На службі праву

Будь-яке суспільство рано чи пізно з’ясовує для себе проблему судової влади, що, крім всього іншого, є показником розвитку правової держави. Ця влада то нероздільно належала монарху, який використовував її для консолідації верховної влади, то зверхньо контролювалася та підпорядковувалася виконавчій владі, то навпаки, — відокремлювалась і набувала самостійності. Ці етапи розвитку конструювали історики і філософи, які пропонували суспільству власні ідеї з благородною метою — вдосконалити судову владу, щоб вона сприяла більш справедливим соціальним відносинам. Серед них Т. Гоббс, Ш. Монтеск’є, М. Сперанський, М. Вебер, К. Поппер.

Сучасна судова система багато в чому подібна до тієї, яку чиновники-юристи 1864 р. запропонували суспільству, в тому числі — й українському, переконавши імператора у невідкладній потребі реформувати старий суд. Історики до цього часу вважають судову реформу найдемократичнішою з усіх Великих реформ 1860-х років. Було б наївно приписувати заслуги лише Олександру II, хоча й відкидати особистий вплив імператора на результативність реформи не варто. І найважливіше те, що він відмовився від концепції поліцейської держави, з її відкрито примусовою політикою та практикою, сформованою Петром I.

У багатьох обговорюваних тоді фахівцями та суспільством проектах судової реформи вловлюються сучасні проблеми судової влади, зокрема, йшлося про забезпечення правових гарантій ринкової економіки, права власності держави, особи, зміцнення політичного порядку.

Чим же не влаштовувала сучасників та професійних юристів судова система середини XIX століття? Створена ще Катериною II 1775 р., вона базувалась на німецьких стандартах та європейській традиції станового поділу суспільства, коли кожний стан мав власні суди, які поділялися на дві інстанції — вищу і нижчу. Дворянство одержало право на захист життя і майна, яке воно раніше відстоювало перед адміністративними органами, у нижніх та верхніх земських судах. Міщанство для залагодження своїх судових претензій зверталося до городових та губернських магістратів і ратуш. Вільні селяни послуговувалися нижніми та верхніми розправами. Селяни-кріпаки перебували у владі поміщицького суду.

Хоч як намагалася імператриця розвести адміністративні та судові функції (недаремно ж твір Ш. Л. Монтеск’є «Дух законів» («Des l’espris de lois») був її настільною книжкою), їй це не вдалося. Судові та адміністративні повноваження об’єднувалися на найнижчому рівні. У складі земського справника та обраних дворянами двох асесорів у кожному повіті засновувався нижній земський суд, який, крім контролю за додержанням порядку, розглядав земельні суперечки про спірні межі та інші незначні судові справи. Замикали цю досить складну низову мережу державні всестанові карні та цивільні судові палати, для яких вищою інстанцією був Сенат, куди зверталися за апеляціями, та імператор. Посадовці судових установ були частково виборними, зокрема — дворянською корпорацією, а частково — призначуваними державою, але і ті й інші не були фахівцями-професіоналами. Нагляд за правосуддям аж до втручання у винесення вироків здійснювала адміністративна виконавча влада, яку представляли губернатори і намісники. Адже й вимоги до суддів були невисокі — користатися законами, що їх уклав монарх.

На посадах суддів служили, як правило, колишні військові, які не знали законів, не цікавилися правосуддям та не мали судової практики. Свій обов’язок вони вбачали у виконанні розпоряджень верховної влади, а закон схильні були розглядати як наказ вищого командування, що, звичайно, не потребувало професійних знань. А щоб судді не відхилялися від законодавчої норми, вводилося письмове інквізиційне судочинство, яке базувалося на формальних доказах. Найбільш переконливим вважалося добровільне зізнання вини, для отримання якого не заборонялися тортури та катування. Сторони, що брали участь в процесі, мали справу лише з судовим секретарем, який один знав «закони», правила, форми і процедури діловодства, щоб сформулювати справу належним чином. Його служба полягала, власне, в механічному підбиранні виписок із законів, які він тримав у ним же укладеному записнику-цитатнику. Як свідчили сучасники, секретарям не потрібно було докладати багато зусиль, щоб «підігнати» закони до вимог багатих чи впливових осіб.

