Тих уже немає на цьому білому світі, а ті — далеко. Відтоптали свій ряст у Женишківцях та й відлетіли з білими журавлями Мотря і Уляна, Андрій, Григорій, Марійка, Севастян, тьотя Ксеня... А він, літній Йосип, прибув аж із Риги, йде в черевиках, наче босоніж, колючою стернею свого гіркішого за полин дитинства. Геть розтривожена-розбурхана пам’ять Йосипа кличе з раю незабутні тіні...

НІ ЗУСТРІТИСЯ, НІ ПЕРЕГУКНУТИСЯ

«Вдячність кожному, хто мене рятував, буде в моєму серці до останньої хвилини життя», — просто, як може, так і добирає потрібні йому слова 66-літній Йосип Шаліта. Він уже знає, що в Єрусалимі, де Стіна плачу, ростуть під палючим сонцем пустелі іменні дерева. Кожне уособлює Праведника світу. Скільки ж то кипарисів і пальм має бути насаджено, аби увічнити пам’ять про тих, хто рятував одного-єдиного Йося! «То має бути густий ліс», — певний Й.Шаліта.

...Того спекотного серпневого дня мама Хана відправила Йося по молоко до Харкавої Мотрі Степанівни. У ті хвилини, коли православна селянка доїла корову, озброєні поліцаї схопили Хану, чоловіка її Мойсея, наймолодшу Йосеву сестру Женю та й повезли до Віньковець, райцентру. «Почувши про це від людей, Мотря не відпускала мене додому цілу добу, наказала сидіти в кукурудзі на своєму городі». Приносила харчі та вимагала, аби нікому на очі не показувався. «Найстарша сестра Фаня, коли за родиною прийшли, вистрибнула з хати через вікно, та невдовзі її зловили та розстріляли разом із батьками у Віньківцях. Про другу мою сестру Марію я нічого не знав аж до звільнення від окупації — війна застала її на навчанні у Хмельницькому...».

Та де ж вона, натруджена Мотря, яка не могла погодитися з тим, аби людей убивали лише за те, що вони мають свого Бога? Хіба коваль, який щоранку роздмухував горно, орудував молотом у колгоспній кузні, винен, що він Мойсей, а дружина його — Хана? Кому та що був винен десятилітній Йось?.. Мабуть, шукала та таки знаходила своїм розумом людські відповіді на безглузді питання Мотря, для якої була доступна лише одна книга — Біблія.

Ні зустріти, ні перегукнутися вже йому, Йосеві, зі старою Мотрею...

«ЧУЖА» ВІРА

І де ж він, той десятилітній чорнявий Йось? Сидить і тремтить у кукурудзі, посіяній і доглянутій натрудженими Мотриними руками. У ці ж хвилини мучиться, шукає відповіді на свої питання панотець Миколай, женишковецький священик... Схоже на те, що на схилі літ Йосип Шаліта, згадуючи про своє перебування серед людей і вовків, і сам намагається пояснити для себе все, що з ним сталося. Говорить про отця Миколая, який «зогрівав і годував мене». Робить висновок, що то «завдяки панотцю селяни рятували мене. Він нагадував людям Божі заповіді. А також учителі мене рятували — Єрмалович Ніна Іванівна, Мельник Павло Єпiфанович і його дружина Надія, Котлінський і Богуцька, Підвальний Яків Михайлович...».

Господи, які ж то дивні, майже незбагненні повороти подій і доль, які повторення через віки та роки відбуваються під високим небом. За п’ять років до того, як священикові довелося нагадувати людям про вічні істини, сільські активісти тут-таки, у Женишківцях, скинули на цю грішну землю хреста із церкви, де правив отець Миколай. То вже було друге падіння храму. Про перше згадує невідомий літописець: «Ныне существующий в Женишковцах храм построен в 1764 году взамен прежнего, сгоревшего в том же году, и освящен в честь Вознесения Господнего».

«Возлюби ближнього...» — правлять у православних, лютеранських, іудейських, католицьких, мусульманських храмах.

