Про кіновсесвіт та переконання
Після розпаду однієї з найбільших і найжорстокіших імперій сучасного світу пройшло вже понад 15 років, а її колишні підлеглі — від Білорусі до Владивостока — все ще відчувають ностальгію за минулим життям, наповненим репресіями, попранням людської гідності, постійною брехнею і безпардонною демагогією. А також патологічним бажанням подальшої експансії на земній кулі — якщо не своїх кордонів, то, до часу, ідеологічних впливів. На що витрачалась левова частка того, що було напрацьовано так званими громадянами СРСР. На Україні тоді царювали війни, «чистки» — знищення або ув’язнення людей із найменшим проблиском власної думки, напівголодне існування, принизливі житлові умови або їх повна відсутність, перманентні черги за найнеобхіднішим, повна відсутність свободи слова, масове вербування «наушників», верховенство партійного квитка — над освітою, талантом, розумом, чесністю.
Згадую своїх батьків, молодість яких прийшлася на початок революційних подій ХХ століття. Чого вони тільки не пережили за своє життя: Перша світова війна, революційні більшовицькі апокаліпсиси, голод 30-х років, Друга світова війна, окупація і голод, післявоєнний голод і злидні, часи сталінського режиму. І демагогія, демагогія, демагогія! То була доля мільйонів людей.
І ось тепер, коли, так чи інакше, повнiстю чи неповнiстю, але життя змінилося і повернуло-таки на демократію, чимало людей — безвинних страждальців минулої епохи — відчуває неабияку ностальгію за сталінським та післясталінськими режимами і вперто закривають очі на ті позитивні зміни, які, попри все, таки відбулися в Україні. Але чому так? Чому люди не радіють вітрам перемін і навіть бажають повернення сталінізму? Чому вони, як сказав один мудрець, «навіть в отруту, яку пили колись, додають сьогодні краплі меду»?
Однією з причин цієї аномалії можна вважати те, що тоталітарна влада послідовно виховувала мільйони людей не тільки примусом, але й чистим обманом. Брехні слугувало все — художня література, починаючи від дитячих казок, фантастичні цифри успіхів в усіх галузях (навіть у сільському господарстві) та багато іншого. Але перше місце займав тут радянський кінематограф. Боже ж мій! Що то були за блискучі фільми! Система вибудувала цілий перелицьований світ, де всі ті жахливі події, які становили реальне життя Союзу, ставали чимось високим і благородним. А яких акторів добирала система — красивих, шляхетних, добрих, а головне — майстрів щирості. Вони виходили з екранів «у маси», і ставали втіленими символами ідеальних людей, а головне — робили саму Систему людяною, веселою, обнадійливою. Система працювала бездоганно — вона створила блискучий всеохоплюючий фантом-рай на землі. Й ті українці, які сьогодні сумують за радянським буттям, в дійсності сумують за екранною вигадкою, а не за сірою і небезпечною радянською дійсністю.
Одним із досконалих кіно- фантомів Системи було створення гігантської, у сотнях варіантів, фальшивої кіноверсії Великої Вітчизняної війни. І дійсно — не показувати ж народу всі ті пекельні жахи, які відбувалося у дійсності! То ж «в бой пошли одни старики». З часом реальні події воєнного часу блідли і замінялися кадрами прекрасних воєнних фільмів навіть у пам’яті учасників війни. Я мала численні нагоди слухати спогади солдат-ветеранів, у яких вони, не бажаючи оживляти пам’ять страшних, смертельних, а часто — принизливих воєнних буднів, розказують не те, що пережили колись, а оперують масштабними категоріями — фронтами, переможними атаками тощо. Як у кіно.
Так само «правдиво» в кіно представлено народу вождів та події революцій ХХ ст., колективізацію, індустріалізацію — красиві хоробрі люди воюють або працюють заради народного добра, справедливості, а безпомильна партія направляє їх.
Все щойно сказане зводиться до того, що гарне кіно здатне «повернути маси» куди завгодно. Саме тому воно може і повинне бути не тільки і не стільки оманою, але дійсним просвітителем суспільства, чого сьогодні — в часи «великих переломів» — українцям особливо бракує. Попри те, що значна частина українців досі сповідує сталінську політичну мораль, ні суспільство, ні влада досі так і не зробили суттєвих спроб покінчити з фантомами минулої влади (якщо, звичайно, не вважати просвітою «битву всіх з усіма» в ЗМІ). За браком нової і достовірної інформації, багато людей все ще живе критеріями, думками і, може найголовніше, образами, які нав’язало їм радянське кіно і телебачення: що було до революції 1917 року, що таке «пролетарська революція», хто такі більшовики й куркулі, колективізація тощо. Те саме стосується ВВВ та інших радянських реалій.
Але ось уже 15 років, як мовчить київська кіностудія — наче їй нічого показувати людям після всіх тих перемін, які трапилися з нами за ці доленосні роки. Нікому писати сценарії, ставити, грати та показувати те, що дійсно сталося в нашій Україні, починаючи хоча б з 1917 року (більш давня історія — то окрема справа). Ніхто не хоче, на прикладі доль окремих людей, говорити мовою кіно про голокост, про беззаконня й жах репресій в Україні; ніхто не хоче знімати місця ув’язнень, таборів, поселень або прослідити гірку долю постраждалих родин. Нам, бачте, ніколи, ми гедоністи — крутимо все, що завгодно, тільки не історію України часів «благословенного» Союзу. Для цього немає ні сценаристів, ні виконавців, ні спонсорів. А що показують в кінотеатрах та на ТБ-екранах, знає кожний. Цікaво, що на самому початку 90-х років кінематограф колишнього СРСР зробив кілька спроб висвітлити щойно минулу епоху в кіно та на телебаченні. Спроби були не надто вдалі, але через короткий час всі подібні ініціативи були витіснені зовсім іншою продукцією. Чи було це зроблено стихійно?
До речі, на одному з каналів українського ТБ нещодавно виступав російський актор і режисер Говорухін. Він з огидою розповідав про низький рівень російського кіно та художньої телепродукції і, зокрема, сказав, що він, як депутат Держдуми, категорично проти того, щоби витісняти з російського кінопрокату американські фільми — американські стрічки більш пристойні й безпечні для глядача, ніж російські.
