЦ КП, після перегляду телерепортажу про зустріч російського президента в Києво-Печерській лаврі? Я, наприклад, уявив приїзд царя Петра I, присутнього на засіданнi київського Святого Синоду, де він ласкаво похвалив українських ієрархів за вірнопідданське служіння російському трону...»

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати