Шевченківське свято в Одесі 1920 року:

Українцям, на жаль, часто не вистачало твердості у відстоюванні власних інтересів. Бажання багатьох із них «прогнутися» під обставини, поступливість до українофобів, до сьогодні є головною причиною наших проблем. І все ж так було не завжди. На початку ХХ ст. Є. Чикаленко в листі до «історичного песиміста» В. Винниченка справедливо наголошував: «Історія наша, се сплошна боротьба за національне існування і вона має масу цікавих моментів». Однак до сьогодні цей оптимістичний реєстр не складено, що дуже заважає зміцненню національної гідності українців шляхом формування україноцентричної історичної пам’яті.

До цього реєстру має бути внесена досі маловідома, але непересічна історична подія — відзначення 1920 року в Одесі 59-ї річниці з дня смерті великого українського поета та художника Т.Г. Шевченка, єдине в історії Одеси, що супроводжувалося багатотисячними вуличними мітингами та демонстраціями та ще й за участю численних військових. До того ж це була взагалі наймасовіша громадська акція в історії Одеси ХІХ — перших десятиліть ХХ ст.

Обставини відзначення Шевченківського свята 1920 р. в Одесі корінилися в попередній історії місцевого українського національного руху і, зокрема, циркулювання образу Т. Шевченка серед одеситів. Від середини ХІХ ст. в Одесі не переривалася міцна традиція відзначення ювілеїв Т. Шевченка, майже виключно дат його народження, що є одним із найяскравіших свідчень існування потужної української складової в культурі міста. Однією з яскравих рис одеських Шевченківських свят у 1918—1920 роках був їхній потужний соборницький зміст, чому сприяло перебування в Одесі численних уродженців Західної України, здебільшого галичан — інтелігенції, вояків австро-угорської армії, колишніх полонених, вояків Української Галицької армії (з 1920 року — Червоної Української Галицької армії (ЧУГА).

Незважаючи на захоплення Одеси в лютому 1920 року, більшовики ще не мали достатніх сил для встановлення тотальної влади й тому були змушені лавіювати. На той час вояк четвертої стрілецької галицької бригади, а згодом один із найвидатніших українських поетів, В. Сосюра з великим здивуванням зрозумів, що опинився фактично в тих же за духом петлюрівських військах, які не приховували своєї ідеології. Один із галицьких стрільців згадував, що «ми в своїх розмовах досхочу критикували совєтську владу, не боялися якогось доносу та кари за це». В Одесі діяла низка українських установ, передусім «Просвіта», партій соціалістичного, а проте значно більш україноцентричного, ніж РСДРП(б), напрямку — Одеський обласний комітет Української партії лівих соціалістів-революціонерів (боротьбистів) та обласний комітет Української партії комуністів-боротьбистів Херсонщини і Таврії.

Саме в таких, дуже непростих, умовах 9—10 березня 1920 р. в Одесі вперше пролунали повідомлення про підготовку до святкування Шевченківських днів. Напевно, ідея вже традиційного відзначення свята Шевченка, звичайно, з суто класовим забарвленням, могла існувати у більшовицьких колах, однак у досить скромних, аж ніяк не вуличних масштабах. Однак на початку березня керівництво ЧУГА, яке завжди приділяло велику увагу культивуванню національного образу Т. Шевченка, інших героїв та подій з історії України як елементу військово-патріотичного виховання розіслало у всі частини спеціальний наказ про відзначення 9 березня річниці з дня народження Т. Шевченка святковими демонстраціями, публічними промовами. Змиритися з перспективою проведення заходу в Одесі за українським, високопатріотичним сценарієм, тим більше в умовах перебування в місті значної кількості військ ЧУГА, означало втратити політичну ініціативу, а можливо, зрештою, й саму владу.

Різким дисонансом до плану свята виглядало розпорядження комісії з його влаштування на чолі з боротьбистом А. Миколюком про заборону використання синьо-жовтих прапорів. Натомість наголошувалося на необхідності прийти на «пролетарське свято» з червоними прапорами. Двома основними центрами свята були центральні площі та вулиці Одеси, зокрема Соборна, Думська, Дерибасівська. На останній було встановлено тимчасовий пам’ятник Т. Шевченкові. Всі свідки твердять про те, що свято викликало нечуване піднесення народу та відбулося за небаченої кількості людей («непроглядні маси народу», «людське муравлище»). Сучасник проілюстрував масовість ходи виразною деталлю: «...чоло походу вже уставилось біля пам’ятника Шевченка, а кінець очікував своєї черги ще на площі Собору». Він же конкретизував, що хода тривала кілька годин. У цій масі народу галицьких вояків нараховувалося лише кілька сотень. Мемуаристи сходяться на тому, що під час ходи та мітингів виникла вибухонебезпечна ситуація, що могла призвести до зіткнення між більшовиками та опозиційними силами: «На дахах довколишніх будинків появилися большевицькі кулемети. Січові Стрільці, на команду, загнали набої в рушниці, і всі чекали бою. На жаль, того не сталося, хоч перемога забезпечена. Уже пізніше я довідався від вояків, які були при кулеметах, що вони ніколи не виконали б наказу стріляти, навпаки — стали б по боці українських демонстрантів, бо вони до большевиків потрапили випадково».

