Потрібна чесність у підходах

Інформаційна інвазія російських імперіалістів вимагає посиленої уваги до вивчення української історії. Треба визнати, що наші вчені мають рацію, наголошуючи, що національна історія не лише у вітчизняній школі, а й у вишах показує ленінську борідку, цебто постає як історія соціальних рухів. У цьому розумінні питання, порушене Василем Расевичем («День», №222-223, 2015), набуває особливого значення, вимагає зваженого підходу, а не емоційного збурення.

Звісно, декому, якщо не більшості читачів, нелегко переосмислити рідну історію під кутом національних інтересів, бо успадкований від тоталітарного режиму підхід до неї як до історії соціальних рухів з метою начебто «возз’єднання України з братньою Росією» висить над нами дамоклевим мечем.

Василь Расевич екстраполює висновки історії на наш час: «...Ми програмуємо наше молоде покоління на те, що українці — це соціальні низи, яких немилосердно експлуатували вороги, що, зазвичай, були іншої (не православної) віри та іншого етнічного походження. Ми дуже легко, оскільки влада ж не українська, віддаємо шляхту та аристократію полякам і росіянам. Так само чинимо з урядниками, чиновниками і  військовими».

Звісно, з таким узагальненням погодитися непросто: треба чітко розрізнити шляхту й аристократію з одного боку, а урядників, чиновників, військових — з другого. Немає сумніву, що історію Запорозької Січі не уявити без аристократа, князя Дмитра Вишневецького, відомого з народної пісні як Байда, чи галицького шляхтича Петра Сагайдачного, не кажучи вже про гетьмана Богдана Хмельницького, що також зі шляхетського роду. Не варто забувати про героїчний чин шляхтича Василя Капніста чи підполковника Андрія Красовського. Та чи прислужилися  українській справі урядник Влас Чубар, чиновник Михайло Юзефович, генерал-фельдмаршал Іван Паскевич, митрополит Стефан Яворський? Лише останнім часом почали належно оцінювати далекозорість шляхтича гетьмана Івана Виговського, викривати московську політичну підступність з анафемою великому гетьману Івану Мазепі.

Аналогічної зваженості вимагають інші проблеми нашої історії. Звісно, погодитися з характеристикою В. Расевича гайдамаччини  як  «історії невдах і різунів» не маємо права. По-перше, історик бере до уваги лише поведінку однієї сторони, забуваючи про причини, що спровокували дії збуреної української людності. По-друге, в його оцінці проявляється некритичний підхід до тих концепцій, що постійно нав’язували наші противники — москалі й поляки, які виходили зі своїх національних (і навіть імперських!) інтересів. По-третє, на жаль, підхід історика не конкретно-історичний, орієнтується на якийсь абстрактний гуманізм. По-четверте, автор статті оцінює гайдамацький рух однобічно, зводить його лише до руху соціального, хоч треба зазначити, що особливо наголошує на конфесійний чинник. Безумовно, такий підхід доволі ризикований, бо намагання «відкрити Америку» може перетворитися на банальне «відкриття Москви», себто переспів вироблених там фальшивок.

Оцінюючи гайдамацьке повстання під проводом Максима Залізняка й Івана Гонти, наш історик має зважати на те, що на боці наших опонентів (москалів і поляків) імперський, а отже, антиукраїнський, інтерес. На противагу їм  на  українському боці — не тільки національний інтерес, а й історична правда. Якщо в історії російській чи польській наші гайдамаки — «не воины, разбойники, воры, пятно», то в нашій історії вони заслуговують іншої оцінки, оцінки зваженої. Не будемо ультрапатріотами в підході до Гонти, але не будьмо водночас  абстрактними гуманістами. Історик запитує: «В чому полягало геройство вчинку Гонти, який зламав присягу і, будучи сотником  надвірної  міліції, яка мала захищати місто, перейшов на бік бандитів? Чому ми не задумуємося над тим, що, будучи звичайним селянином, Іван Гонта дослужився до сотника і що таких Гонт було предостатньо. Чому маємо плекати симпатії  у сучасних українців до зрадника, а не до тих, хто справно виконує присягу?».

ЧИ МОЖНА ЗВИНУВАЧУВАТИ СЛАВЕТНИХ ДІЯЧІВ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ, ТАКИХ, ЯК БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ЧИ ІВАН ГОНТА, В ТОМУ, ЩО ВОНИ, МОВЛЯВ, ПОРУШИЛИ ПРИСЯГУ ПОЛЬСЬКІЙ ВЛАДІ, ЯКІЙ ОБІЦЯЛИ СЛУЖИТИ? ЦЕ — ПРИНЦИПОВЕ ПИТАННЯ! / ГРАВЮРА СЕРГІЯ ЯКУТОВИЧА

Прочитавши ці рядки, починаю пригадувати щось подібне. Чи не так само звинувачують у «зраді» московські українофоби великого гетьмана Івана Мазепу? Безумовно, не будемо приписувати до їхньої компанії нашого історика. Він мав інше завдання: прагнув підійти до трагічної сторінки нашої історії з європейських позицій. Та зважмо, що, приміром, вороги завше лізли зі шкіри, щоб викликати відразу до наших героїв, борців за національне визволення. Як тільки не називали їх? Виговцями, мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями... Водночас Пушкін глорифікував справжніх зрадників Іскру й Кочубея. Якщо хтось нині осуджує Гонту, то треба задуматися над тим, кого він має прославляти. Звісно, тих, проти кого воювали гайдамаки! Отож він мав би стати на бік  конфедератів, про яких пише наш поет:

Гляньте, подивіться: то конфедерати,

Люде, що зібрались волю боронить.

