Пуповина страху
Знову й знову, особливо останнім часом, у думках кружляє одне запитання — чи вийдемо ми коли-небудь із тієї тіні, яку відкидає на нас Росія, чи позбудемося залежності від неї? Не політичної й навіть не економічної, а значно більш суттєвої — психологічної? Час іде, а ми все живемо, наче на схилах ближнього вулкану, який кожної миті може прокинутися.
Бо хоч би які події сталися в Росії, вони негайно й безпосередньо торкаються всіх нас. (Ідеться, звичайно, про «чорні», драматичні події, адже успіхи Москви для нас повністю нейтральні.) Як тільки в Москві запахне переворотом — у формі імпічменту президента, чи намірів відкласти або прискорити вибори, оголосити надзвичайний стан або порушити справу про крадіжку кількох мільярдів доларів — негайно з'являється та сама тривожна думка: «Там почнуть — і наш дім завалиться! «Наші» вже шикуються, вже напоготові, очікують тільки знаку!»
Або візьміть московське чорне 17 серпня минулого року. Може, то була політична чи економічна гра московських верхів, але всі українці, навіть ті, які нічого не мали, в одну ніч стали в кілька разів біднішими. Рубль досі продовжує падати й кожен — тут, в Україні — досі відчуває себе, як на крутому узвозі в автомашині без гальма. Хоч би як упевнено заспокоював нас Нацбанк України.
А тут знову Чечня по новому колу. «Санітарні зони», «зачистки» (яке страшне ганебне слово), використання косовського досвіду НАТО, нещодавно патетично засудженого, повне нехтування всіх досягнутих — великою кров'ю — угод із Чечнею. У ЗМІ залізною рукою наведено абсолютний порядок, опозицію та критиканів усунено або зламано; по відомому тележурналісту Олександру Любимову, наприклад, наче танк проїхав. (Який блискучий приклад для нашого уряду — гріх не скористатися). Тією самою залізною рукою за короткий час досягнуто традиційної і зворушливої єдності вищої влади, генералітету й народу. Особливо схвалюють дії уряду родичі загиблих на війні та в диверсійних актах.
Найбільш серйозним для нас із вами є те, що Росія, ця супердержава, яка має одну із найпотужніших за озброєнням та чисельністю армію у світі, намагається залучити до Кавказької війни всіх своїх колишніх васалів. Без будь-яких сумнівів Москва втягує в організовану нею м'ясорубку інші держави — малі (порівняно з нею), зі слабкою економікою й погано озброєні. Задля «спільної боротьби зі світовим тероризмом». Що це? Соломина, за яку хапається наляканий велетень, чи формування — залізною рукою — системи «групової відповідальності» за воєнні злочини? Як наслідок, в Україні може також розпочатися щось невимовно жахливе. Злітатимуть чи не злітатимуть у повітря житлові будинки, але від страху наші люди не зможуть спати у власних домівках і бродитимуть ночами, подібно нещасним неприкаяним москвичам, вулицями міст.
Загалом, складається враження — принаймі в мене — що свою долю все ще вирішуємо не ми самі й навіть не московський істеблішмент, а ті обставини, в яких чиєюсь злою волею чи неволею опиняється Росія.
Чому ми живемо так незатишно, не відчуваючи найменшої відстороненості від подій «смутного времени», які розігруються нині на московській сцені? Очевидно, якраз у цьому, саме так проявляється слабкість нашої державності. Це не тільки відсутність доброї волі захистити своїх громадян чи брак відповідальності з боку вищої влади. Йдеться також про якість суспільства, про заміс української спільноти. Якщо, звичайно, вона таки існує — ця спільнота.
Як би там було, а дуже часто ми прикипаємо до московських програм, московських новин, а не до київських. Що нам власні президентські вибори, чвари у ВР, бюджет-2000, коли гігантська колісниця Армагеддону вже рушила в наш бік і набирає обертів. Хто її зупинить?
