«Найбільшим досягненням століття, що минає, дозвольте вважати те, що ми його пережили»

Ірина РАТУШИНСЬКА: «Обличчя ХХ століття визначають комп'ютер, інтернет і... жіночі брюки»

— Якщо початок століття, принаймні, у Російській імперії, ознаменувався ослабленням християнства, православної віри — особливо в освічених колах — то зараз, наприкінці століття, пройшовши через усі його прикрощі, я спостерігаю протилежну картину. При дуже широкому будівництві храмів я бачу відрадне явище: у храмах яблуку ніде впасти. Важко стояти, тримати свічку, бо народ з усіх боків стискає. Не вистачає священиків, кожен з них завантажений надміру. Я вважаю, що протягом ХХ століття занепад православ'я змінився його відродженням, що, насправді, попри всі прикрощі й проблеми нашого часу (ми всі ще розплачуємося за минуле) дає підстави для оптимізму. Без цього відродження духовних цінностей нація приречена на вимирання і крах. Це те, що для мене найголовніше.

Що стосується культурних досягнень ХХ століття, які визначають його обличчя, я такими вважаю комп'ютери, інтернет, а також жіночі брюки. Для мене це істотно і серйозно. ХХ століття — мабуть, це перше століття, коли чоловіки не можуть утримувати своїх дружин і відпускають їх на заробітки. І жінки працюють за принципом: «Я і кінь, я і бик, я і баба, і мужик». І повірте мені, я точно знаю, що у брюках жінкам і зручніше, і легше уберегтися від усіляких хвороб та напастей. Особливо в тих умовах, у яких змушені працювати наші жінки. Я вважаю це великим досягненням цивілізації. До церкви у брюках я, звичайно, не піду, але розкріпачення жінок щодо брюк як робочого одягу я вважаю дуже важливим.

Для мене особисто ХХ століття — це ось що. Коли я була зовсім маленькою, мені було років сім, я уперше почула про існування століть і підрахувала, що наприкінці століття мені буде аж сорок п'ять років! «Боже! — подумала я, — я ж буду зовсім старою!» Та ось століття закінчується, і є ще порох у порохівницях. Для мене особисто у цьому столітті закінчилося дуже багато поганого, але мені не соромно за ту частину життя, яку я прожила у ХХ столітті. Сподіваюся, що і життя, яке мене чекає у столітті ХХI, пройде бучно і так, щоб совісно не було. Цей Новий рік я зустрічатиму з хорошим відчуттям. Житимуть у нас у домі чоловік десять, не менше гостей, це крім москвичів, яких також набіжить до нас у гості безліч. Дим буде коромислом, діти танцюватимуть окремо, дорослі — окремо, потім — усі разом. І наскільки це можливо у Великий піст, ми цей рік проводимо, особливо про нього не жаліючи. Сподіваюся, що наступний рік буде кращим.

Мустафа ДЖЕМІЛЬОВ, народний депутат України, голова меджлісу кримськотатарського народу:

«Здійснилося те, про що міг тільки мріяти кожний кримський татарин…»

— Нещастя мого народу почалися 1783 року, коли було ліквідовано державність кримських татар, і поступово, крок за кроком, наш народ був увесь, до останньої людини, вивезений з Криму. І хоча це сталося вже в середині ХХ століття, й у цьому ж столітті мені й моїм колегам по боротьбі припало знемагати в радянських в'язницях, але в останньому його десятиріччі здійснилося те, про що раніше кожний кримський татарин міг тільки мріяти — мій народ повернуто на свою Батьківщину, до Криму. Я впевнений, що для кожного кримського татарина це найголовніша подія за всі останні три століття…

