Перлина степової України

На сьогодні в Україні налічується близько 15 тисяч пам’яток. До переліку 56 визначних iз них, що потребують першочергового відтворення, належить і фортеця Св. Єлисавети, що у місті Кіровограді. Вона по праву стоїть поруч із такими видатними шедеврами, як Успенський собор Києво-Печерської лаври та Михайлівський Золотоверхий монастир. За радянських часів ця архітектурна споруда належала до пам’яток республіканського значення. На сьогодні вона може вважатися пам’яткою європейського фортифікаційного мистецтва XVIII століття — це єдина земляна оборонна споруда, що практично повністю збереглася у Східній Європі до нашого часу. Фортеця як військовий об’єкт була ліквідована ще 200 років тому, у 1805 році за коменданта генерал-майора Альвінцева, але до цього часу за 51 рік свого життя вона побачила багато подій...

Якщо сьогодні в’їхати до Кіровограда з північно-східної сторони, то можна потрапити на центральну вулицю Карла Маркса (колись Велику Перспективну). В її кінці ви звернете увагу на земляні вали, які і є залишками фортеці Св. Єлисавети. Вона заклала початок майбутнього міста Єлисаветграда (нині Кіровограда), «датою народження» якого вважають середину XVIII століття (1754 рік). Але чому фортецю вирішили побудувати саме тоді і саме там? На те були вагомі причини.

На початку 1750-х років царський уряд, який бажав заселити землі Запоріжжя русофілами, згодився на переселення на цю територію австрійських сербів. З’являється лінія військових поселень — Нова Сербія, що простяглася від Кагарлика до Дніпра на 200 верст. Головним центром стала фортеця Св. Єлисавети, будівництво якої було історичною необхідністю. «Для обороны во всяком случае от нападения неприятельского построить земляную крепость…» — так було написано у грамоті, виданій полковнику Івану Хорвату. Фортеця отримала назву на честь святої, яку цариця вважала своєю покровителькою. Споруду планували побудувати за останнім словом фортифікаційного мистецтва для захисту найслабшої частини оборонної лінії, на відкритій місцевості між Дніпром і Південним Бугом. Саме це місце — правий берег і верхів’я Інгулу було обране ще й через ряд переваг: наявність лісу, піску, глини, каміння для будівництва та широку річку. Фортецю було урочисто закладено 18 червня 1754 року, а будівництво закінчили вже за три (!) роки.

Оборонний потенціал фортеці полягав у ретельно продуманому плані захисту від ворогів. Внутрішня лінія оборони складалася із земляних валів висотою 14 метрів і довжиною 7 кілометрів у формі правильного багатокутника і мала 6 бастіонів, оточених валами та ровами. Кожен iз бастіонів (укріплень на розі фортечних мурів) мав ім’я: Св. Петра, Св. Катерини, Св. Олексія, Архистратига Михаїла, Св. Апостола Андрія Первозваного, Св. Благовірного Олександра Невського. Зовнішня лінія оборони складалася з 6 равелінів (фортечне укріплення трикутної форми), які теж були названі на честь святих Анни, Наталії, Федора, Миколи, Іоанна Предтечі та преподобних старців печерських. Їм передували невисокі насипи (гласіси). Рови навколо них глибиною три метри збільшували висоту валів, але ніколи не наповнювалися водою. Лінія насипів була ламаною, щоб було зручніше вести перехресний вогонь по ворогах. Якщо згадати й те, що перед фортецею була ще й додаткова система форпостів, можна зробити висновок, що фортеця була майже неприступною. Потрапити до неї можна було через троє воріт — Троїцькі, Предтеченські (на місцях існуючих в’їздів у місто) та Всесвятські (у південно-східній частині).

У фортеці розміщувалися арсенали, порохові погреби, казарми, крамниці з провіантом, канцелярія гарнізону, військові склади, генеральські та бригадирські будинки, штатські та обер-офіцерські двори, лазарети, гауптвахта та інші будівлі, а також криниця. У 1753 році почали будувати одноярусну дерев’яну Троїцьку церкву з дзвіницею — перший собор у місті. І вже через 60 років, у 1813 році, її закрили через руйнацію. Спочатку на її місці збиралися побудувати трипристольний храм, але обмежилися невеличкою капличкою, бо в центрі Єлисаветграда вже побудували кам’яний храм Успіння Пресвятої Богородиці. Біля каплиці був похований вихователь Павла I Семен Порошин, який раптово помер, будучи проїздом у місті.