ТАМ, ЗА СЕЛОМ

Літній Йосип іде тихою женишковецькою вулицею. Туди, куди десятилітній Йось пішов удосвіта з кукурудзи, посадженої і доглянутої Мотрею Харкавою. До лісу, в поле, де вже нові скирти. Там літо повільно котилося в осінь, а осінь, наче у вічність, тягнулася у холодну зиму, яку, здавалося, не перезимувати, нарешті — у весну... Там «мені довелося ховатися по скиртах, на цвинтарі, в лісі», де будь-яка тінь уявлялася поліцаєм iз собакою. Довгі-предовгі були ті дні та ночі. Голод і холод, самотність гнали його з місць певніших, безпечніших до села. Там йому допомагали «хто шматком хліба, хто мискою борщу, хто дозволить помитися у лазні чи зогріти заморожені руки та ноги, хто й куфайчину дасть і дозволить заночувати у сараї».

«У червні сорок третього мене схопили і відвезли до Віньковець, у гетто, де було душ триста». Гетто охороняли поліцаї з вівчарками. «У серпні почали методично розстрілювати людей...». Йому ж таки судилося жити, продовжити майже голе родовідне дерево, бо, «коли всі спали, мені вдалося вилізти на горище, де я розібрав на краю даху черепицю, оглянувся довкола, стрибнув і побіг до Женишковець», до своїх рятівників...

ЖЕНИШКОВЕЦЬКИЙ МАСИВ

До лісу, що росте-виростає в далекому Єрусалимі, таки долучиться женишковецький масив. Маленькі саджанці вистоять під палючим сонцем пустелі. У тіні «старших», себто раніше посаджених дерев. Буде в цьому факті певний і зрозумілий Йосеві символ із його життя у Женишківцях. Серед людей, які рятували хлопця від вовків. Їх, людей, які «рятували мене, багато, вдячна пам’ять про них не дає мені спокою, я зобов’язаний назвати всіх поіменно».

А вони, рятуючи хлопця, й гадки не мали щодо якоїсь майбутньої вдячності. Рятували свої душі. А вже тоді, коли бути людьми стало такою ж природною властивістю, як дихати, вони не виставляли напоказ свої «подвиги в роки Великої Вітчизняної війни», нічого та ні від кого за те натомість не вимагали.

І нелюдей Йосип Шаліта не забув. А як забуде?.. Називає прізвища поліцая — «виродок, який відзначався несамовитою люттю, разом зі своєю сестрою влаштовував на мене облави». Одначе й серед поліцаїв «був Тернавський, який передавав мені через Паюка Андрія про заплановані облави».

ЗМОВА НЕБАЙДУЖИХ

«Вже після війни я довідався, що, крім мене, женишківці врятували й мою сестру Шаліту-Гольдштейн Марію і Поташник Цілю», — каже Йосип Мойсейович. То як же воно, село, тримало свою велику таємницю, якщо навіть рідні брат і сестра, яких рятували в дні небезпеки, ні сном ні духом не знали, що ходять поруч, тими самими стежками до тих самих людей! Несамохіть виникає припущення про мовчазну змову Женишковець проти організованого безглуздя. Одначе ніякої змови, сходок і засідань у підпіллі, як писали про подвиги в тилу ворога, не було. «Порядні, щирі люди відгукнулися на чужу біду, самі наразили себе на небезпеку», — робить свій простий висновок Йосип Шаліта.

Він згадує, що після звільнення села від окупації «женишковецький колгосп «Комінтерн» узяв мене, сироту, на повне утримання, дав можливість одержати освіту й матеріально забезпечував». А далі? «Після школи вступив до ремісничого училища, одержав фах машиніста папероробної машини. Служив в армії, після служби поїхав до Риги — двоюрідний брат у листах до себе кликав. Спершу працював за фахом, потім ходив у море ловити рибу. Коли ж одружився, вирішив, як кажуть морські вовки, кинути якір. Влаштувався на авіаційному заводі слюсарем iз ремонту устаткування, де й доробив до пенсії. Разом із Мамонтовою Анастасією Василівною, моєю дружиною, виростили дочку Людмилу, дали їй вищу освіту», — завершує свою розповідь Йосип Шаліта. Слабує — далися взнаки поневіряння, переживання.

IМ’ЯМ УКРАЇНИ

Віньковецький райсуд встановить «факт перебування Шаліти Йосипа Мойсейовича на окупованій території». Ім’ям України... цього судового рішення Й.Шаліта добився без будь-якої тяганини, «на підставі довідки Женишковецької сільської ради і пояснень свідків». У короткому офіційному документі, наче у дзеркалі, відбиваються страждання та самовіддача, добро та зло, любов та ненависть, пам’ять про час, коли розкидають каміння, аби потім його збирати.

Там, де неподалік Голгофа, готуються саджати дерева...