Про це вже можна розповісти

Щойно у видавництві «Ярославів Вал» побачила світ книга «Керівники української зовнішньої розвідки». Унікальність цього видання в тому, що в ньому авторським колективом під редакцією голови Служби зовнішньої розвідки України Григорія Ілляшова вперше зібрано й систематизовано інформацію про керівників української зовнішньої розвідки від часів утворення і діяльності національних розвідувальних структур 1918—1921 років до сьогодення.

Особи керівників розвідки є цікавими не лише для фахівців, для заповнення якихось прогалин в історії спецслужб. Вони становлять інтерес і для ширшого загалу, оскільки сама розвідка в усі часи відігравала важливу й особливу роль в історії країн і міждержавних відносин. При цьому дуже багато залежало від керівників цієї утаємниченої структури, їхньої професійної підготовки, принциповості, громадянської позиції, особистих рис. Хто ж ці особи, інформація про яких в окремих країнах у різні часи становила державну таємницю і не розголошувалася?

Неупереджений погляд на біографії керівників підрозділів зовнішньої розвідки України в різні часи її існування засвідчує, що їхній життєвий і професійний шлях був непростий, сповнений багатьох подій, досягнень, злетів і падінь. Окремі з них очолювали підрозділи розвідки лише кілька місяців, дехто — упродовж 13-ти років, доля восьми керівників, які діяли у 1920-ті роки, так і лишилася невідомою, семеро начальників іноземного відділу в трагічні 1930-ті роки були репресовані, засуджені до розстрілу чи померли в таборах.

Із першого розділу дізнаємося, що перші кроки на шляху створення вітчизняної розвідки були зроблені за часів Центральної Ради. Саме тоді у складі Генерального штабу армії Української Народної Республіки було створено розвідувальний відділ. Закономірно, що з самого початку розвідка була військовою і переважно зосереджувала свою увагу на вивченні становища на фронтах, а також на здобуванні інформації про плани та наміри армій інших держав стосовно України. Такі пріоритети збереглися і за часів Гетьманату, Директорії УНР та Західноукраїнської Народної Республіки. Це пояснювалося тим, що весь цей час не припинялося збройне протистояння як усередині республіки, так і на зовнішніх фронтах, що потребувало регулярного надходження розвідувальних даних стосовно противника, передусім військового характеру.

Згодом на військову розвідку почали покладати функції й загальнодержавної політичної розвідки: добування, збирання і вивчення відомостей про політичну ситуацію в країнах, котрі були об’єктами зацікавленості, їхній військово-економічний потенціал, створення позицій впливу з метою пошуку союзників у справі визнання й гарантування суверенітету Української держави. Найбільшою мірою це проявилося за часів Директорії УНР, коли була створена достатньо розгалужена структура спеціальних служб: загальнодержавна розвідка та контррозвідка, військова розвідка та контррозвідка, допоміжні підрозділи, школа підготовки розвідників. Розвідка ж державного центру УНР в еміграції, хоч і входила до складу генштабу військового міністерства, поступово втрачала ознаки, притаманні суто військовій розвідці, й радше виконувала функції політичної розвідки.

Ефективність діяльності розвідувальних структур у період існування українських національних державних формацій 1917—1921 років була різною. За Центральної Ради слабка боєздатність військових формувань і новостворенихспецслужб у сукупності з несприятливою розстановкою політичних сил, залежністю уряду від іноземного впливу зрештою призвели до поразки. На цьому етапі до структур розвідки у представників українського уряду ставлення взагалі було ще недостатньо серйозним.

Керівництво Гетьманату зберегло кадри військової розвідки, призначивши начальником розвідувального відділу генштабу збройних сил УНР Володимира Колосовського, який обіймав таку саму посаду і за часів Центральної Ради. Тоді ж відбувається вдосконалення розвідувальної системи. Для добування розвідувальної інформації широко застосовують різні форми агентурної роботи, технічні засоби, зокрема радіоперехоплення, налагоджують діяльність закордонних резидентур.

Характерним на цьому етапі було використання на керівних посадах у розвідці досвідчених кадрів, які отримали хорошу освіту й набули відповідного досвіду ще за царського режиму, а пізніше повністю сприйняли ідею існування незалежної Української держави. З-поміж таких вирізняється постать Миколи Красовського, який у дореволюційний період працював у підрозділі кримінального розшуку Києва і навіть упродовж деякого часу очолював його, розкрив десятки резонансних злочинів і зарекомендував себе одним із кращих розшуковців.

