Севастополь — місто чиєї слави?
У відомій пісні, яка вважається гімном Севастополя, є такі рядки: «Легендарный Севастополь, неприступный для врагов, Севастополь, Севастополь, гордость русских моряков...». «Ці слова є витвором певного міфу про Севастополь, який активно тиражувався радянською пропагандою», — каже голова севастопольської організації «Просвіта», військовий журналіст Микола Гук.
Якщо ж слідувати історичній правді, то ми зобов’язані визнати, що історія і древнього Херсонеса, і середньовічного Ак-Яру, і вже Севастополя нерозривно, якнайтіснішим чином пов’язана саме з Україною – ще з тих часів, коли Російська імперія геть не була присутня в Криму. «Україна мала всі підстави святкувати 510-річчя перебування свого флоту на Чорному морі – починаючи від моряків-запорожців, не кажучи вже про ще давніші зв’язки її з Кримом, Чорним морем, про хрещення в Херсонесі київського князя Володимира», — продовжує М.Гук.
Саме 510 років тому, у квітні 1492 року, запорозькі козаки здобули першу зафіксовану в історичних документах перемогу над турецьким військово-морським судном у Чорному морі, звільнивши українців, проданих у рабство. Як писав академік Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі і про запорожців узагалі. За морською традицією, заведеною на всіх флотах держав світу, «днем флоту» вважається саме дата його першої перемоги.
На жаль, в Україні про цей подвиг, як і про походи гетьмана Петра Сагайдачного, знають дуже мало. Відомо, що після 150 років бойових дій запорожців проти Оттоманської Порти, Чорне море стали називати Козацьким морем, а в морські походи ходило до 300 чайок з екіпажами загальною чисельністю до 20 тис. чоловік. Запорожці однаково добре билися в пішому строю на суші та на воді, проводили блискучі десантні операції, як в кримських портах, так і на південному узбережжі Чорного моря. Флот мав різнотипні судна: «морські чайки», «річкові чайки», «дубки», «одноденки», транспортні чайки. Відомо, наприклад, що на прохання Катерини II запорожці перевезли в Україну всю Ногайську орду.
Якщо провести екскурсію по Севастополю, то на кожному кроці зустрічатимемо саме українську історію, звичайно, тісно пов’язану з Росією та росіянами. Ось головний майдан міста – імені Нахiмова. До речі, його ім’я носять також проспект та один з районів Севастополя.
Але ж саме Нахiмов, що уславив «російську зброю», має глибокі українські корені. За часів гетьмана Мазепи генеральним писарем Війська Запорозького служив Федір Нахимовський. При гетьмані Пилипі Орлику Нахимовський виконував дипломатичну місію в Криму. Про його успіхи на дипломатичній ниві свідчить хоча би те, що уряд Франції призначив Нахимовському щорічну пенсію. В 1758 році Федір Нахимовський помер в Бахчисараї, де і був похований. За часів російсько-турецької війни в документах зустрічається прізвище підпоручика Асиркського полку Тимофія Нахиміва. Цілком вірогідно, що це було родинне прізвисько, перероблене нащадками Федора Нахимовського, що перейшли на російську службу. Син Тимофія Нахиміва – козацький старшина зі Слобожанщини Мануйло (Еммануїл) Нахимів брав участь у бойових діях проти Туреччини і за хоробрість і мужність отримав від Катерини II російське дворянство і землі в Харківській та Смоленській губерніях. Про Тимофія Нахиміва в документах написано, що він був «из малороссиян». Отже, «из малороссiян» були і Мануйло Нахимів, і його син Степан, і син Степана, що народився в смоленському маєтку Нахимівих — Павло Степанович Нахiмов, адмірал, герой Кримської війни. Він був явно української вдачі і як військовий начальник діяв цілком в традиціях української запорозької старшини, що не відділяла себе від рядових запорожців. До нас дійшла пісня, складена матросами:
«Хвала тобі, Руської землі Нахименко хвацький,
Що потопив і попалив Байдаки султанські…»
Є і кобзарська пісня про Нахiмова:
«Ой, на Чорному морі, на березі кам’яному
Стоїть місто славне на всю землю православну на ймення Севастопіль.
Ой, зібрались лихоманці, чужоземні бусурманці,
А за ними ще й турки яничари,
Під місто підпливали, гармати лаштували, мушкети наставляли.
Ой, став батько Нахимів закликати:
«Ви хлопці-молодці, добре дбайте, нашої святої землі на поталу не давайте!»
