«Правдешньої України син»

Козацькі літописні джерела XVII — початку XVIII століття — то винятково цікава та високою мірою важлива частина національної історичної спадщини українського народу. Чи ведемо ми мову про непересічні літературні достоїнства творів Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка, чи розглядаємо ці визначні пам’ятки історико-філософської думки з точки зору науковця, що вивчає на основі наявних документальних матеріалів минуле рідної землі — в кожному разі неможливо не визнати особливу цінність та непроминальну пізнавальну й естетичну вартість доробку цих трьох видатних «Геродотів» козацької доби.

Але можна, очевидно, стверджувати, що й з-поміж названих літописців козацької України особливе місце в історії відведено Самійлові Величку. На те існує декілька причин. По-перше, його творіння (за звичаєм того часу, воно мало довжелезну назву: «Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зіновія-Богдана Хмельницького, гетьмана військ запорозьких, вісім літ точилася, а близько дванадцяти літ тяглася з іншими державами у поляків, якою він, Хмельницький, при всесильній Божій помочі з козаками і татарами з тяжкого лядського іга вибився... Справлено й написано стараннями Самоїла Величка, колись канцеляриста війська Запорозького, в селі Жуках, повіту Полтавського, року 1720») — це монументальний, й за задумом, і за стилем, і за виконанням результат зусиль істинного подвижника, великого патріота України, людини виняткової скромності, ясного розуму, інтелектуальної чесності перед собою, відданої рідній землі. По-друге, «Сказання...» Величка — мало не найзагадковіший твір у давній українській історіографії; по суті, ми й зараз дуже мало знаємо про те, ким була ця людина («колись канцелярист війська Запорозького»), яким був внутрішній світ Самійла Величка, що ж, власне, спонукало його взяти на себе такий надважкий тягар — приступити до написання оцієї колосальної праці (втративши при цьому зір й здоров’я, напевне, не розраховуючи на вдячну пам’ять нащадків!).

Нам невідома зовнішність цього письменника (адже жодного його портрета не збереглося), немає інформації і про деталі життя автора «Сказання...». Знаємо тільки — зі слів самого Величка, — що в 1690 році він, «письменник і оповідач цих літописних діянь, маючи кільканадцять років, почав служити Запорозькому війську в поважнім домі одного з панів малоросійських, шляхетного пана його милості Василя Леонтійовича Кочубея (так, того самого, страченого в липні 1708 року за наказом гетьмана Івана Мазепи разом iз Іскрою! — І.С. ), який був під час гетьманства Мазепи, що про нього оце розповідається, генеральним писарем». «Я служив вірно і старанно — веде далі Величко розповідь про себе — як веліла мені моя гідність, не тільки в усяких домашніх справах мого пана, а найбільше писарем, включаючись до найпотрібніших і секретних на той час військових справ. Навіть до тих, що йшли самому пресвітлому всеросійському монарху Петру Олексійовичу...».

Є підстави гадати, що Самійло Величко був родом з козаків, здобув необхідну для проходження канцелярсько-писарської «служби» освіту (ймовірно, у Київській академії). 1705 (?) року, залишивши приватну службу у Василя Кочубея, Величко стає до роботи у канцелярії Війська Запорозького (серед інших канцеляристів, зазначає сам письменник, він посідав «не останнє місце»). Проте ось що розповідає наш літописець далі: «За ту мою довгочасну і вірну службу моя недоля заплатила мені крайнім нещастям в самому кінці 1708 року, про що можна буде розказати далі під вище названим роком» (зауважимо, що свій твір, котрий розпочинається з оповіді про події 1648 року, Величко встиг довести лише до року 1700...).

