«...Побідний прапор — наш Третій Універсал»

Цими словами М. С. Грушевського влучно визначено значення Третього Універсалу Української Центральної Ради, оприлюдненого 90 років тому — 7(20) листопада 1917 р. Цим історичним актом уперше в двадцятому столітті було здійснено одвічні прагнення багатьох поколінь, вічна національна ідея українства, яку обґрунтував геніальний Кобзар, закликаючи наш народ збудувати власну домівку — справедливу державу, бо «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

В Універсалі говорилося (цитуємо за архівним оригіналом): «Народе Український і всі народи України. Тяжка й трудна година стала на землю Республіки Російської. На півночі в столицях іде межиусобна і крівава боротьба. Центрального Правительства немає і по державі шириться безвластя, безлад і руїна.

Наш край так само в небезпеці. Без власти — дужої, єдиної, народньої Вкраїна теж упасти може в безодню межиусобиці, різні, занепаду...

Оповіщаємо: ОДНИНІ УКРАЇНА СТАЄ УКРАЇНСЬКОЮ НАРОДНЬОЮ РЕСПУБЛІКОЮ».

«Ми стояли на межі обітованої землі, землі визволення, української державності, задоволення одвічних мрій трудящого українського народу, — говорив М. Грушевський. — Ми заткнули на сій межі наш побідний прапор — наш третій універсал — мабуть, найважливіший акт, який коли-небудь з’являвся на нашій землі».

В умовах відсутності «центрального правительства», руйнації старої держави III Універсал де-факто проголошував утворення незалежної УНР. В Універсалі висловлювалось прагнення «помогти усій Росії, щоб уся республіка Російська стала спілкою (розрядка наша. — Авт. ) вільних і рівних народів». Як бачимо, в архівному оригіналі універсалу немає навіть терміну «федерація». У виступі на засіданнях УЦР 16 грудня 1917 р. М. Грушевський відзначав, що Центральна Рада — найвищий революційний орган самостійної України. «Обставини склались так, — однозначно заявив він, — що Україна на ділі стала самостійною, незалежною державою. Це уже безперечно».

Уже в самому тексті III Універсалу йшлося про обов’язкові законодавчі приписи, які може ухвалити орган незалежної держави — про її кордони, про скасування смертної кари, про початок мирних переговорів для виходу із світової війни і т.д. З середини листопада 1917 р. до 9 січня 1918 р. (до IV Універсалу) УЦР як орган самостійної держави ухвалює закони «Про вибори до Установчих зборів УНР», «Про відстрочку призову на військову службу», «Про амністію», «Про виключне право Центральної Ради видавати законодавчі акти УНР», «Про утворення українського народного війська», «Про утворення Генерального суду» та інші.

В IV Універсалі Центральної Ради 9(22) січня 1918 р. було де-юре закріплено те, що фактично здійснилось ще в листопаді 1917 року. А всього з листопада 1917 р. по кінець квітня 1918 р. було ухвалено більше 50 законів про розбудову держави, її структур.

Третій Універсал, проголошення УНР — кульмінація революційних подій 1917 р. в Україні, які були етапом найвищого піднесення визвольного руху проти багатовікового пригнічення нашого народу російським царизмом, правителями інших держав. Адже тільки в другiй половині XIX століття і на початку XX століття в Російській імперії було видано 10 законодавчих та урядових розпоряджень (1862, 1863, 1869, 1876, 1888, 1889, 1895, 1908, 1910, 1914 рр.), які забороняли вживання української мови й україномовні видання.

Революційні події 1905—1907 рр. на короткий час послабили тиск заборон. Але після поразки революції утиски царизмом українського народу, його культури відновились з новою силою. Вважалось, що такого народу «не было, нет и быть не может». В офіційному статистичному збірнику «Ежегодник России 1909 г.» в таблиці «Племенной состав населения» (терміни «народ», «нація», «національність» офіційні царські посадовці навіть не вживали) серед перерахованих 12 «племен», що населяли тоді 160-мільйонну Російську імперію, українці навіть не згадувались. Назви «Україна», «українець», «український» викреслювались цензурою з усіх видань. Українцям заборонялось розмовляти в публічних місцях рідною мовою, не дозволялись українські лекції в школах, на концертах, виставах. Викладання в навчальних закладах велось російською мовою. А про українську державність годі було й згадувати.

