Ще раз про церковні канони
Сьогодні всім добре відомо, якого «фатального» значення набуло в нашому суспільстві слово «канонічний» — термін, яким у всі попередні часи користувалися виключно богослови. Сьогодні ж його можна постійно зустріти на екранах ТБ, на сторінках друкованих видань, у передвиборних промовах, з амвонів храмів. Складається враження, що українське суспільство поділилося не на «регіони» і «помаранчевих», а на неканонічних і канонічних.
За минулі бурхливі (в тому числі й у канонічному сенсі) роки сформувалися різні тонкі відтінки «неканонічності» у відносинах, якщо це можна так назвати, УПЦ Московського патріархату з іншими християнськими конфесіями України. Так, хоч УГКЦ — цілком і безсумнівно канонічна церква, її відносини з промосковськими православними аж ніяк не кращі, ніж у духовенства Київського патріархату. Існує також помітна градація відтінків залежно від предстоятеля православної церкви. Увесь тягар гріха «неканонічності» інкримінується виключно Київському патріархату, тоді як члени Української автокефальної церкви можуть, як видається, розраховувати хоча б на чистилище. А залежить усе, безумовно, від історії особистих взаємин московської ієрархії з українськими архієреями.
Завдяки постiйному згадуванню, в нашому суспільстві склалося переконання в тому, що «канони» — це щось на зразок законів, які однозначно регулюють сучасне церковне життя. Однак це далеко не так, зокрема тому, що більшість канонів розроблялася і затверджувалася в першому тисячолітті нашої ери — в епоху Вселенських соборів, коли життя, структури, проблеми, протиріччя християнського співтовариства радикально відрізнялися від наших.
Олександр Шмеман, член Православної церкви в Америці, яка визнається РПЦ, відомий професор-богослов, пише: «Канони — це звiд, що включає Апостольські постанови, постанови Вселенських і деяких помісних соборів, правила, отцiв церкви, і є (звiд) «мірилом» життя Православ’я. Але глибоко показово для нинішнього стану Православ’я є те, що посилання на канони часте призводять до суперечливих і взаємовиключних вимог та тверджень. Ми ніби тлумачимо різні Передання (канони) або одні й ті самі, але розуміємо їх по-різному… Вся справа в тiм, що православне поняття «передання» не можна звести до текстів і постанов, які всякому, хто хоче щось довести, залишається лише цитувати…
Особливо важливо відзначити, що основні слова, які перебувають в центрі сучасних суперечок — «автокефалія», «юрисдикція» тощо — у Священних канонах не вживаються зовсім, і тому посилання зазвичай робляться на різні «прецеденти» з минулого. Такі посилання завжди вважалися цілком законними, однак зрозуміло й те, що не все «минуле», внаслідок саме того, що воно минуле, можна ототожнювати з Переданням… Тож виникає спокуса посилатися на ті «пласти» минулого і на ті «передання», з яких, як видається, можна найвигіднішим чином виокремити необхiднi «докази» і «прецеденти». За деякої вправності можливо віднайти «прецедент» і канонічне «виправдання» майже для чого завгодно». Показова й та обставина, що всі історичні переговори, які стосуються автокефалій, велися не церквами, а державами, що використовували, звичайно, свої власні методи. Найхарактернішим прикладом є процес переговорів про автокефалію Російської церкви у ХVI столітті, — процес, у якому сама церква практично не брала участі.
Для ілюстрації неоднозначності розуміння смислу стародавніх канонів наведемо «найсвіжіший» приклад — запеклу суперечку за Сурозьку єпархію (РПЦ) в Британії, яка загрожує черговим серйозним конфліктом між Константинопольською патріархією та Московською. Йдеться про те, що предстоятель цієї єпархії (одного з небагатьох емігрантських співтовариств, які залишилися в юрисдикції РПЦ після революції) єпископ Амфіпольський Василь (Осборн) нещодавно залишив Московський патріархат і перейшов до Константинопольського (заздалегідь ввічливо повідомивши про своє рішення патріарха Алексія II). Разом з єпископом Василем до лона Константинопольського патріархату (КП) перейшли найавторитетніші клірики та миряни єпархії, чого, звичайно, Московська патріархія (МП) не може прийняти «без бою».
Зараз протистояння двох патріархатів — в розпалі. Для нас особливо знаменним є те, що обидві сторони оперують канонами. Священний Синод КП посилається на 9 е, 17 е і28 е правила IV ВселенськогоСобору (451 рік). 28-е правило, зокрема, із візантійських часів тлумачиться як визнання першості честі Константинополя і, зокрема, дає право «єпископу або клірику, ображеному митрополитом «своєї області», звертатися до престолу царюючого Константинополя». Що й дає всі підстави для прийому єпископа Василя під омофор Вселенського патріархату. Таке розуміння 28-го правила неможливо, ніби, оспорити, залишаючись на канонічному підгрунті й поважаючи постанови Вселенських соборів.
Священний Синод РПЦ визначив рішення Вселенського патріархату як неканонічне. Підставами стали 33-є правило Святих апостолів («Не приймати нікого з чужих єпископів без представницької грамоти») і 2-е правило II Вселенського Собору («Обласні єпископи хай не поширюють владу свою на Церкви за межами своєї області»). Як тут бути? Історія ж свідчить, що в канонічних суперечках обидві сторони, як правило, вважають свою позицію досить обгрунтованою посиланнями на відповідні Передання.
Канонічний «поєдинок» двох провідних православних церков ще не закінчено. І хоч ім’я патріарха Варфоломея I сьогодні згадується під час патріаршого богослужіння РПЦ, відносини між двома патріархатами, які претендують на лідерство в православному світі, досить напружені. На офіційному рівні зберігається дипломатичний політес, але численні російські видання, офіційно не пов’язані з МП, дозволяють собі досить безпардонні розмірковування щодо «стамбульського патріарха». Однією з головних причин є, безумовно, хоч і ухильна і непослідовна, але все-таки помітна українська політика Фанара. Адже для Московської патріархії втратити Українську церкву — подібно до смерті. Це не Сурозька православна єпархія у Великій Британії з її кількома десятками приходів!
Закінчимо словами о. Олександра Шмемана: «Небагато знайдеться у всій православній історії сторінок більш темних, ніж ті, які відносяться до «нового часу», що був для Православ’я — з кількома чудовими винятками — часом розділень, провінціалізму, богословського склерозу і, останнє, але не найменше — націоналізму».