А «нещастя», що про нього пише автор — то річ страшна і в ту добу буденна: це тюрма, в якій Величко провів не менше чотирьох років (за деякими підрахунками, до семи!). Якщо ми згадаємо, якими ж, власне, подіями (без перебільшення, доленосними) позначений в історії України кінець 1708 року (а це, як відомо, перехід гетьмана Мазепи на бік короля Карла ХII, його з’єднання зі шведською армією, і, після цього, люті репресії Петра I проти козаків) — то, по-перше, здивуємось, що Величко взагалі зберіг якщо не свободу, то, принаймні, життя. А, по- друге, будемо вражені силою духу цієї людини, котра втративши волю, кар’єру, здоров’я, суспільні перспективи, тим не менше взялася, усупереч всьому, писати фундаментальний труд, літопис з історії козацької України впродовж 52 років, на основі сили-силенної джерел (нині втрачених або забутих), перебуваючи фактично у злиднях (жив тоді Величко у різних селах на Полтавщині, вів відлюдницький спосіб життя, зосередившись винятково на роботі над своїм фундаментальним твором).

Більш ніж драматична й доля цього дивовижного літопису-епопеї. Титульний аркуш рукопису Величкового «Сказання» датований 1720 роком; можна припустити, що працював пан Самійло над своєю книгою буквально аж до останнього подиху (до речі, і дату смерті автора можемо зараз встановити лише приблизно: так, 1728 роком помічена остання згадка про Величка, вже сліпого, в історичних джерелах...). І лише 1840 року (!) відомий російський історик і письменник Михайло Погодін випадково придбав рукопис «Сказання» на аукціоні. Погодін, швидко зрозумівши, яка рідкісна, незвичайна річ раптом потрапила йому до рук, передав літопис Величка Осипу Бодянському та Михайлу Максимовичу, які тут же оцінили значення сенсаційної знахідки й вжили потрібних заходів, щоб викупити рукопис у Погодіна. Проте той зажадав величезний гонорар, явно бажаючи залишитись власником твору. Саме Погодін й віддав літопис до Київської археографічної комісії з вивчення давніх актів, яка, в свою чергу, нарешті, вперше надрукувала його (в 4-х випусках або томах, відповідно у 1848, 1851, 1855, 1864 роках).

Безперечно, слід мати на увазі, що до нас твір Величка дійшов далеко не в повному обсязі (дуже сильно, зокрема, постраждав перший том: наявні вилучення, пропуски в тексті...). Але і в такому вигляді «Сказання про війну козацьку з поляками...» був і у віках залишиться вершинним твором української історичної думки (та й ширше — мистецтва слова) XVII—XVIII століть. Заслугою Самійла Величка перед українським народом є те, що, оцінюючи історичну роль тих чи інших гетьманів (чи то Богдана Хмельницького, чи Виговського, чи Івана Самойловича), він завжди виходив iз головного, фундаментального критерія: чи відповідали вчинки цих державців загальним інтересам народу (а в першу чергу — українського козацтва, адже Величко стояв не на старшинській, як, наприклад, Самовидець, а, швидше, на «загальнокозацькій» платформі).

Величко ніколи не був й не міг бути людиною байдужою, його мучила трагедія України. Бачив наш літописець страшну картину: «Гніви, незгоди, властолюбства, роздвоєння, зміни, пориви, заздрості, ворожнечі, чвари з кровопролиттям та інші, подібні до цих, злопригоди й непотребства» (переклад з книжної української мови Валерія Шевчука). І далі: «Від цього напоєння, а найбільше через змноження поміж них (українців. — І.С. ) богогнівильного беззаконня, висякло в ньому (народі. — І.С. ) «люби багатьох!», і від того зросли й поширилися всі вищезгадані пагубні дійства, роздвоєння, незгоди та інше зло... Через це сильно сказано: впаде, впаде красна козацька Україна тогобічна, як отой стародавній Вавілон, місто велике!».

Отак писав Самійло Величко — величним тоном суворих біблійних пророків. Вчитаємось же в ці страшні рядки; адже написані вони чоловіком, котрий, за всієї своєї скромності, мав право назвати себе «правдешнім Малої Росії сином». Невже досвід історії нічого нас не вчить?