Таке напруження виникло внаслідок провалу наказу на заборону використання синьо-жовтого прапору. В. Сосюра наполягав: «Коли було Шевченківське свято, ми й галичани вийшли на майдан з морем жовто-блакитних знамен. Жодного червоного прапора не було». Національні прапори принесли далеко не лише галичани, але й численні українці Одеси, що складалися як з організованих, так і з неорганізованих груп. Галицький вояк П. Прибитківський згадував, що «понадто багато організацій і філій «Просвіти» виступили в похід із своїми прекрасними духовими оркестрами. Всіх українських організацій, які взяли участь в поході, була така велика кількість, що направду годі було їх почислити. Українська Одеса відай сама не знала, яку велику силу вона собою представляла». У ході взяли участь службовці й робітники деяких міських підприємств і установ, які показали себе стовідсотково українськими. Портові робітники принесли великий синьо-жовтий прапор із тризубом.

На початку свята високий більшовицький чин Розенберг декілька разів російською мовою різко наказав маніфестантам замінити національні прапори на червоні. Однак у відповідь із натовпу пролунали вигуки: «Геть з комуністичними ганчірками!». П. Прибитківський згадував: «Якийсь дивний настрій опанував усіх. Я сам, стоючи на переді сотні, почував, що мороз пройшов моїм тілом. Лють і сила духа в цей мент зіллялись в одно. Вони такі великі, такі міцні, що здібні протиставитись навіть найгрізнішим ударам. Настрій, що саме в цю хвилину витворився, був такий зворушуючий, а заразом такий захоплюючий, що під його враженням і самий тов. Розенберг станув на позір і приложив руку до дашка шапки. Орхестри скінчили грати національний гимн. І знов чути: Позір! Спочинь! Прапори вирівнюються. Маси народу немов очаровані, стоять спокійно на місцях. Хвиля непевности. Невже буде протиакція?.. Але хвиля непевности урвалась. Тов. Розенберг ще раз встає на авто і знов повторяє той самий зазив. Та й цим разом йому у відповідь українські орхестри грають національний гимн. Маси не подаються. Завзяття росте. В цім моменті б’ється тільки одно українське серце. У всіх одно бажання, одна постанова: ми не підемо на жадні уступки. Наших синьожовтих прапорів ніколи не замінимо на червоні. І хоч ви, наїзники, опанували хвилево наші землі, нашу Батьківщину, але наших сердець ви не опануєте ніколи і не відберете нам наших прапорів, що одинокі ведуть нас до волі, до правдивого самостійного життя. Дух нашого народу сильніший навіть від скали, від граніту, від сталі, тому й зайві ваші намагання... душу й тіло ми положим за нашу свободу — закінчували орхестри грати останні рядки національного гимну. Гідна і рішуча постава стотисячної маси українського народу переконала відай тов. Розенберга, бо сейчас після цього всів до авта і від’їхав туди, звідки приїхав. Це був знак, що один дух всего народу побідив». Після цього, за виразом сучасника, «величава хвиля» ходи минулася без інцидентів, хоча В. Сосюра згадує про те, що навколо їздили більшовики на грузовиках із кулеметами.

На чолі ходи йшов радянський оркестр або червоноармійці, за ними декілька куренів чорноморсько-галицької дивізії на чолі з В. Сокирою-Яхонтовим, далі крокував півкурінь озброєних галичан в англійських одностроях та сотні виздоровців старшин УГА, за ними знову червоноармійці та оркестри, а далі — різні культурно-освітні та професійні організації. Галицькому воякові М. Дем’янчуку особливо врізались у пам’ять «добірні та здорові хлопці» В. Сокири-Яхонтова, що пройшли Дерибасівською почесною ходою: «Як вдарив ритмом курінь об одеський брук, то здавалося, що кам’яниці здригаються, а йшов курень рівнесенько, мов якийсь ѓвардейський батальйон найкращої мирної армії».