Вулиці здебільшого забудовували одноповерховими непоказними будинками. Винятком були щедро оздоблені апартаменти з 14 кімнат, де любив зупинятися генерал-губернатор Григорій Потьомкін. До речі, у квітні 1772 року саме у фортеці Св. Єлисавети Петро Калнишевський, останній кошовий отаман Запорозької Січі, виписав йому атестат на козацтво. Товариство дало князеві Потьомкіну прізвисько Грицько Нечоса. За його підтримки у 1787— 1788 роках у місті була заснована перша в Україні медико- хірургічна школа при Єлисаветградському генеральному шпиталі. Заклад готував лікарів і їх помічників для армії та флоту. За 10 років діяльності звідти випустилися 255 спеціалістів, одним iз них був відомий хірург Єфрем Мухін, вчитель Миколи Пирогова, засновника військово-польової хірургії, який працював у шпиталі міста деякий час. На жаль, після смерті куратора школи Потьомкіна заклад перевели до Херсона.

Роком заснування закладів освіти у місті був 1763-й, коли була відкрита школа для дітей офіцерів і сиріт обох статей. За рік у фортеці відкрили друкарню, яка перша в Україні почала друкувати книги цивільним (не церковним) шрифтом. Першою з них стала комедія Жан-Жака Руссо «Кофейный дом». Також тут була надрукована «Азбука», підручник для навчання грамоті.

Довго перебував у фортеці видатний полководець і дипломат Михайло Кутузов, його родина мешкала у Єлисаветграді постійно досить тривалий час, тут народилися та були похрещені його доньки та син. Топографи полку Кутузова накреслили карту тутешньої місцевості.

У фортеці на «зимових квартирах» також перебував полк, у якому відбував службу майбутній ватажок селянського повстання у Росії Омелян Пугачов. Історики вважають, що саме тут у нього зародилася думка про захоплення царського престолу. Також у фортеці Св. Єлисавети на початку XIX століття перебував в ув’язненні Устим Кармелюк, який протягом двадцяти років перед тим громив маєтки поміщиків у Подільській губернії. Він втік, як втікав багато разів до цього.

По закінченнi російсько- турецької війни у 1774 році фортеця втратила військово- стратегічне значення і була роззброєна. У ній збереглися лише дві гармати, які й понині стоять при в’їзді на її територію. Колишня цитадель стала вважатися внутрішнім містом, але не втратила гарнізонного значення. Тут розміщувалися казарми, інтендантські служби, лазарет, склади з провіантом. Згодом у Єлисаветграді відкрили найбільше в Україні юнкерське кавалерійське училище.

Відомий французький географ Елізе Реклю писав про місто так: «Єлисаветград розвинувся із суто американською швидкістю. Дивуєшся, спостерігаючи цю велич будинків, що виникли серед степу начебто з волі чарівника». А фортеця заклала йому початок, тому в основу сучасного герба міста покладено зображення її плану.

Сьогодні фортеця є також місцем військово-меморіального кладовища Слави. Тут поховані загиблі під час Великої Вітчизняної війни. Тривалий час про державну охорону фортеці ніхто й не задумувався. Лише у 1994 році вперше були проведені археологічні дослідження під керівництвом провідного британського спеціаліста Лестера. Науковці сьогодні пропонують перетворити фортецю на музей просто неба з виставковим павільйоном музею. «На жаль, навіть незважаючи на указ колишнього президента робота по відтворенню фортеці не ведеться. А реставрувати її зараз не так важко, фортеця добре збереглася. І вона є державним надбанням. Та на туризмі ми поки не вміємо заробляти», — з сумом констатує екскурсовод Віра Андріївна Зінченко. Вона разом з літературно-краєзнавчим гуртком Кіровоградського колегіуму займалася вивченням історії фортеці Св. Елисавети. Віра Андріївна з дітьми написали навіть науково-пошукову роботу на цю тему і отримали перше місце на конкурсі, який проводить обласний центр туризму. «Грузія зробила пріоритетною галуззю туризм. У нас теж є дуже багато пам’яток, які варті того, щоб на них подивилися. І наша фортеця — одна з них», — додає екскурсовод.

...Серед степів України сяє своєю неповторністю перлина історії — фортеця Св. Єлисавети. Треба, щоб її побачив світ, щоб вона зайняла достойне місце серед інших величних і неповторних пам’яток нашої історії.