Центральна Рада УНР залишила його на службі як офіцера, який прийняв ідею національної державності. Спочатку він працював на посаді комісара кримінально-розшукового відділення міліції м. Києва, був членом підпільної організації, яка боролася зі спецслужбами австро-німецьких військ, що дислокувалися в Україні за Брестським договором, входив до складу нелегального Комітету порятунку України. Згодом заарештований німецькою контррозвідкою і за вироком німецького воєнно-польового суду засуджений до двох років тюремного ув’язнення. Після зречення від влади гетьмана П. Скоропадського Микола Красовський у грудні 1918 року був звільнений і через деякий час з урахуванням великого досвіду оперативно-розшукової діяльності призначений керівником інформаційного бюро розвідочної управи генштабу армії УНР — головного робочого органу у складі військової розвідки та контррозвідки збройних сил республіки.

На чолі цього розвідувального органу Микола Красовський приділяв багато уваги організації агентурної роботи, сам працював з агентами, які перебували на зайнятій ворогом території України і за кордоном. Він особисто розробив ряд нормативних документів розвідувальної структури, закладаючи в них своє бачення цієї специфічної діяльності й акцентуючи увагу на головних якостях для національних кадрів розвідки і контррозвідки, які не втратили актуальності і в нинішніх умовах. Про ефективність його роботи свідчить хоча б той факт, що за голову кожного співробітника інформбюро була встановлена винагорода у розмірі 300 тисяч карбованців, а сам орган називався «петлюрівською ЧК».

Першими керівниками підрозділів розвідки органів держбезпеки УРСР були прості люди — колишні селяни, робітники, службовці, котрі у доволі молодому віці поринули у вир революційних подій. Більшість із них не мала ні вищої, ні спеціальної освіти, не володіла, за деяким винятком, іноземними мовами. Згодом, незважаючи на набутий високий соціальний статус і численні заслуги, багатьох із них не оминула доля мільйонів репресованих, несправедливе забуття. Від 1926 по 1938 рік майже всі керівники цих підрозділів розвідки були заарештовані, ув’язнені й засуджені до вищої міри покарання.

Особливе місце з-поміж цих осіб обіймає Володимир Карелін, який ще задовго до офіційного утворення 1926 року в Україні у складі ДПУ УСРР іноземного відділення брав участь у проведенні серйозних розвідувальних і контррозвідувальних операцій у статусі уповноваженого Одеської губернської надзвичайної комісії. Він займався плануванням і реалізацією оперативних ігор з іноземними спецслужбами, його прізвище фігурує у справах із розробки Нестора Махна і махновців за кордоном, він працював разом із колишнім керівником махновської контррозвідки Левом Зіньковським-Задовим, який після повернення з еміграції згодом став працювати у штаті радянської розвідки. Тому призначення В. Кареліна першим начальним підрозділу зовнішньої розвідки не було випадковим.

Імена наступників В. Кареліна мало про що говорять сучасним українцям і навіть деяким фахівцям українських спецслужб, які про їхнє існування вперше дізнаються, напевне, з книги. Більш упізнаваними є керівники розвідки періоду Великої Вітчизняної війни. Серед них найвідоміший — Сергій Савченко, який упродовж 1940—1941 років очолював підрозділи зовнішньої розвідки в Україні, а в 1950-ті роки — всю радянську зовнішню розвідку. Доречно зазначити, що у різні часи шість вихідців з України очолювали зовнішню розвідку в СРСР.

Період холодної війни у книзі представлений вісьмома персоналіями розвідників. Ім’я Василя М’якушка з-поміж них займає особливе місце. Його знають практично всі нинішні співробітники української зовнішньої розвідки. Цього року ветеран із 40-річним стажем роботи у розвідці відзначив своє 87-ліття. Василь Омелянович М’якушко вважається одним із найбільш заслужених, авторитетних і легендарних представників української зовнішньої розвідки. Від 1967 по 1971 рік він був начальником 1-го (розвідувального) управління КДБ УРСР, а потім ще упродовж 13-ти років керував розвідкою вже як заступник голови КДБ УРСР, багато зробив для розвитку і зміцнення розвідки радянської України. Він пройшов усі щаблі оперативної роботи, шість років успішно працював під прикриттям у Франції, став першим в Україні генералом-розвідником.

При ньому українських розвідників все частіше стали відряджати для роботи у закордонних представництвах, забирати на підвищення до Москви. Щороку високу оцінку одержували кандидати в розвідники-нелегали, підібрані в Україні, перевірені й забезпечені відповідними легендами. З урахуванням хороших ділових контактів у центральному апараті радянської зовнішньої розвідки В. М’якушко постійно ставив питання про необхідність реалізації саме на підприємствах потужного оборонно-промислового комплексу республіки інформації, добутої за кордоном представниками розвідки з України. Він постійно прагнув більшої свободи для розвідувального управління КДБ УРСР у прийнятті рішень, але повною мірою це вдалося реалізувати лише після здобуття Україною незалежності 1991 року керівникам Головного управління розвідки СБ України, а згодом Служби зовнішньої розвідки України (з 2004 року) як самостійного державного органу спеціального призначення.