А звідси повільний розгляд справ, некомпетентність, корумпованість, покровительство, судова тяганина, крючкодерство і, як наслідок, судова влада не мала авторитету в суспільстві. Певно, що й правова свідомість населення перебувала на низькому рівні, адже пріоритетними були особисті, родинні зв’язки, покровительство петербурзьких сановників і самого імператора.

Перегляд судової системи почався в атмосфері ганебної поразки у Кримській (Східній) війні (1853— 1856), що стимулювала й інші Великі реформи. Ініціювали його юристи- професіонали, кiлькiсть яких зростала з року в рік. Отримавши освіту на юридичних факультетах російських університетів, вони поступово витісняли суддів-непрофесіоналів із займаних посад. Відрізнялися вони також від попередників і соціальним походженням, і типом кар’єри, належали до дворян середньої руки, які не вважали військову службу довершеним заняттям та почали культивувати у своєму середовищі служіння праву як вище моральне покликання. Молоді юристи виявили небачену раніше прихильність закону, яка базувалась на філософії права, знаннях юриспруденції та правовій практиці, й привнесли в російську юстицію ідею професійної честі.

Така позиція імпонувала пореформеному дворянству, яке конче потребувало нового суду, здатного захистити права власності, що були похитнулися через втрату ними влади під час ліквідації кріпацтва. Під тиском тих і тих Олександр II не заперечував проти реформування суду на західноєвропейських принципах правосуддя. Йшлося найперше про незалежність суду, який би користувався повагою у населення та мав власні важелі впливу.

Принципи, на яких засновувався новий суд, докорінно відрізнялися від дореформених. Вони запозичувалися з іноземних зразків, для чого один із лідерів судової реформи, С. І. Зарудний, до речі, виходець з давнього українського шляхетського роду, вихованець Харківського університету, вивчав за кордоном судові установи та опублікував процесуальні кодекси Сардинії, П’ємонту і Угорщини, а також написані статті про англійську судову систему. Найважливішим став Ганноверський статут цивільного судочинства, запроваджений у кінці 1840-х років.

Тож внаслідок судової реформи засновувався незалежний суд в межах самодержавної системи влади. Статутом цивільного судочинства змінювався авторитарний контроль за судовою процедурою, інакше кажучи, влада над юстицією з рук монарха передавалася фахівцям. Проголошувалася рівність усіх громадян перед законом, незважаючи на станове походження, запроваджувалася змагальність сторін, гласність та публічність судового процесу. Запорукою незалежності суду від виконавчої влади ставала незмінність суддів на посаді. Професіонали-судді обіймали посаду пожиттєво, що було вагомим захисним механізмом, бо гарантувало їм збереження посади при винесенні рішень, які не збігалися з думкою адміністративної влади.

Поліція, що раніше підпорядковувалася губернаторам і генерал-губернаторам, усувалася від слідства. Тепер воно покладалося на особливих слідчих, які перебували у віданні суду і діяли під наглядом губернських прокурорів. Для виконання судових рішень вводилася інституція судових виконавчих приставів.

Наступним важливим компонентом судової реформи було запровадження інституції присяжних засідателів, внаслідок якої громадськості дозволено було брати участь у прийнятті судових рішень, що означало також і виховання її у повазі до законів та правосуддя. Виносячи свій вердикт про винність чи невинність підсудного, присяжні засідателі враховували, перш за все, людський фактор. На відміну від призначуваних урядом судових чиновників, присяжні засідателі назначалися самоврядними органами — земськими і міськими управами. Це був корпус із 36 присяжних засідателів, куди входили представники усіх станів. У кожному конкретному судовому засіданнi брало участь 12 присяжних засідателів. Участь громадськості в засіданнях сприяла піднесенню авторитету суду серед населення, незважаючи на те, що противники його запровадження образливо називали таке представництво «судом вулиці».