«О национальной гордости» малоросів
Історія назви території, що її нині охоплюють кордони держави Україна, виглядає так: «цілу країну спочатку звали просто Запорозьким військом. Але серед народу скоро прийнялася назва «Україна», яку здавна носила Південна Придніпрянщина як окраїнна земля на кордонi з диким степом. Цю назву уживав деколи й козацький уряд... Зате київські книжники винайшли собі назву «Малої Росії», яку колись уживав грецький патріархат на означення Галицької митрополії. Цей термін радісно прийняла Московщина, бо у цей спосiб вона могла легше виказати право на зверхність над Україною» (Історія української культури. За редакцією Івана Крип’якевича. Київ, Либідь, 2000, с.154). «Київські книжники» винайшли велосипед. У сусідній Польщі територія у басейні річок Варта і Нотець зветься Великою Польщею. Саме тут наприкінці Х століття знаходився центр формування Польської держави. У випадку з Великоросією цей «винахід» не спрацьовує, адже не українськими націоналістами вигадано — «Киев — мать городов русских».
Звеличилась Росія 1654 року; штучна назва «Велика Росія» покликана була зафіксувати нові політичні реалії, що полягали у васалізації Москвою козацького народу (який, до речі, іменувався московітами не інакше як «запорожские черкасы»). Схоже, що саме гетьман і підказав московським дякам нову титулатуру царя. Вже 8 січня 1654 року, тобто безпосередньо після складання присяги, Богдан Хмельницький звертається до свого нового суверена як до «всеа Великия и Малые Русии самодержцу». Сам цар ще місяць продовжує титулувати себе «всеа Русии самодержцем». Вперше (якщо вірити виданому у 1954 р. збірникові «Воссоединение Украины с Россией») «Великия и Малыя Россия» з’являється у титулатурі Олексія Михайловича 7 лютого 1654 року.
Приклади звеличування («збирання земель») непоодинокі в історії. Скажімо, після успадкування шотландським королем Яковом (Джеймсом) VI Стюартом англійської корони з’являється Велика Британія. Проте різниця є, і суттєва: «Велика Британія» не є проявом зверхності, що полягає у протиставленні Великої частини — малій, а виявом зіставлення — нехай і різних за кількісними параметрами — однорідних частин під скіпетром Величі.
Описуючи родовід русів, автор «Історії русів» поділяє Слов’янщину «на Чермну, або Червону Русь — за землею, що родить рiзнобарвні трави та червець у краю полуденному, і на Білу Русь — за великими снігами, що випадають у стороні північній». Московське ж царство, пише далі псевдо-Кониський, «злучивши багато князівств руських воєдино… звалось Великою Росією; ті ж обидві Русі вкупі названі тоді Малою Росією». «Географічні» дослідження автора нібито недвозначно свідчать: «історична концепція псевдо-Кониського виходить із єдності історії «Малої Росії» з історією «всієї Росії» (так вважає М. Попович у «Нарисі історії культури України»). Проте задекларована таким чином сутнісна рівнозначність руських частин, злучених воєдино московським царем, заперечується словами, що їх промовляє гетьман Мазепа: «Відомо ж бо, що колись ми були те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь од нас до них перейшло». Себто тут «Киевская Русь объявлена Русью исключительно малороссийской». Так визначає позицію автора «Історії» щодо співвідношення Малоросія — Великоросія Ніколай Ульянов («Происхождение украинского сепаратизма»). На думку російського письменника і філософа, «История русов» не признает не только единого общерусского государства Х — ХIII веков, но и населявшего его единого русского народа. Напрасно приписывают М.С. Грушевскому авторство самостийнической схемы украинской истории: главные ее положения — изначальная обособленность украинцев от великороссов, раздельность их государств — предвосхищены чуть не за сто лет до Грушевского». Запам’ятаймо слова ображеного гетьмана, що формулюють суть цієї схеми, і звернімо наш погляд у сиву давнину.
