Роздуми дилетанта про управління
Управління суспільством здавна вважається одним із найбільш важливих і складних мистецтв — таких, для яких треба спеціально народитися, а потім усе життя вчитися. Та деяких країнах панує думка, що добре правити може кожен — тільки б доступитися до керма. Дорвався до штурвала суспільного корабля, скомандував «Право-ліво-вперед-назад і одночасно вниз-вверх!». «И пошла писать губерния!» — як казав колись Гоголь.
Між тим, тут йдеться про управління системами, які, за словами вчених-систематиків, «перемагають нас (людей) своєю складністю». Бо більшості людей просто-на-просто бракує пам’яті та аналітичних мозків, аби охопити і передбачити всі можливі колізії і варіанти (навіть за допомогою комп’ютерів). Схопився за якийсь шанс — раз! Втратив тисячу інших. Думає, що залагодив конфлікт, а насправді — відкрив ще одну вибухонебезпечну скриньку Пандори! За давньою приказкою — добрими намірами витоптана дорога до пекла.
Україна має віковічні (з часів Рюриковичів) фатальні клопоти зі владою і тому протягом століть була іграшкою в руках сусідів. Сьогодні, кажуть нам, усе змінилося. Ось «тільки», як довели останні 15 років, правити нікому — хоч знову за варягами посилай! В уряді, у ВР, в Секретарiатi Президента і нижче народ бачить, за поодинокими виключеннями, тільки дилетантів. Ситуація погіршується тим, що професійну безпорадність доповнює, як правило, аж ніяк не безпорадна корумпованість. Хоча навіщо, здавалося, забезпеченим багатим депутатам громадські гроші — вони мають усе, чого тільки може забажати нормальна (і ненормальна) людина! А виявляється, що накопичене багатство аж ніяк не звільняє людину від аномально-кримінальної жадоби.
Серйозні люди країни вже давно здогадалися, що треба радикально змінювати «методи селекції» найвищих посадових осіб держави. Бо вибори самі по собі нічого не дають — кого вже не обирали, як не старалися на Майдані — результат той самий. І ось громадська думка почала обмірковувати інші можливі варіанти вирішення проблем управління. Нижче коротко опишемо деякі з цих наукових розробок.
Перший варіант не дуже оригінальний — він пропонує запрошувати на головні стратегічні державні посади нашої країни кваліфікованих іноземців. Такі схеми вже мали місце — в історії як середньовічної Європи, так і, наприклад, Китаю. Безумовним позитивом тут є те, що, як відомо, просвічені іноземці давно вгамували аномальну пристрасть до матеріальних цінностей. Та ба! Експериментальні пересадки закордонних експертів на наш ґрунт показали, що тільки-но іноземець — чесний і прозорий, як кришталь, у себе вдома — займе високу посаду в нашій країні, через короткий час він починає поводитися точнісінько так, як керівники-аборигени. Причина цього феномену наукою досі не з’ясована. Одні кажуть, що «таке у нас зроду повітря — з часів варягiв», інші кивають на тиск з боку російської нафтомафії, треті звинувачують Білий дім тощо. Але факти залишаються фактами.
У зв’язку з тим, що на планеті Земля не знайшли безкорисливих людей, а наша країна продовжує страждати від корупції, було запропоновано більш радикальний варіант — звернутися до мешканців Космосу. Ставка робилася виключно на те, що далекі «брати за розумом» мають у своїх світах, безумовно, зовсім інші, вельми відмінні від тутешніх, цінності. І тому є шанс, що зайнявши керівні посади, вони залишаться байдужими до наших непереможних спокус — до банківських рахунків в іноземних банках, до дорогоцінностей для гаремів, до земельних маєтностей тощо. Контактами з інопланетянами енергійно зайнялася Академія наук. Але й тут нічого не вийшло. По-перше, Великий Хтось із уряду негайно «перекупив академіків» і брутально «відшив» прибулих інопланетян, а, по-друге, науковий потенціал країни був у такому жалюгідному стані, що бракувало грошей навіть для того, щоби злiтати до Космосу у відрядження, не кажучи вже про наукові дослідження.
Та не бракувало головатих людей у тій країні! Один молодший науковий співробітник Академії наук запропонував амбітний план: розробку спеціальних Упр-Супер-Роботів! Це була дійсно геніальна думка — вже що-що, а роботів неможливо спокусити, підкупити, збити з пантелику або до смерті залякати! Негайно, однак, випливла на поверхню «штатна» академічна проблема — та сама, що скасувала попередній проект: «ні з чим не зрівняна скорбота — відсутність грошей!» (Рабле). Ніхто не відгукнувся також на оголошений міжнародний конкурс. Адже всьому світовi давно відомо, що пристойних гонорарів в тій країні «просять не очікувати».
Насамкінець зупинiмося на ще одному оригінальному варіанті. Йдеться про залучення до керування державою виключно незаможних людей — у тій країні з давніх-давен існувала впевненість у тому, що її бідні громадяни завжди є роботящими, мудрими, а найголовніше — дуже чесними людьми (на відміну від громадян багатих). Чимало людей вірило, що проблема оптимального управління країною була б негайно вирішена, якби до влади прийшли чесні бідняки. Тут, однак, усіх нас очікувало прямо-таки гігантське розчарування. Бо після перших «польових досліджень» з’ясувалося, що тоді як вислів «Чесний — значить бідний» стовідсотково відповідає дійсності, то перелицьований варіант цього прислів’я — «Бідний — значить чесний» — аж ніяк не є істинним. Але дивуватися тут нічому — за кілька століть перебування під владою інших держав мораль народу помітно деформувалася; самоповагу витіснила примусова лояльність до чужоземного режиму або (у ХХ ст.) партійний квиток у нагрудній кишені. Філософи ж твердять, що чесним громадянином може бути тільки вільна, захищена Законом, упевнена в собі, у своїх правах людина.
Так ми й живемо — без поваги до своїх обранців, без найменшої довіри до їхніх дій. Як наче й не ми самі їх обирали. Зрештою — так воно, власне, і було. То ж і маємо парадокс — переважна більшість громадян країни (не заангажованих у «доходній» політиці) не може щиро відповісти на такі прості, здавалося б, запитання: «Кого би ви хотіли бачити президентом? Прем’єр-міністром? Членом уряду чи ВР?»
