Під чужоземним ярмом

Михайло Петрович Драгоманов — один із тих видатних українських мислителів, чий життєвий шлях (а ще більшою мірою — сприйняття його колосальної інтелектуальної спадщини як сучасниками, так і нащадками) є вражаючим прикладом актуальності давно відкритого закону: пересічні люди завжди прагнуть «вкоротити», «підстригти» твори великих таким чином, щоб висока думка корифеїв відповідала б певним, наперед заданим доктринальним шаблонам, не виходила б за жорсткі «рамки» заздалегідь визначених догм. Але Драгоманов — звісно, якщо його уважно читати, — був і залишається безмірно вищим, сильнішим (і складнішим — теж!) від будь- яких штучно створених стереотипів. А цих стереотипів за 113 років, що минули від дня смерті Михайла Петровича, було сконструйовано більш аніж достатньо.

Один з яскравих прикладів — твердження, буцімто Драгоманов мало не все життя був байдужим, а то й ворожим до ідеалів національного визволення України (особливо наполегливо відстоював цю тезу Дмитро Донцов). Пояснювалось це тим, що Драгоманов, будучи нібито лібералом, федералістом і водночас космополітом за переконаннями, не міг вже в силу цієї причини бути послідовним прихильником української державної самостійності; той же Донцов, окрім цього, піддавав гострій критиці «соціалістичні ілюзії» Михайла Петровича, вважаючи, що це — пройдений, й до того ж, вкрай шкідливий етап у нашому визвольному русі. Проте бодай побіжне (а головне — неупереджене) ознайомлення з творами Драгоманова переконує нас, що ідейний доробок цієї людини, можливо, найзначнішої після Шевченка постаті у вітчизняній суспільній думці ХIХ століття, суперечить таким поспішним, тенденційним та багато в чому політично мотивованим висновкам.

Так, Драгоманов, який не тільки вважав себе, а й безперечно був справжнім європейцем у найвищому значенні цього слова (адже чимала частина творів вченого, який досконало володів основними сучасними європейськими мовами та класичними мовами античності, була присвячена не тільки українській історії та фольклору, а й проблемам історії світової — давньої, середньовічної та модерної), завжди підкреслював нереалістичність політики негайного державного відокремлення українських земель від імперських утворень, у складі яких вони перебували — Росії та Австро-Угорщини. Проте з цього аж ніяк не випливає, що Михайло Петрович був «ненаціональним» і тим більше «антинаціональним» мислителем, як то стверджували його політичні супротивники. Переконливий доказ цьому — незавершена праця Драгоманова (несподівано актуальна в наш час, як це побачить читач) «Пропащий час. Українці під Московським царством (1654—1876)».

Цікавою є творча історія статті. Вона була вперше надрукована повністю окремим виданням у Львові тільки через 14 років після смерті вченого, у 1909 році. Український письменник, публіцист та громадський діяч Михайло Павлик написав до «Пропащого часу» передмову, де припускалось, що брошура з твором Драгоманова могла б бути вступом до запланованої автором фундаментальної праці з історії українсько- російських політичних, культурних та соціальних взаємин, котру Михайло Петрович планував надрукувати у шостому випуску альманаху «Громада» (на превеликий жаль, так і не реалізованому). Сама назва праці вичерпно пояснює, — чому в радянську добу «Пропащий час» було піддано якнайсуворішій забороні; вперше стаття побачила світ у складі однотомника вибраних творів Драгоманова лише у 1991 році (!).

У чому актуальність цієї роботи визначного українського історика в наші дні? Передовсім, у тому, що важко знайти більш переконливе спростування концепції «спільної історії» України та Росії (звісно ж, інтерпретація була такою: ця спільна історія і в майбутньому зобов’язує народи наших країн до духовної, а ще краще — державно-політичної єдності!), концепції, і зараз дуже популярної в певних колах російських політиків та суспільствознавців. Наскільки близькою до істини є ця теорія (в добу Драгоманова — відверто монархічна, в наші дні — модерна ліберал-імперська в дусі путінсько-медвєдєвської правлячої еліти)? Пропонуємо вам, шановний читачу, ближче ознайомитись з «Пропащим часом».

Висловивши вже на самому початку статті своє (цілком слушне!) переконання в тому, що «плакати про старовину, бажати вернути її — завжди даремне діло, а особливо для нас, слуг «простого» українського народу. Ми знаємо добре, що того, чого ми хочемо, не було ще ніколи на світі, а тільки буде колись, як люди стануть далеко розумніші, ніж тепер. Одначе оглядатися назад треба, щоб знати, через що тепер стало так гірко, щоб не помилитися знов, як колись помилялись. Українцям треба добре оглянутись назад і пригадати останні дві сотні і два десятки років після того, як козаки українські під проводом Богдана Хмельницького піддались під руку «царя Восточного, Московського, у 1654 році», — Драгоманов переходить, власне, до суті справи.