Велика Греція. Сукупність полісів, що виникли на південному узбережжі Італії та Сицилії внаслідок Великої грецької колонізації VIII — VII ст. до Р.Х. В Таренті, Сибарисі та інших італійських містах колоністи і стають, власне, «греками», адже саме з Великої Греції почали своє знайомство з грецькою культурою римляни, від яких, як вважається, і пішла назва — «греки» (graeci). Але справді Великим — не лише у географічному, а і в культурному розумінні — був не «грецький», а елліністичний світ. Це уточнення вкрай суттєве. По-перше, самі «греки» — ахейці, спартанці, беотійці та ін. — називали себе еллінами, а по-друге — перший і вирішальний крок до еллінізації Ойкумени був щодо еллінів насильницьким. Македонське царство, яке виросло, як казав М.С.Грушевський про Володимиро- Московську державу, обгрунтовуючи одвічну відокремленість українців від великоросів та роздільність їхнiх держав, «на своїм корені», за Філіппа II і, особливо, Олександра Великого претендувало не лише на політичну гегемонію; воно перебрало собі первинність і саму назву еллінів, злучивши еллінські поліси і протиставивши їх нееллінам, себто варварам-персам.
Повну аналогію завершують претензії ображеного елліна Демосфена, викладені ним у славетній третій філіппіці: «Он (Філіпп. — Є.З. ) мало того, что не эллин, и ни в каком родстве с эллинами не находится; он даже не варвар приличного происхождения, но жалкий македонец, а из Македонии в прежнее время нельзя было купить даже дельного раба. И тем не менее разве он не учинил эллинам самого тяжкого оскорбления? Помимо разрушения государств, он устраивает пифийские игры, общие для всех эллинов... он присвоил себе первенство в вопрошании оракула, устранивши нас, фессалийцев, дорян и прочих амфиктионов, к каковому званию причастны даже не все эллины» (перекладів Демосфена українською — принаймні у Харкові — немає. Цитую за московським виданням 1903 року. — Є.З. ).
Про враження, що на нього справила «Історія русів» як на «еллінів», так і на «македонців», промовисто розповідає Н.Ульянов: «Но давно уже выделился среди этих апокрифов (козацьких літописів. — Є.З. ) один совершенно исключительный по значению, сыгравший роль Корана (!) в истории сепаратистского движения… Речь идет об известной «Истории русов»… Написана чрезвычайно живо и увлекательно... Расходясь в большом количестве списков по всей России, она известна была Пушкину, Гоголю, Рылееву, Максимовичу, а впоследствии — Шевченко, Костомарову, Кулишу... Читатели самые образованные оказались беззащитными против нее». Красномовність Демосфена не врятувала Елладу. Не врятувало Малоросію й російське культурне українофільство, поширене у широких колах — аж до найвищих; російський деспотизм виявився не таким уже й беззахисним перед «Кораном» і «пророками» українського сепаратизму. Такого знущання над своєю історією і культурою не зазнав жодний народ імперії.
Чому, запитаємо ми, російська імперія спокійно терпіла у своєму тілі інородні князівства, які, в принципі, можна було б і «відпустити» (як висловися про Польщу Олександр II), а Україну позбавила навіть імені, а народ український — мови, всіляко намагаючись розчинити все українське у російському? Тому що без Малої — в деспотично-імперському розумінні цього слова — Росії існування Великоросії, в цьому ж таки розумінні, не є можливим (сьогодні це ми бачимо у шаленому опорі Московського патріархату київській автокефалії; що таке Російська православна церква без українських приходів?). Бо вкрай дратівливими для імперської величі виявляються згадки про визначально-культурний малоросійський вплив.
Після перших перемог над іспанцями нідерландські патріоти (кiнець ХVI ст.) кинулися шукати суверена для своєї країни. Їм «пощастило»: монарха, який би виявив бажання взяти під свою високу руку бунтівні землі, що кинули виклик могутній Іспанії, не знайшлося. Тому голландці, ще трохи повоювали і, врешті-решт, проголосили свою власну незалежну республіку. Україні пощастило менше; вірніше кажучи — пізніше. Але отримавши незалежність політичну, Україна, аби її не втратити, має вибороти незалежність культурну, яка починається з усвідомлення власної честі і гідності.