Ненабагато краще жилось і українству в Галичині, Буковині, Закарпатті під Австро-Угорською імперією. Маючи представництво в парламенті, певні можливості для використання рідної мови, творення деяких українських громадських і освітянських інституцій воно все ж вважалось навіть не другорядною, а етнічною спільнотою так би мовити четвертого порядку (після австрійців, угорців, поляків), терпіло від усяких офіційних і неофіційних обмежень.

Становище почало змінюватись після краху самодержавних режимів в Росії та Австро-Угорщині, коли почалась «весна народів», їх визволення, яке в Україні назвали «відродженням нації».Сутність цього процесу визначалась одностайною вимогою постанов і резолюцій всіх товариств і організацій: «українізація всіх галузів життя».

Видатну роль в такому перебігу подій відігравали духовний спадок і приклад героїчної боротьби пророків національного і соціального визволення народу, в першу чергу Тараса Шевченка. В 1917 році саме на нього рівнялось українство, скрізь лунало полум’яне Кобзареве слово, поруч з національними прапорами виднілись його портрети, повсюдно співали «Заповіт» та інші пісні на його слова.

Знаменним явищем українізаційного процесу стала активна участь в ньому поряд з політичними партіями, різними громадськими об’єднаннями і українських військовиків, які виступали в авангарді боротьби за визволення народу, відновлення його держави. Ще в березні 1917 р. в Києві відбулось Українське військове віче — зібрання солдатів, офіцерів, інших військовослужбовців-українців, яке проголосило себе Установчою Українською Військовою Радою і закликало до «утворення українського національного війська». Ця Рада рекомендувала, «щоб по всіх полках, де більшість становлять українці, негайно було …заведено уживання Української Урядової мови, і щоб такі полки поповнювались українцями, в командний склад призначались офіцери української народності».

В тодішній російській армії служило 4 млн. українців. Невдовзі в Києві ними було утворено охочекомонний (добровільний) полк ім. Б. Хмельницького (командир штабс-капітан Д. Путник-Гребенюк), український військовий клуб ім. П. Полуботка (голова поручик М.Міхновський). За їх прикладом в багатьох місцях виникали українські військові формування, віча, клуби, товариства, ради, комітети тощо.

Українські військові взяли активну участь в Українському національному з’їзді (конгресі) 6—8 квітня 1917 р, який надав УЦР легітимного характеру. Кілька з них — солдати Овдієнко, Гайдай, Колос, полковник Глинський, матроси Пилишенко, Крупський — були обрані до його президії. В складі останньої селянство представляли Барановський і Єфремов, робітництво — Винниченко, інтелігенцію — Левицький та Штейнгель, духовенство — о. Погорілко. Головував на з’їзді (конгресі) представник українства Кубані С. Ерастів. Почесним головою одностайно обрали М. Грушевського. Склад делегатів цього форуму, його керівних органів, а головне — прийняті резолюції свідчили про загальну підтримку українством, різними його верствами справи національного відродження, розбудови державності, соціального визволення, українізації всіх галузей життя.

Загальна ситуація була складною. Спротив самовизначенню українства, відновленню його державності, розбудові українських збройних сил чинили Тимчасовий уряд Росії, підпорядковані йому управлінські структури, командування армії, антиукраїнські партії і об’єднання. Це вимагало політичного маневрування. Тому творення власної державності, її війська, як й українізацію всіх галузей життя, Центральній Раді доводилось проводити обережно, тактично виважено, щоб не наразити Українську революцію на небезпеку негайного силового придушення російськими владними колами.

Не сприяли послідовному національному державному, в т.ч. військовому, будівництву і розбіжності в підходах до нього чільників українського політикуму. Будучи єдиними, наприклад, в розумінні необхідності українізації військових частин, тогочасні лідери не однаково бачили майбуття збройних сил. Наприклад, М. Міхновський обстоював постійну регулярну армію, а В. Винниченко, підкреслюючи потребу «боронити свою волю», бачив збройні сили у вигляді «народної міліції, демократичної й по складу, і по тим цілям, які вона поставить собі». Назва «міліція» виводилась з латинського «militia» — військо, озброєний народ. Цим підкреслювалось намагання мати не кастову, відірвану від народу мілітаристську силу, а невіддільне від нього і підконтрольне йому силове формування, яке спирається на підтримку широкого загалу. Враховувалось і те, що дислоковані тоді в Україні військові частини, в т.ч. й українізовані, підпорядковувались російському верховному командуванню і були зобов’язані виконувати його накази. Альтернатива такій небезпечній ситуації вбачалась у нових підходах до організації збройних сил, щоб створити силові структури, які при необхідності могли б захистити Українську революцію.