«Кажуть вчені люди, — з в’їдливою іронією веде далі вчений, — що нібито проти московської держави і її порядків на Україні впирались хіба які завзяті вояки, що не хотіли знати нічого, окрім «лицарства», та змінники, котрих збивали вороги народу руського, та люди, звиклі до несупокою та до «шатости», як колись казали». Один з таких вчених людей, відомий російський історик, професор Сергій Соловйов, «розказуючи, яке то гарне життя завела по низовим Дніпровим степам цариця Катерина, що пороздавала землі панам та чужим», стверджував у свой «Истории России с древнейших времен», що «коли запорожці прохали, щоб їх землі зоставлено було за ними, то це б значило, щоб краї ці, «Новая Россия», повернулись би в пустелю». Драгоманов з гнівним сарказмом і болем пише: «Звісно, виходить, що цариця мусила військом знищити Запорожжя! Такі погляди виучують наші діти по школах та гімназіях і держать їх в головах своїх, не думаючи довідатись, чи правда воно чи ні, чи справді козаки, мов божевільні, тільки й думали, щоб завести круг себе пустелю, а що усе добре позаводили круг нас царі, котрі мусили викорінити тих божевільних розбишак, та й що ми справді живемо не знать в якім добрі!»

Найбільше автора «Пропащого часу» вражає те, що такі ось погляди часто висловлюють аж ніяк не затяті реакціонери-шовіністи, а, навпаки, люди, здавалося б, ліберальних поглядів. Ось, наприклад, літературознавець, історик та публіцист Михайло де Пуле, «чоловік, котрий не раз писав, що не може того бути, щоб на всій великій обширі царства руського були однакові порядки, та ще й порядки московських чиновників. А як торкнувсь цей пан де Пуле нашої України і написав статтю про Горленків та Ломиковських, ворогів царя Петра і прихильників Мазепи, то й забув, що він же сам писав про московські порядки». Справді ж бо, де Пуле вважає, що «кроме русской народности и православия, в малороссийской военной общине не выработалось ничего оригинального, своего: все зачатки гражданской жизни, все формы ее были в ней польские. Самостоятельное существование было немыслимо: приходилось быть или Польшей, или Москвой. Но Польшей не захотели быть еще отцы и деды современников Мазепы и Горленко... Но вот появился гениальный человек (Петро I. — І. С. ) и прошел по всей Малороссии левого берега Днепра, прошел своею особою, с другими «москалями». Только старые, отпетые люди, вроде Мазеп, Горленок и Ломиковских, не могли в нем видеть нового русского человека, каких не давала прежняя Москва, но с какими легко можно было ужиться и малорусам, вкусившим, в высших своих слоях, через посредство Польши, европейскую гражданственность; вместо Москвы создавалась новая Россия, вместо москалей появлялся новый народ, русский, чуждый местной и этнографической узости».

Дуже знайомі нам історичні міфи («Петро-європеєць»!), до того ж напрочуд живучі... Драгоманов зовні спокійно пропонує: «Погляньмо ж на те, яке життя справді настало на Україні після того, як скасовано козаччину, на те, що ми дістали замість неї — і як вийде, що Україна не зовсім згаяла останні двісті років, то чи справді через те, що в ній скасовано старі питомі порядки, а заведено нові, московські та петербурзькі». І далі — важлива, може, основоположна для автора теза: «Тепер трудно знайти таких людей, котрі б не згоджувались з тим, що усі діла в дуже великій державі не можуть бути вправлені чиновниками та указами з далеких столиць, не спитавши, що думають люди в тих краях, для котрих пишуться укази; тепер навіть і в руськім царстві заведено земства та городські управи, щоб хоть менші діла свої робили самі краєві люди, як самі знають, а не чиновники, що сьогодні тут, а завтра там».

А після цих слів (звернених, між іншим, безпосередньо до нас!) — справжній вибух гнівного сарказму, гіркоти й щему, бо Драгоманов пише про наболіле: «А коли так, то що ж нам була за користь з того, що і ми перетерпіли жорстокість Петра I, остервенілісь Меншикова і німців біронових, дурості Павла I, солдатське звірство Аракчєєва, холодну самоволю Миколи I, про котрих українці не можуть навіть сказати, що це були «свої собаки, котрих ми ж самі вигодували», бо в нас позаду не було ніякого Івана Грозного. Та й самі ці петербурзькі самовольники і нівечники натури чоловічої ніколи не вважали нас, українців, за своїх і коли случалось, давили нас з більшою злістю, менш жаліли «безмозглих, упрямих хохлів», ніж своїх «руських». Ось чому Драгоманов вважає (це принципово для нас!) двохсотрічний період перебування України у складі московської (згодом російської) держави «пропащим часом» — бо то була доба варварського нехтування елементарними громадянськими свободами, елементарними правами особистості. Адже «все, що не робилось царським урядом для України після Хмельницького аж до 1775 р., коли зруйновано Січ, усе те роблено ні для чого, як щоб доконати старі українські порядки. І скільки то хитрощів пішло на те в московських бояр та петербурзьких чиновників, скільки муки прийняв простий українець, скільки попогнувся та призвичаївся ябедничати український пан та полупанок, поки це случилось — для того, щоб потім признатись, що усі ці «нові» порядки нікуди не годяться!» — з гнівом резюмує Драгоманов.

Так могла писати тільки людина, якій болить доля Вітчизни, яка знає ціну заяложеному міфові про «славетну спільну історію» й водночас бачить слабкості, навіть хиби свого народу. І глибоко правий був Іван Франко (який, до речі, у зрілий період творчості ставився до спадщини Михайла Петровича досить критично), коли писав: «Він (Драгоманов. — І. С. ) не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих питань, котрі так чи інакше порушують думки і чуття окружаючої його громади. Оте живе чуття, той бистрий погляд, що завсігди добачує потреби хвилі і вміє найти для них відповідний вираз і відповідне заспокоєння, найліпше характеризує нам самого Драгоманова».