Під час проведення мітингу біля пам’ятника Т. Шевченкові на Думській площі, навколо якого вишукувалися вояки ЧУГА, українські школярі заглушили спроби співу «Інтернаціоналу», українці стягнули з трибуни більшовицьких промовців. Натомість більше промовляли представники «Просвіти» та вояків. Особливо велично виглядало виконання «Заповіту» на музику К. Стеценка хором «Просвіти»: «Внизу шуміло Чорне, козацьке Море, якого клаптик видно було щілиною між мурами. Площа вкрита непроглядною масою святочно настроєного, заслуханого народу. Одним злучені пієтизмом для поета, недавно розділені непроходимим кордоном, Наддністрянці і Наддніпрянці ось тут об’єднувалися духово та, віддаючи поклін борцеві за волю поневолених, кріпилися на боротьбу за ідеали пророка». За описом М. Дем’янчука, «тисячна маса слухала «Заповіт» із відкритими головами, у святочному зосередженні, а внизу клекотіло Чорне море... Могутні слова «Заповіту» відбивалися луною від окружаючих площу будинків, проривалися випадами вулиць в сторону Чорного моря, наче стелилися на його хвилях та рокотом грому неслись в широкий світ наче наказуючи — «...кайдани порвіте, і вражою, злою кров’ю волю окропіте!» Мені тоді здавалося, що слова ці звернені не лише до нас — українців, а й до інших народів...»

Безумовно, враження значно посилювало те, що хор складався з сотень дітей, вбраних у білий одяг. Дівчатка були з розпущеним волоссям, із барвінковими віночками на головах. «Я не в силі описати цього вражіння, яке зробили на мене українські одеські діти своїм виступом. Вони прямо зачарували всіх. Зворушили вони, здавалось, навіть і самих наїзників. Їхні штики, кріси [рушниці], гармати в цю хвилину, це ніщо. Сила українського духа, от це міць, з якою наїзники мусіли в цім моменті числитись. І якщо большевики мали може на думці якусь провокацію супроти мас українського народу за відкинення їхнього зазиву, то бодай на час цього великого торжества, вони мусіли з цього зрезигнувати. Так, це була подиву гідна постава українців міста Одеси, а разом з ними і відділів УГА. І коли б весь український нарід все і всюда маніфестував свою правдиву єдність так, як це ми бачили в Одесі 30 літ тому, то будучність його була б запевнена», — зазначав П. Прибитківський. Гідним завершенням свята в центрі Одеси був марш галицьких вояків перед пам’ятником Т. Шевченку на Думській площі.

Заключним акордом свята був концерт в Оперному театрі, що також не минувся без протистояння. Під завершення вистави хтось спробував затягнути «Інтернаціонал», однак зал відповів йому багатосотголосим співом «Ще не вмерла Україна» — «гідно і достойно, як і слід на закінчення такого свята на українській землі», за виразом М. Дем’янчука. Отже, інший сучасник мав усі підстави підсумувати свято такими словами: «Мали ми змогу пересвідчитися, як могутня є національна свідомість у одеських українців». Подібні свята відбулися і в інших південних українських містах, зокрема Бершаді й Балті, там вони, звичайно, мали менший розмах, але теж супроводжувалися протистоянням українців із більшовиками.

Отже, 14 березня 1920 р. в Одесі відбулась одна з найяскравіших та переламних подій в історії не лише міста, а й України загалом. День Соборності 22 січня 1919 р. в Одесі по-справжньому відбувся саме навесні 1920 р. Залишається велике поле для альтернативної історії — роздумів про те, що б відбулося, якщо би більшовики не застосували чергового разу тактику «крок назад, два кроки вперед». Немає жодних підстав розглядати одеську подію як виключно наслідок діяльності галичан. Вона мала цілком місцевий ґрунт, адже відбулася завдяки діяльності українських політиків та інтелігенції в Одесі, була продовженням багатолітньої місцевої традиції. Акції сприяла співпраця між різними українськими політичними та культурницькими організаціями, об’єднаними спільним базисним національним світоглядом, мовою й спільним ворогом. Навіть попри політичну поразку українські сили змогли деформувати політику більшовиків, які були змушені піти на значні поступки українцям в національній політиці. Результатом стала «українізація» 1920-х років.

Таким чином, попри подальші далеко не завжди сприятливі епізоди в житті одеських українців, події 14 березня 1920 р. можна вважати гідним переможним акордом української революції в Одесі. Сьогодні поширення інформації про події 1920 року має запалити сучасних українців на боротьбу з черговою українофобською ініціативою міського «істеблішменту» та влади: перейменування центрального парку Одеси імені Т.Г. Шевченка на Олександрівський — на честь російського імператора, автора сумнозвісного Емського наказу.