Відомо, що коли Російська імперія анексувала Кримське ханство, Севастополь почали будувати російські і українські матроси та солдати, а керівником будівництва на першому етапі був шотландець на російській службі контр-адмірал Томас Мак-Кензі (Мекензі). Після Мак- Кензі (всім відомі Макензієві висоти) будівництво міста і порту продовжував його заступник на посту командуючого Чорноморським флотом контр-адмірал, серб за походженням, Марко Войнович, предок нині відомого письменника Володимира Войновича. Як бачимо, «батьками міста» були шотландець і серб.
Перший пам’ятник в місті поставили українцю. Це був закладений в 1834 році і відкритий в 1839 році пам’ятник командирові бригу «Меркурій» капітан- лейтенанту Олександру Івановичу Козарському, котрий в 1829 році виграв бій у двох турецьких кораблів (вони мали вдесятеро більше гармат, аніж на російському кораблі).
Севастополь пов’язаний з іменами Миколи Гоголя (який відвідав його в 1835 році) та Марка Вовчка, яка була тут в 1881 році. П’ять разів, починаючи з 1890 року, приїжджала в місто на відпочинок і лікування Леся Українка. Також любила відпочивати та кілька разів гастролювала в Севастополі «український соловейко» Оксана Петрусенко.
Севастополь — це місце бойової слави українців, які обороняли та визволяли його від ворогів. Широко відомий подвиг матроса Гната Шевченка. Є дані, що цей хоробрий матрос походив з того ж Гайсинського повіту Подільської губернії, що й уславлений Петро Кішка. Він був взятий до армії з кріпаків в рекрутський набір 1850 року і служив під час оборони Севастополя на 3-му бастіоні, що був розташований між Південною бухтою і Малаховим курганом. Як і всі інші бастіони, його побудували матроси, солдати і робочий люд Севастополя. Лейтенант Бірільов сам формував свою команду, відбирав людей. Так до нього потрапили матроси Кішка і Шевченко.
Захисники 3-го бастіону особливо прославились своїми нічними вилазками. Вони руйнували ворожі укріплення, виводили з ладу гармати, захоплювали полонених. Більшість вилазок очолював улюбленець матросів лейтенант Бiрiльов. Ось і в ніч на 20 січня 1855 року він також повів у тил ворога 250 «охочих». Саме тоді Гнат Шевченко і закрив собою командира від штуцерної кулі ворога. Великий князь Михайло Павлович в листі до своєї родини писав: «Сегодня ночью молодой лейтенант Бирилев сделал прекрасную вылазку. Наши спустились с правой части третьего бастиона... Бирилев бросился со своим отрядом в траншею, где пошла страшная рукопашная схватка, и гнал неприятеля. Этот рассказ — со слов самого лихого Бирилева. Он не может довольно нахвалиться примерной храбростью своего отряда, как моряков, так и сухопутных. У нас убито 5 и ранено 34, в том числе известный удалец матрос Кошка — штыком в желудок. Товарищ его — храбрец, подобный ему, пал сегодня превосходной смертью. Бирилев мне говорил, как это было. Он видел, как один француз в него уже целился, в тот самый момент он увидел между собой и французом матроса; в ту же минуту раздался выстрел, и несчастный матрос упал к его ногам, успел только перекреститься и испустил дух. Геройская смерть! Пуля пронизала ему грудь насквозь и ударилась о шинель Бирилева». Цей подвиг став широко відомим по всій імперії. Художник І. Прянишников написав картину «Подвиг матроса Шевченка». Пам’ятник матросу Шевченку відливали з трофейних гармат, в 1902 р. його перенесено з Миколаєва до Севастополя. Це був перший в Росії пам’ятник нижньому чину і кріпаку.
Про подвиги матроса Кішки вже написані цілі книги, зокрема повість Бориса Слободянюка «Дума про матроса Кішку», видана в Києві в 1981 році. П.Кішка брав участь в 18 вилазках в тил ворога і часто діяв сам — майже щоночі ходив у «секрети» і повертався з полоненими і важливими відомостями про ворога. Про нього в Севастополі казали, що це той Кішка, що «ночами ловив французьких та англійських мишей». Він двічі був поранений, підвищений в чині до квартирмейстера, нагороджений знаком відзнаки військового ордена Св. Георгія 4-го ступеня, а також двома медалями — срібною за захист Севастополя і бронзовою в пам’ять про Кримську війну. 26 травня 1956 року в Севастополі на Корабельній стороні біля матроських казарм був відкритий пам’ятник славному українцеві — захисникові Севастополя.
Загалом серед оборонців міста у всі часи українців були десятки і сотні тисяч. Можна наводити ще безліч прикладів відваги наших співвітчизників, але це буде тільки підтверджувати наш головний висновок: Севастополь — це українське місто, яке має неспростовну, серед інших, і українську славу... То, може, «Севастополь — гордість не лише «русских моряков», а й українських, грузинських, осетинських та інших? – питає Валько Кравченко в книзі «Український Севастополь».