Ці погляди певною мірою відображали й тогочасні суспільні явища. Зокрема, крім регулярних військових частин в 1917 р. повсюдно виникали воєнізовані громадські об’єднання — загони «вільних козаків», «січовиків», «гайдамаків», «народного ополчення» тощо. Але при такому підході недостатньо враховувалась необхідність формувати у членів таких підрозділів відповідні військові якості: володіння зброєю, всією складною воєнною технікою, вироблення специфічних особистісних характеристик (дисциплінованість, підкорення командирам, мужність, сміливість, здатність з ризиком для життя виконувати військові накази по захисту Вітчизни). Оборона краю невіддільна від власної військової стратегії й тактики, застосування засобів і прийомів силового протиборства з супротивником. Все це потребує професійної виучки, регулярної служби, відповідних військових структур і сталого складу армійських частин, державного керівництва і піклування. Творення національної армії вимагало значних коштів і часу, яких історія Центральній Раді не відвела.

Загальне національне піднесення, в т.ч. й серед українських військовиків, робило свою справу. 10—15 травня 1917 р. відбувся Перший Всеукраїнський військовий з’їзд. Про ентузіазм, який панував серед 900 його учасників, свідчать його рішення. Від імені 1,5 млн. військових-українців цей форум висловив довіру УЦР, висунув вимогу автономії України й утворення українського народного війська.

Другий Всеукраїнський військовий з’їзд, який за участі 2,5 тис. делегатів проходив 5—11 червня 1917 р. в приміщенні київського оперного театру, прямо запропонував «переведення підвалин автономії України в життя» в порозумінні з національними меншинами. Ця пропозиція була втілена в зачитаному 10 червня на одному з його засідань Першому Універсалі. Було обрано Всеукраїнську раду військових депутатів з 132 осіб, яка в повному складі увійшла до Центральної Ради, створила там впливову військову фракцію. 12 червня в Троїцькому Народному домі (нині — Театр оперети) в присутності делегатів цього форуму, членів УЦР Універсал було оприлюднено знову. Потім втретє його проголосили на багатотисячному мітингу з парадом українських полків на Софійському майдані. Тут же було вперше в Києві відправлено українською мовою урочистий молебен, під час якого вперше виголошували «многая літа» — «народові українському і його урядові», проспівали, стоячи на колінах, «борцям за вільність України — вічную пам’ять», прозвучали і молитва «за військо українське і старшину його», «Заповіт», «Ще не вмерла Україна». Перший Універсал став важливим кроком до відновлення української державності.

Характерною була й еволюція назв і змісту документів УЦР. Якщо спочатку вони були закличними та рекомендаційними — «відозви», «ухвали», «резолюції», то після надання УЦР легітимності Національним Конгресом вона приймає вже як суто українські правові акти «накази», «постанови» з обов’язковими приписами. А з червня 1917 р. за досвідом ще Б. Хмельницького та інших гетьманів починає видавати «універсали», які виконували функції актів конституційного характеру. В першому Універсалі прямо говорилось: «Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори (Сейми). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори». В цьому документі вперше вживаються терміни «закони» щодо актів української інституції, йдеться про найвищий законодавчий орган — «Всеукраїнські збори», про розподіл гілок законодавчої та виконавчої влади. Тоді ж було обрано комісію по підготовці Статуту, тобто конституції України. 16 липня 1917 р. УЦР затверджує Статут Генерального секретаріату, «який являється вищим органом управління на Україні» Стосовно конкретних правових актів назва «закон» почала широко використовуватись з листопада 1917 р., після III Універсалу. Всього після утворення УНР було ухвалено біля 90 її законів і законодавчих актів, включаючи і Конституцію.