«Паралельний світ»
Ми живемо в час, коли переписується, редагується історія, змінюються погляди на минуле та його інтерпретацію. Йдеться не тільки про історію України чи Радянського Союзу. Нещодавно в гостях у газети «День» побував французький вчений Жорж Ніва; на запитання, що таке дійсно об’єднана Європа, він дещо несподівано відповів: «Це коли у школах усіх європейських країн будуть викладати історію, користуючись одним і тим самим підручником». Скажімо, у школах Польщі і України саме так вивчатимуть історію польсько-українських відносин — за допомогою одного посібника.
Сьогодні для нас історіографічні проблеми особливо актуальні — після того, як протягом століть історію України писали чужинці, а її минуле якось непомітно перейшло до іншого власника. Не згадуючи вже про те, що наша історіографія десятиліттями знаходилася в повній ізоляції від сучасних наукових течій — животіла у прокрустовим ложі марксистсько-ленінської школи. Тому кожна свіжа оригінальна історична монографія є важливою і радісною суспільною подією.
Такою подією стала, безумовно, нова книга Наталі Яковенко «Паралельний світ» (видавництво «Критика», 2002; за фінансової підтримки Українського Наукового Інституту, Гарвардського університету та Фонду «Відродження») із красномовним і навіть спокусливим підзаголовком: «Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVI — ХVII ст.». Адже метою автора було дослідження не минулого народу, народу взагалі, а людини тих часів. Наталя Яковенко намагалася «підслухати індивідуальні голоси» деяких наших предків, а саме — української еліти, шляхтичів та козаків. Вивчаючи архівні матеріали — в архівах та бібліотеках різних країн, — читаючи «між рядків», автор вивчав мотиви їхніх вчинків, світ їхніх уявлень, нормативні взірці, а також табу, яких тоді дотримувалися. Відомо, як важко історику вберегтися від тлумачення життя людей минулого із сучасних позицій. Видатний французький вчений Марк Блок із цього приводу писав: «Чи це не дурниця — абсолютизувати критерії свого власного часу, свого покоління чи партії і прикладати їх до, скажімо, діячів римської епохи або середньовіччя? Це тим більш небезпечно і ненауково, що звичка судити, як правило, відбиває охоту розуміти, пояснювати». Тієї самої думки дотримується п. Яковенко: «Тільки позбавившись «вірусу сучасності», можливо відкрити паралельний світ, другу реальність, тобто живу, суперечливу і часом дуже дивну як на нас, сьогоднішніх, тогочасну особистість».
«Паралельний світ» — серйозна наукова монографія, призначена для фахівців; вона переповнена фактами, таблицями, цитатами, посиланнями на джерела тощо. Одночасно книга, безумовно, цікава для всіх, хто має інтерес до власного минулого і з вдячністю мандрує часом за допомогою історика. Там ви зустрінете давно знайомих особистостей у несподіваних ракурсах, матимете можливість спостерігати звичайно невидимі на історичній поверхні переплетіння людських доль, бачити коріння багатьох наших сучасних забобонів. Що ті романи!
Книга досить об’ємна (понад 400 сторінок) і складається із декількох розділів. Зупинімося коротко тільки на одному з них: «Релігійні конверсії: спроба погляду з середини». Там автор спростовує, між іншим, стереотипну для нас картину запеклого міжконфесійного та міжрелігійного протистояння на українських землях Речі Посполитої ХVI — ХVII ст. ще до розгортання на територіях Польщі контрреформації та до початку Хмельниччини. «Навпаки, — джерела раз по раз фіксують приклади цілком мирного співжиття представників різних конфесій як у родинному колі, так і в сфері публічного побуту, ба — навіть у релігійних практиках», — пише п. Наталя.
Яскравим прикладом того є змішані шлюби, розповсюджені серед тогочасної еліти Речі Посполитої. Автор наводить таку деталь — у випадках змішаних шлюбів документи зазвичай навіть не фіксують віровизнання молодих, тобто не надають йому особливого значення. Характерно, що дітей у таких родинах хрестили у різних церквах, за різними обрядами: хлопчиків найчастіше хрестили у батькову віру, дівчаток — у материну. Так, у шлюбі православного князя Василя-Костянтина Острозького з католичкою Софією Тарновською всіх трьох синів було охрещено за православним обрядом, одну дочку — за католицьким, другу — за православним. Не була тоді дивиною і зміна віри. Не тільки українська шляхта «окатоличувалася» — бувало, що великі польські пани кількаразово міняли свою конфесійну приналежність. Були родини, у яких «щільно перепліталися православ’я, католицизм і кальвінізм». Не вважалася чимось надзвичайним, як пише автор, також участь у відправах «чужого» обряду; особливо за екстремальних обставин чи за умов відсутності поблизу храму власної конфесії. Архіви зберегли записи про вінчання католицьких пар православними священиками, про охрещення міщан-лютеран у католицькому костьолі, про поховання на «чужих» цвинтарях. Кн. Ярема Вишневецький, католик-конвертит, якого історіографічна традиція ХIХ ст. зробила символом католицького фанатизму, в своєму заповіті наказує зберігати у найкращому стані православний храм Вишневецького замку, де були поховані його православні предки. Автор описує чимало випадків використання ікон та інших сакральних предметів, приналежних іншій християнській конфесії. Так, перед битвою під Берестечком (1651) все польське коронне військо доручило себе опіці чудотворної «грецької» (православної) ікони Холмської Богородиці.
Неабиякою ознакою загальної віротерпимості на українських землях є той факт, що у «невеликому Острозі на початку ХVII ст., окрім православних церков, функціонували: мечеть, синагога, аріанська (антитринітаріїв) молільня, кальвіністський та католицький храми».
Із часом, у результаті ускладнення національної, соціальної, політичної ситуації на українських землях, «доба толерантності» закінчилася. Релігійна відкритість поступово стає чужою, неприйнятною як для поляків, так і для українців, змінюється на обопільну нетерпимість. Більше того — віра починає все більше ототожнюватися із національною приналежністю, стає тим, що сьогодні називаємо «політичним фактором». Відголоси саме цього минулого чутно й сьогодні, а золота доба релігійної толерантності — забулася. То ж спасибі шановній пані Наталі.