Боронять, прокляті...

Чи, може, шановний історик на боці корчмаря, що називав сірому Ярему не інакше, як «хамом» чи «хамовим сином»?

Зрештою, український люд не був винятком у тогочасній Європі. Читаючи осуд Коліївщини, згадаймо, що відбувалося у Франції в роки Великої французької революції, а це вже було через двадцять років  після  Уманської різні. А ще порівняймо дії наших провідників з діяльністю французького революціонера Робесп’єра. Не оправдовуймо Гонти, але намагаймося зрозуміти.

Якщо вже ми так прагнемо до Європи, то перегорнімо твори Адама Міцкевича, якого наш Іван Франко назвав «поетом зради». Чи осуджують поляки головного героя поеми «Конрад Валленрод»? Та ні! Вони навіть схвалюють таку позицію, коли патріот начебто позірно служить ворогові, а в слушний час завдає йому вирішального чи відчутного удару. Така доля патріотів поневоленого народу! Якщо вже бути послідовним, то автор «Історії невдах і різунів» мав би таврувати як зрадників колишніх формальних компартійців, які здобували за тоталітарного режиму титули, посади, премії, ордени, медалі, грамоти, а наприкінці вісімдесятих років минулого століття організовували Товариство української мови імені Тараса Шевченка, «Меморіал», Народний Рух України, Наукове товариство імені  Шевченка... Цікаво, чи міг би без їхньої подвижницької праці шановний історик писати наукові праці, не відчуваючи компартійної цензури і звинувачення в «антирадянській агітації та пропаганді» чи навіть «зраді батьківщини»?

Польський поет  оспівує  подвиг  свого героя:

...Зірвав свій плащ, магістра 

топче знаки

І каже з усміхом несамовитим:

«Мої гріхи? Хай знає їх усякий!

Я смерть прийму, чого ж іще вам

треба!

Велику на землі зробив я справу!

...Війська там ваші гинуть — і надії!

Якщо так підходить Адам Міцкевич, то історик, який таврує Гонту за зраду, мав би чітко відповісти на запитання: кого зрадив уманський сотник — польську шляхту чи свій народ? Безумовно, про факт зради треба говорити тоді, коли він склав присягу на вірність ворогам свого народу. Перехід же Гонти до гайдамаків був покутою за цю зраду! Дуже прикро, що Расевич називає гайдамаків бандитами. Задумаймося, чи так називав би борців проти поневолювачів свого народу польський історик? Ні! Поляк знає, що абстрактного патріотизму немає! Чи не доречні тут великі слова нашого поета: «Не пора, не пора, не пора москалеві, ляхові служить!»? Сумніваюся, що наш історик буде хвалити за бездоганне дотримання присяги відомого українофоба Юзефовича чи ідеологічну послідовність україноненависника Бузини!

Чи ще довго ми, українці, будемо просити в усіх вибачення за спровоковані чи навіть вигадані нашими поневолювачами злочини? Берімо приклад з наших сусідів? Чи повернули нам словаки Пряшівщину? Чи покаялися поляки за  геноцид українців  під час операції «Вісла»? Чи  віддала Білорусь нашу рідну Берестейщину? Чи визнала Москва злочином те, що більшовицька влада відірвала від маріонеткової радянської України територію, яка дорівнює середній європейській державі, й уморила голодом мільйони етнічних українців не лише на рідних землях, а й в інших союзних республіках? 

Історик  В. Расевич висловлює своє незадоволення тим, що «українці одразу після виступу польського президента у Верховній Раді ухвалюють закони, спрямовані на глорифікацію ОУН». Дивна позиція! Чи не просити нам дозволу в поляків на прославу нашої патріотичної організації, яка  перекреслила польські плани за 25 років «розв’язати українське питання», себто завершити етноцид українців?! У моїй родині зберігається свідоцтво матері про закінчення сільської школи: написане польською мовою, а українська мова названа руською. Як відомо, поляки не мали наміру виконати свого зобов’язання перед міжнародним співтовариством, що передбачало надання Галичині прав автономії. Про такі права для Волині, з якої походить  В. Расевич, навіть не йшлося: окупанти вважали, що тамтешня українська людність не готова до самоврядування, трактували українців так само, як і наш сучасний історик гайдамаків, себто як  невдах  і різунів. Така політика лише посилила національно-визвольну боротьбу,  покликала  до життя ОУН. 

Осудивши «радянсько-російсько-православну інтерпретацію історії» після проголошення незалежності, історик порушив слушні питання. Чи відповів він на них? Чи  вніс ще більше плутанини? Слово за істориками, які досліджують  гайдамацький рух! Та це стосується не лише науковців, а й кожного громадянина!