Нам нема коли бути ввічливими
Я живу в 18-поверховому будинку, де, як всюди, існують проблеми з ліфтом — його доводиться довго очікувати. Піднімалася б пішки, — мені невисоко, та сходи у нас абсолютно непрохідні, непридатні для вжитку. Ви, не сумніваюсь, розумієте, у чому справа — молоде покоління нашого дому використовує сходову клітку як зручний, доступний кожної миті, туалет і одночасно як матеріальний носій образотворчого й літературного мистецтва. Зайшовши в квартиру після прогулянки цією «галереєю», не знаєш, як і чим себе очистити й провітрити. Тому зазвичай покірно стоїш, як на пероні, і чатуєш на ліфт, що ходить без розкладу.
То маєш час спостерігати соціальні звичаї своїх сусідів. Більшість з них живе тут багато років і постійно зустрiчається у дворі, біля ліфту, або, коли він не працює, на тих самих «галерейних» сходах. Попри це, вітатися у нас не прийнято. Скажімо, заходить вранці джентльмен у ліфт, де зустрічає кількох сусідів, і навіть не кивне головою; його відсторонений погляд негайно заглиблюється кудись у ліфтовий обрій, понад головами супутників. Якщо ж якийсь оригінал привітається, то у відповідь отримає тільки замкнуте мовчання.
Не прийнято у нас також очікувати у ліфті інших пасажирів — навіть одну секунду. Дехто тут має, підозрюю, чисто спортивний азарт. Заходиш у під’їзд за чиєюсь спиною, між вами відстань всього якийсь метр. Спина, однак, встигає одноосібно вскочити в ліфт, блискавично натиснути кнопку й переможно стартувати. За умови, звичайно, що тобі не вдасться спритно вставити ногу у щелепи ліфта. Коли пощастило й ти опиняєшся у кабіні разом із «втікачем», на вибачення не розраховуй — тебе зустрічає той самий холодний відчужений погляд. З певними ознаками досади, спричиненої твоєю зухвалою настирливістю, порушенням приватності його особи.
Згадую, як я вперше побувала у відрядженні в Німеччині, десь під Франкфуртом-на- Майні. Приїхала вночі, але встала раненько й пішла на прогулянку — дуже хотілось побачити, в якому такому місці опинилася. Виявилося, що опинилася я у звичайному передмiстi великого міста, забудованому стандартними двоповерховими котеджами; було зимно, холодно, сіро. Повз будинок, де я зупинилася, поспішали на недалеку електричку люди; вони виринали назустріч з-за стіни туману, як привиди. І кожен привид — літні herren, молоденькі damen — вітали мене своїм «Guten morgen!» Досі неприємно згадувати, як не відповіла на перше «Доброго ранку» — не могла й подумати, що воно адресовано мені.
Згадую також, як вперше їхала з Франкфурту тою самою електричкою. Було вже пізно, майже ніч і зовсім темно; крім мене у вагоні був всього один пасажир — літня фрау, яка сиділа в іншому кінці вагону. На моїй зупинці потяг стояв якісь секунди, вискакувати треба було прожогом, а тут виявилося, що я — жалюгідна провінціалка — не здатна справитися з німецькими дверима, не можу їх відчинити. Звернутися до супутниці я не наважувалась, та й часу не було. На щастя ця стара товста жінка сама здогадалася і, шкутильгаючи (у неї було щось з ногою) й задихаючись, прибігла мене випустити, мене порятувати (я не мала тоді жодного пфеніга на зворотну електричку та й страшно було вночі мандрувати).
Можна заперечити, що у німців все це просто звичай, автоматизм. Та мені цей автоматизм подобається значно більше, ніж стійка звичка не вітатися з сусідами по дому чи втікати від них у ліфті. В подібних випадках, а їх потім було чимало, до голови пливуть вельми банальні думки — згадую славетне «у капіталістичному світі людина людині — вовк» або «трухляву й лицемірну західну цивілізацію» чи «надмірне матеріальне благополуччя, яке вбиває духовність».
Схильна підозрювати, що існує детермінований зв’язок між станом сходової клітки у нашому домі та взаємоввічливістю його мешканців. Не вирішила тільки, що є тут первинним, а що похідним — наше буття чи наша свідомість.