Я пов'язую цю подію не тільки зі своєю боротьбою в складі кримськотатарського національного руху проти російської i радянської тиранії, але і з тим, що визначальним чинником нашого повернення було входження Криму до складу Української держави, яка здобула незалежність практично разом із моїм народом. Наш народ наприкінці століття, що йде, в основному звільнився від трьохсотрічного переслідування. Говорю «в основному» тому, що немає вже Російської імперії, але її уламки все ще продовжують вести проти нас інформаційну й психологічну війну, як і проти самої ідеї української незалежності, а значить в цьому сенсі наші шляхи і наша боротьба — українців і кримських татар — співпадають. Так сталося, що мій народ обрав свій перший курултай на початку століття, 1917 року, а другий — наприкінці його, вже в 90-х роках. На батьківщину повернулося понад 250 тисяч моїх співвітчизників, два кримських татарина обрано до складу вищого законодавчого органу країни — Верховної Ради України. Ми розпочали облаштовуватися, вирішуються, хоча й повільніше, ніж хотілося б, наші проблеми. Сьогодні я зустрічався з Президентом Леонідом Кучмою, він доброзичливо ставиться до наших проблем, ми обговорили проблеми улаштування народу, входження кримських татар до законодавчих і виконавчих владних структур, участі в приватизації, в тому числі земельних ділянок. Це найбільш знакова подія століття — отримання кримськими татарами в приватну власність ділянок землі в Криму, на Батьківщині, з якої їх зганяли триста років. Я радий, що саме ХХ століття — моє століття! — поклало край комунізму, зловісному режиму, який здійснив найстрашніший злочин ХХ століття — депортацію народів, позбавлення їх усіх прав і майна. Нехай ХХ століття покладе край якомога більшій кількості зла, нехай у ХХI столітті перемагає якомога більше Правди й Добра. З Новим роком вас, з Новим століттям, з Новим тисячоліттям, тисячоліттям Права й Справедливості!

Мирон ПЕТРОВСЬКИЙ: «Ми жили під загрозою ядерної катастрофи»

Людям притаманно оцінювати події, що тільки відбулися. Значення того, що не відбулося, завжди недооцінюється. Тим часом негативні числа історії (тобто, події високої ймовірності, але ті, що не відбулися) впливають на людське життя не менше, ніж числа позитивні (що відбулися). Але розуміння цієї обставини мало притаманне мисленню сучасників. Слід було переглянути правоту ходячого афоризму про невживаність умовного способу в історії. Він правильний для історії, якщо розуміти її як низку певним чином детермінованих подій, що здійснилися. Але він зовсім неправильний, якщо під словом «історія» розуміти науку, що осмислює цю низку. В цьому випадку предмет вивчення постає як послідовність виборів серед можливих варіантів подій, і умовний спосіб («якби») стає методом пізнання, інструментом історика.

Вся друга половина століття, що йде, минала під загрозою тотальної ядерної катастрофи, яка то наближалася, то трохи віддалялася, але ніколи не зникала зовсім. Ми жили під загрозою спалаху вогню такої сили, що наступне століття стало б не продовженням життя, а болісним виживанням, радіаційною агонією людства. Але це грунтовно вірогідне «якби» не сталося. Ця подія, що не відбулася, безсумнівно, найбільша й найважливіша в історії ХХ століття.

Тому найбільшим досягненням століття, що йде, дозвольте вважати те, що ми його пережили.

Леонід ВИШЕСЛАВСЬКИЙ, поет, патріарх російської поезії в Україні: «В нем боль кровоточащих ран»

Я народився 1914 року й за свої 85 років бачив багато що. Мій вік охопив дві світові війни й крахи двох імперій: Російської й Радянської. А тепер ще ця бійня в Чечні. Сорок третього року після важкого поранення я лежав у госпіталі в місті Хасав'юрт. Нас, поранених, відвідували місцеві жінки, приносили хліба, фруктів. Багато хто — з надією, що хтось комусь із нас сподобається. Були такі випадки, коли після одужання поранений йшов до такої жінки. Були там і чеченки, дуже гарні. Красивий народ.

Коли закінчилася війна, ми всі вважали: ось ще трохи й у всьому світі настане щастя. Ми не знали, що робилося у власній країні — табори, ГУЛАГ. І в світі також спокою не було. Досить пригадати Камбоджу, Пол Пота. Жах. А ось тепер Чечня. Пам'ятаю, після війни в Західній Україні ще довго тривали бої з бандерівцями. Інакше, ніж бандитами, їх не називали. Потім виявилося, що це не так. Тепер і чеченців називають тільки бандитами... Для мене ця бійня — як рана, що кровоточить.

За це літо й осінь я написав великий зошит віршів. Зовсім недавно з'явився вірш, він так і називається: «Мой век». Мой век — он не был добр и тих. В нем гром свои отмерил тропы. Он для меня — две мировых И две имперских катастрофы. В нем боль кровоточащих ран, Свет, не пробившийся сквозь тучи, И тот чудовищный обман, Который возвышал и мучил. И все же я благодарю, Что мне позволила природа На склоне лет узреть зарю — Зарю двухтысячного года.