На перехресті
В історії України було чимало доленосних часів, коли країна стояла на перехресті і мала обирати між Сходом і Заходом. Чи не першим таким моментом було обрання князем Володимиром християнської церкви Візантійського обряду, результатом чого стало входження молодої Київської держави до світу східних, а не західних країн. Між тим, приєднання до Римської церкви, як це в ті часи зробили деякі інші слов’яни (чехи, хорвати, словени, поляки), не вважалося тоді чимось особливим, бо у Х столітті Рим і Константинополь ще знаходилися у повному церковному єднанні й постійно спілкувалися.
Чому, власне, Київ зробив саме такий вибір? Згідно з літописцем, головною причиною була пишність і багатство східного богослужіння у Царгороді, яке осліпило послів князя. Та все не так по-дикунськи наївно, як про це розказує древній Літопис. Справа скоріше у тому, що на той час Візантія, Константинополь були у повному розквіті і силі, а ознаки майбутнього занепаду були малопомітними. Тоді як Римська церква переживала тоді не найкращі свої часи. У найближчі століття ситуація радикально зміниться — Константинополь фактично зійде з історичної арени і його церква втратить колишній вплив у християнському світі. Римська ж церква, на чолі з цілою низкою енергійних розумних Римських пап, невдовзі стане однією із складових потужного цивілізаційного руху у Західній Європі. Україна, розташована на кордоні між Заходом і Сходом, залишиться східною країною. Не повезло.
Наступним перехрестям можна вважати трагічне для України тринадцяте століття, затьмарене катастрофами — захопленням і пограбуванням хрестоносцями Константинополя (1204), а також нашестям степовиків на Київську Русь (1240). Велика, знана і колись впливова у світі держава перестала існувати. Митрополити Київської церкви — замість того, аби намагатися відновити життя у Києві — покинули свою паству і перебралися на північ, під захист спочатку Володимиро-Суздальських, а потім Московських князів.
Центр державницького життя наших предків перемістився тоді на захід країни, до Галицько-Волинського князівства. Перед ними знову повстала та сама дилема: до якого світу належати — до Західної Європи чи до монгольської Орди, під якою вже перебувала значна частина східних православних князівств? Данило Галицький, сучасник і свідок катастрофи Київської Русі, обрав перший варіант — вступив у спілкування із Римською кафедрою і почав переговори з папою Інокентієм IV про спільний хрестовий похід проти Орди. Стосунки зайшли так далеко, що князь Данило був коронований папською короною в Дорогочині (1253) і став таким чином визнаним європейським монархом. Своїх політичних зобов’язань папа однак не виконав, — союз руського князя і Римського папи було розірвано.
Причина цього, певно, не тільки у позиції Римського папи. Краківський єпископ ХII ст. Матвій Холева писав: «Русь не хоче пристосовуватися ні до латинської, ні до грецької Церкви але є відокремлена від обох, є для себе немов окремий світ» (О. д-р Мирон Бендик «Український вибір у добу Данила Галицького»). Мабуть, саме цей «окремий світ» переважив політичні розрахунки князя Данила, всі його «прозахідні» наміри.
Між тим Галицько-Волинське князівство жило в той час досить відкрито, активно торгувало із Заходом; у містах вільно існували церковні громади віруючих інших конфесій. Син Данила Галицького князь Лев одружився з угоркою-католичкою і збудував для неї у Львові латинський храм — поряд з княжим православним храмом св. Миколая. Існувала навіть практика звершення богослужінь у храмах інших конфесій; утворювалося чимало змішаних шлюбів та ін. У те далеке ХIII століття ще залишалася доріжка до єднання церков, а значить — до єднання цивілізацій.
Так не сталося. Із часом розкол між Східними і Західним церквами поглиблювався, а стосунки між людьми різних конфесій ставали все більш ворожими — гіршими, ніж з нехристиянами.
Згадаємо ще одну віху в нашій історії — Люблінську унію 1569 року. Як відомо, тоді об’єдналися народи Польщі та Литви і створили одну державу — Річ Посполиту. Велике князівство литовське зберегло певну автономію — окремі закони, виконавчу та судові влади, військо, а також «руську» мову (!).
Але ж на території, яку охоплювала Люблінська унія, мешкали тоді не два народи, а три: окрім поляків та литовців там століттями жили — на своїх історичних землях — ще українці. Чому вони не стали суб’єктом Унії, суб’єктом спільної держави? Чому король обирався тільки поляками та литовцями і обіймав два, а не три, престоли — польський королівський і литовський великокнязівський? Як так вийшло, що майже всі українські землі (Лівобережна і Правобережна Україна) перейшли тоді під юрисдикцію Польщі, а не керувалися місцевою українською владою?
На всі ті питання неможливо відповісти однозначно — несповідимі історичні шляхи. Відомо однак, що українська шляхта вельми швидко забула своє старокиївське коріння, відійшла від українського народу, мало турбувалася відновленням чи творенням власного державного устрою і століттями задовольнялася «політикою» служіння тій чи іншій країні — литовцям, полякам, австрійцям, росіянам.
Подальші втрачені можливості добре відомі всім — непослідовність Богдана Хмельницького, Переяславська рада, нереалізовані Гадяцькі угоди (1659), втрата інституту гетьманства за часів Катерини II, русифікація інтелігенції. Загальновідома також нездатність українських політиків отримати державність навіть у той час, коли її роздавали всім, хто хотів взяти (після Першої світової війни).
Здається одначе, що терпелива доля знову дає нам Шанс. Невже і на цей раз мимо?
