Неканонічна Анафема
12 листопада виповнилося 295 років із того часу, коли за наказом російського царя Петра I було піддано анафемі гетьмана лівобережної України (Гетьманщини) Івана Мазепу. Абсурдно заперечувати той очевидний факт, що з точки зору царя Петра I та Росії Іван Мазепа був зрадником і заслуговував на найсуворіше покарання. Але чи були хоч які підстави для покарання церковного? Чи порушив, чи «зрадив» Мазепа церковні канони, чи відступився від віри православної — віри свого народу, своїх предків? Ні. У цьому випадку від канонів відступила саме Російська православна церква, бо рішення про анафему Івана Мазепи приймав не Вселенський і навіть не Помісний собор православної церкви, згідно з усталеним віками звичаєм, а світська особа — цар Петро.
Іван Мазепа походив із шляхетного православного роду Мазеп-Калединських, відомих із першої половини ХVI століття. Попри те, що він навчався на Заході й мав широку європейську освіту, попри блискуче положення, яке займав при дворі польського короля Яна Казимира в католицькому оточенні, він твердо тримався православ’я.
Гетьман Мазепа не просто сповідував православ’я — він постійно турбувався церковним життям, освітою, храмобудівництвом, вкладаючи у цю святу справу свою неабияку енергію, знання та великі власні кошти. Особливо опікувався Іван Мазепа процвітанням Києво-Могилянської академії, яка отримала це поважне звання («академія») саме стараннями гетьмана. І тоді як цар Петро відшкодував на її утримання «царського жалования» щорічних 50 рублів, Мазепа вносив із своєї казни майже 1000 золотих. З цієї самої мети він приписав Братському монастирю кілька містечок і сіл та розпочав будівництво нового корпуса Академії. Не забував гетьман і про її бібліотеку: щедрою рукою передавав туди книги з свого зібрання. Тогочасний Київський митрополит Варлаам (Ясинський) називав гетьмана «Обновителем и благодетелем Братского монастыря». Дифірамби Івану Мазепі співав також вірний соратник і апологет царя Петра митрополит Феофан Прокопович, вихованець Києво-Могилянської колегії. В епілозі його п’єси «Володимир» апостол Андрій щедро вихваляє славетного гетьмана — будівничого церков, ктитора «преславної Академії Могило-Мазепинської Київської».
Мазепа був щедрим не тільки стосовно Академії. Мало хто в історії України до нього та після нього робив стільки пожертв на церкву, будував стільки багатих і вишуканих храмів як у Києві, так і в інших містах. Ставши гетьманом, Мазепа одразу розвернув у Києві масштабне будівництво соборів і церков. Ось кілька прикладів того, що було зроблено на його кошти або за його ініціативою. Зведено Богоявленський собор Братського монастиря, відновлено та оздоблено Кирилівську церкву та Софійський собор; Софійську дзвіницю збудовано саме у ті часи. На Печерську було споруджено один із найкрасивіших соборів Києва — Микільський (архітектор Старцев, українське бароко). Багато було зроблено також у Києво-Печерській лаврі. Коштами Мазепи навколо монастиря зведено кам’яні стіни з вежами і воротами (Онуфрійські ворота довго називали «Мазепиними»); над Економічними воротами споруджено церкву Всіх Святих, прикрашену родовим гербом Мазепи; у модному тоді барочному стилі реконструйовано Троїцьку церкву, позолочено бані Успенського собору, а також оновлено лаврську типографію.
Прикладу Івана Мазепи почала слідувати козацька старшина. Це був дійсний ренесанс старовинної столиці, започаткований людиною, яка зналася на архітектурі, мистецтві, була вельми багатою і не жалкувала грошей. Варто ще згадати, що гетьман Іван Мазепа робив коштовні дари православним церквам і за межами України, наприклад, єрусалимському Храму Гроба Господнього, які збереглися до сьогодні.
І ось цю людину звинуватили, зокрема, у тому, що вона збиралася «передати церкви Божі та монастирі в унію», і піддали церковному прокляттю. Як апостата чи єретика, який викривляв догмати церкви або не шанував Святої Трійці, Святої Церкви та паплюжив Святе причастя. 12 листопада 1708 року в Троїцькому соборі Глухова у присутності царя Петра та його свити духовенство слухняно виголосило чисто політичну і аж ніяк не канонічну анафему Мазепі. Це була не тільки політична помста, але й політична пересторога — спритне намагання відвернути люд православний від бунтівного гетьмана. На Гетьманщині це значною мірою вдалося і — надовго.
Анафему проголошено всього через три тижні (показова оперативність царя Петра) після того, як Іван Мазепа разом із п’ятитисячним загоном козаків та нечисленною старшиною перейшов свій «Рубікон» — переправився через Десну і відкрито пішов на з’єднання із королем Карлом ХII. Анафемі передувала інша подія: за тиждень до її проголошення Олександр Меншиков захопив Батурин — гетьманську резиденцію; він повністю винищив населення міста від малого до старого (кілька десятків тисяч людей), захопив усі скарби Мазепи і в пил зруйнував місто. Це також була «пересторога».
Микола Костомаров писав, що образ Мазепи ще очікує неупередженого історика, який зміг би відійти від поглядів та ідеології імперської історіографії. Це дійсно так, бо, попри численну літературу, ми досі мало знаємо цю непересічну людину. Одним із прикладів є Конституція Пилипа Орлика, яка розпочинається декларацією: «Україна по обидва боки Дніпра має бути вільною від іноземного панування», — і пов’язується виключно з іменем її безпосереднього укладача. Між тим, Орлик був однодумцем Мазепи і здається вельми вірогідним, що текст Конституції сформульовано не без впливу думок та переконань гетьмана. Недарма в універсалах до народу Іван Мазепа пояснював свій перехід на сторону короля Карла ХII неможливістю зносити царське пригноблення та попрання законних прав і вільностей українського козацтва.
Анафема гетьмана Мазепи (вона, до речі, сповна визнавалася за радянської влади) не викреслила його з пам’яті українців; вона тільки на віки віків засвідчила повне підкорення Російської церкви світській владі. Навіть у суто церковних справах.
