Сумна дата
350 років тому, 6 серпня 1657 року помер видатний український державний діяч, полководець, політик, гетьман Зиновій-Богдан Хмельницький. Помер він — всього через три роки після Переяславських угод з Москвою — у розпалі переговорів, які повністю відкидали чинність цих Переяславських угод. Однією з багатьох причин було те, що підписані з Москвою угоди царським урядом грубо порушувалися, а політика Москви на той час кардинально змінилася — вона почала вести мирні переговори з Річчю Посполитою, на які (переговори) козаків навіть не було допущено — «яко псів біля церкви Божої!».
Розходження між Москвою та козацькою старшиною розпочалися майже одразу після Переяславської ради. Так під час московсько-польської війни (з участю козаків) велике обурення Хмельницького і старшини викликала вимога Бутурліна, аби здобуті під час війни галицькі міста складали присягу на вірність московському цареві. Козацька ж старшина вважала, що «доки козацька шабля дійшла, доти мусить бути і козацьке панування».
І через два роки після Переяславської угоди Хмельницький почав активно міняти курс, зокрема, поновив переговори з польським королем та султаном. Але розірвати договір з Москвою він не встиг — на початку 1657 року Богдан Хмельницький тяжко захворів. Помираючи, він скликав старшинську раду, на якій зробив свій чи не найгірший в житті політичний вибір — заповів гетьманську булаву своєму синові Юрію, якому було тоді 16 років і який не мав жодної риси, необхідної для гетьманства. На початку серпня 1957 року Богдан Хмельницький помер у Чигирині і був похований у Суботові в Свято-Іллінській церкві.
Гетьман Юрій Хмельницький («Хмельниченко») «правив» козацькою Україною недовго. Вже у вересні 1657 року булава перейшла до рук досвідченого, розумного і кмітливого генерального писаря Івана Виговського. Приймаючи клейноди, Виговський сказав: «…Коли мене гетьманом обрали, то потурати я у війську нікому не буду, бо військо Запорозьке без страху бути не може». Але анархічне низове товариство Запорозької січі погрожувало «йти на гетьмана, і на писаря, і на полковників» — будь-яка форма влади для Січі була неприйнятною. Воюючи зі своїм власним керівництвом, запорожці звинувачували Виговського в усіх гріхах і називали його «ляхом», а до того — не гребували допомогою Москви.
Недовге спілкування козацької старшини з московськими представниками в Україні, а також війна із запорожцями, яких підтримав московський цар, відвернули гетьмана Виговського та його старшину від союзу з Москвою — вони вирішили повністю скасувати Переяславські угоди. У цьому гетьмана підтримувала не тільки старшина, але й духівництво. І ось у вересні 1658 року — через рік після смерті Богдана Хмельницького — було зібрано так звану Гадяцьку раду, на яку запросили також представників Речі Посполитої. Як пише український історик Наталя Яковенко («Нарис історії України»), «тоді ще була справді міцною пуповина, яка зв’язувала українську еліту — старшину, вище духовенство, міські верхи — з політичним світом Речі Посполитої. Бо на його традиціях вони виросли і до його стандартів приміряли власні цінності (згадаємо, що вище духівництво України відмовилося підписати Переяславські угоди, посилаючись на відсутність дозволу Константинопольського патріарха. — К.Г.).
На згаданій раді було схвалено Гадяцькі угоди («Галицькі пункти»), в яких йшлося про умови повернення козацької держави під руку польського короля. Автором «Пунктів» вважають одного із найбільш освічених і хоробрих прибічників Богдана Хмельницького — Юрія Немирича. Головною ідеєю документу було перетворення Речі Посполитої в федерацію трьох держав — Польського королівства, Великого князівства литовського та Великого князівства руського (малася на увазі козацька територія в тогочасних межах). Органом законодавчої влади на території Великого князівства Руського мали бути Національні збори (виборний парламент), а також гетьман. Православна церква зрівнювалася в правах з Римо-католицькою, а вище православне духовенство посідало в Сеймі сенаторські місця; унія на території козацького князівства скасовувалася.
Надзвичайно привабливою рисою Гадяцьких угод було те, що попри війни, скруту і безвихідь, до цих угод було внесено ще й такі пункти: заснування в Україні двох університетів — Києво-Могилянської академії, яка зрівнювалася в правах з Краківською академією, та нової вищої школи зі статусом університету. На всій території України дозволялося — без будь-яких обмежень — заснування колегій з правом викладання латинською мовою. (Задекларовані освітні стандарти Гадяцьких угод 1658 року чи не перевершують стандарти сучасні). Особливо важливо (і навіть зворушливо) також те, що Угоди проголошували повну свободу друку (!), у тому числі й при обговоренні релігійних питань. На тлі невизначеності, війни, постійної небезпеки ці останні пункти здаються майже невірогідними. В будь-якому разі, подібні пункти аж ніяк не пасували би до Переяславських угод з Росією.
(До речі, Богдан Хмельницький був вельми освіченою людиною. Початкову освіту він отримав у Києво-Братській школі; потім, як повідомляють польські історики, навчався у єзуїтів у Ярославлі-Галицькім та у Львові, де одержав гарний вишкіл. Крім рідної української мови, змолоду володів польською і латиною, а згодом вивчив ще турецьку (мабуть, коли був у полоні) та французьку.)
Виступаючи на сеймі (1659), автор Гадяцьких угод Юрій Немирич, зокрема, сказав: «Ми народжені у свободі, виховані у свободі, і як вільні люди знову повертаємося до неї. І готові умирати за неї разом з усією нашою вітчизною!»
Того самого року гетьман Іван Виговський здобув блискучу перемогу над московським військом у Конотопі, а Москва зорганізувала в Україні широку антигетьманську агітацію проти «зрадника» Виговського (в російських монографіях та підручниках він залишається таким i сьогодні). А далі пішли сумні події: війна з Москвою, скасування «чорною радою» гетьманства Виговського, вбивство Юрія Немирича, якого Москва закарбувала як «найбільшого єретика і злодія».
Сучасний британський історик Ендрю Вілсон вважає, що «різниця між Україною та Росією передусім культурна й політична; це різниця між прагненням до самостійності і свободи, з одного боку, та імперіалістичною жадобою керувати всіма поневоленими, з іншого». («Українці: несподівана нація» Ендрю Вілсона)
