Перевертні
Давні люди вірили, що світ наповнений перевертнями, іноді жахливими й небезпечними, іноді смішними. Глянув один раз — гарне ясне обличчя, не встиг блимнути очима — перед тобою вже зовсім інше лице, а може, навіть і не лице. На декого треба було тільки трохи подути, щоб проявилася несподівана, зовсім відмінна від видимої сутність. Були й такі, що перебували у стані трансмутації постійно — в залежності від обставин, якими — обставинами — завжди і повністю визначалася їхня чергова «іпостась». Подібні явища не могли, звичайно, щезнути безслідно за якихось там кілька тисяч років писаної історії людства і дещо дісталося у спадщину також нам. Тому кожен iз нас має досвід спілкування з людьми, які міняють маски в залежності від різноманітних чинників, зокрема, від того, з ким розмовляють.
Як не сумно, але навіть спілкування з духовними особами не гарантує сталості їхнього зовнішнього образу. Береш інтерв’ю, скажімо, у ігумена або єпископа — тиха розмова, лагідні відтінки голосу, підкреслена увага, у сполученні з сановитістю, до співрозмовника. Аж ось у якійсь справі заходить до кімнати келійник або нижчий за саном. Мій співрозмовник звертається до нього з одним-двома словами. Та як змінюється вся постава владики, які жорсткі, навіть брутальні ноти лунають у його щойно тихому голосі, куди поділася вишуканість лексики! Помічаєш, як боїться його послушник! Підозрюєш, що тільки присутність стороннього стримує архієрея від гіршого. Потім двері зачиняються, пастир добрий віднаходить свою на мить скинену маску й повертається до тихої розмови, до високих слів. Із численних ікон навколо дивляться на нас очі Божої Матері.
Бернард Шоу описав нам два зразки істинно джентльменської поведінки. Його професор Хіггінс розмовляє з герцогинями не більш шанобливо, ніж з бідними дівчатами, що торгують на вулиці квітами. А полковник Піккеріг iз останньою перемивальницею посуду обходиться так само поштиво, як iз високою герцогинею. Тут справа смаку й вишуканості. Але не запобігливого лицемірства.
Чим більш відома людина, тим більш захоплюючим видовищем є її несподівані мутації. Здалось би «несподівані», бо для них завжди знаходяться поважні причини; найчастіше це великі гроші або закулісна політика. Згадаємо, наприклад, московського телекумира, що багато років не сходить також iз українських екранів і сам себе іменує — з дитячою простотою і відвертістю — телезіркою. Ще не так давно цей пан був для багатьох із нас втіленням лицаря демократії, захисником справедливості, безстрашним і безкорисним рупором правди. З часом маскарадне забрало лицаря зсунулося набік, а з «рупора правди» залунали, з дитячою простотою і відвертістю, кровожерні заклики до перемоги в Чечні — «Мы за ценой не постоим!» В одній iз останніх передач п. Доренко «перевернувся» остаточно — зі смаком, схваленням і задоволенням, iз привабливою посмішкою телезірки, він спокійно розповів телеглядачам про те, як браві російські солдати, взявши в полон чеченців, «укладывают их тут же». Тобто — попри кінець ХХ століття, попри всі міжнародні конвенції щодо військовополонених — розстрілюють їх без суду й слідства прямо на полі бою. Моторошно було бачити на екрані обличчя перевертня, ще гірше — уявляти собі те, що в дійсності робиться зараз у Чечні, а вже зовсім страшно було думати про ті душі, які формуються подібними «лицарями без страху і докори».
Більш яскраво про Сергія Доренка розповість Микола Гоголь: «Уже он протанцовал наславу козачка и уже успел насмешить обступившую его толпу. Когда же есаул поднял иконы, вдруг все лицо его переменилось: нос вырос и наклонился в сторону, вместо карих, запрыгали зеленые очи, губы посинели, подбородок задрожал и заострился, как копье, изо рта выбежал клык, из- за головы поднялся горб и стал казак старик. «Это он! Это он! Колдун показался снова!»— кричали матери, хватая на руки детей своих».
Отак і живемо, як на маскараді — навіть коли зустрічаємо дійсно чесну, щиру й привабливу людину, намагаємося стягнути з неї неіснуючу маску.
