Свiтло Густинi
ЧЕРНЕЦЬ
Славетний Густинський монастир розташувався у мальовничій місцині, що оточена, як півострів, водами річки Удай, серед тиші неподалеких лісів ось уже чотири століття. Ієросхимонах Йоасаф, який засновував його ще 1600 року разом із двома іноками, знав, що вибирав: подорожній, який прибуде до цих святих місць, почуватиметься тут так, наче він присутній при сотворенні світу. Первозданність, краса, самотина… Він чимало побачив світу, той ієросхимонах Йоасаф. Побував на Афонській горі, потім поселився у Києво-Печерській лаврі, відновлював Межигірський монастир… Задля поширення благочестя та слави Божої, заради чернечого життя та спасіння вирішено було встановити на Густинському півострівці хрест, який би вістив усьому довколишньому люду: тут буде монастир. Минуло кілька років — і на береговому вигині виросла дерев’яна церква, з’явилася братія. Старця Йоасафа, який прийняв схиму, обрали настоятелем. Він ще встигне побувати на Волині у князя Михайла Вишневецького, який видасть монастирю грамоту на володіння Густинню, а також землями довкола неї, лісами, ставками та іншими угіддями…
ІМЕНА
1639 року в обителі вiдвiдав Київський митрополит Петро Могила. Побачив він понищену жорстокими пожежами обитель, яка, проте мусила відродитися з попелу. З іменем митрополита Могили й пов’язано перше відродження монастиря. Ще раз вогонь спустошить його 1671 року. Але й цього разу Густинська обитель воскресне. Гетьман Іван Самойлович на власний кошт збудує кам’яну п’ятикупольну Троїцьку церкву, яку освятить архієпископ Чернігівський Лазар Баранович, чиє ім’я належить добі українського бароко з його «поезією сновидінь і марень».
Серед тих, кого архієпископ Петро Могила зустрів у Густині, був й ієродиякон Димитрій. Збіжить час — і церква зачислить його (тепер уже митрополита Димитрія Ростовського!) до лику святих і називатиме своїм світильником. А сан ієромонаха Димитрій отримав від Лазаря Барановича все того ж 1675 року в Густині, коли освячувалася Троїцька церква… При вході до неї свого часу можна було побачити великі фрески із зображеннями Михайла Вишневецького та Івана Самойловича. На хорах — портрет когось із роду Горленків, серед кількох поколінь яких були й прилуцькі полковники, й наказний гетьман, і єпископ білгородський Йоасаф, і культуролог та критик Василь Горленко… Спустившись у підземелля під Троїцькою церквою, можна побачити склепи: тут — сiмейні усипальні Горленків та Маркевичів (найвідоміший із них — Микола Маркевич, український історик, автор «Истории Малороссии» у п’яти томах). До кінця ХVIII ст. Густинський монастир мав славу «другої Лаври». Славу ж, як відомо, творять люди, подвижники духу.
ЛІТОПИС
Один із таких подвижників у 1623 — 1627 роках склав «Густинський літопис». Є версія, що виконав цю велику працю Захарія Копистенський, церковний і культурний діяч. Йому начебто належить авторство першої редакції літопису. Другу ж здійснив ієромонах Лосицький, переписавши й доповнивши те, що було створено попередником. По суті, в Густинському монастирі писалася хроніка історичних подій на українських землях від найдавніших часів аж до 1597 р. Автори «кройніки» залишили для нащадків оповідь про внутрішнє становище України, походження козаків, набіги татар і турків, про політику Московії, Литви, Польщі й Туреччини щодо України… Завершується літопис оцінкою подій, пов’язаних iз унією 1596 року…
Літопис сповнений патріотичного духу. В ньому не раз висловлюється вічна думка про те, що знання історії свого народу запалює в людині почуття любові до рідної землі. «Кожному чоловікові читанє гісторії барзо потребно», — повчав літописець, викладаючи свою хроніку українською мовою, близькою до тодішньої народної мови… В сучасних енциклопедіях і довідниках можна знайти посилання на видання «Густинського літопису», яке датується ще… 1845 роком! Другий том «Полного собрания русских летописей», Санкт-Петербург… А де ж сучасні його видання в корпусі вже українських літописів? Десь на початку 1990-х невтомний Валерій Шевчук підготував (переклавши сучасною мовою й прокоментувавши) ошатне видання «Літопису Самійла Величка», але й «Густинський літопис» нам, українцям, мати «барзо потребно»…
КНЯЗЬ РЕПНІН
З 1793 р. в історії Густинського монастиря починається півстолітня чорна смуга. За Катерини II він був закритий, а час завдав обителі тяжких ран. Нове відродження стало можливим тільки в 40-і роки ХIХ ст. Архієпископ Полтавський Гедеон звернувся до пастви із закликом повернути монастирю життя. Потрібні кошти було зібрано, Святійший Синод видав указ про відновлення й відкриття Густинського монастир, і 15 травня 1844 р., в день Святої Трійці, відбулися урочистості. Серед тих, хто приїхав того дня до Густині, був, напевно, й князь Микола Григорович Репнін, колишній генерал-губернатор Малоросії, який мешкав у своєму маєтку в Яготині. Густинь відновлювалася за його фінансового сприяння — князь знав, що людина залишає по собі пам’ять добрими справами. А крім того, заповідав, щоб поховали його у склепі під Успенською церквою, збудованою на території монастиря гетьманом Іваном Мазепою. Згодом тут облаштують родову усипальню Репніних. Коли в січні 1845 р. Миколи Григоровича не стало, його вдова Варвара Олексіївна (до речі, онука гетьмана Кирила Розумовського) подбала, щоб храм прикрасив новий іконостас… Тут же знайдуть вічний спочинок і численні нащадки Репніних… Втім, спокій і Репніних, і Горленків, і Маркевичів буде брутально порушено після жовтневого перевороту 1917 р. Монастир проіснував до 1924-го, — а потім почалося те, що Ф.Достоєвський називав «бісівщиною». З обителі зробили колонію для безпритульних. Руйнівна стихія прокотилася по Густині: храми пограбовано, ікони понищено… Добралися й до склепів. Домовину з прахом князя викинули; комусь, кажуть, дісталися чоботи Репніна (кітель — зітлів), кістки й череп розкидали невідомо де. Усипальню перетворили в погреб.
У 1930-ті роки Густинські храми могли б злетіти в повітря, якби не зусилля професора Миколи Макаренка та інших учених. На трапезній Михайлівського Золотоверхого в Києві кілька років тому встановили меморіальну дошку на честь професора Макаренка, який намагався врятувати собор.
ВОСКРЕСІННЯ
На початку 1990-х монастир нагадував страшну пустку, велику руїну. У виданому до його 400-ліття буклеті є фотографії, які наочно свідчать, у що перетворилася за радянських часів ця історико-культурна пам’ятка. Кілька десятиліть на території монастиря розміщувався психоневрологічний диспансер…
Лише в роки війни монахи знову повернулися в Густинь, щоб посеред хрущовської «відлиги» не зі своєї волі покинути її. Нове, тепер уже четверте, відродження почалося 1993 року, коли в Густині відновився жіночий монастир. За вісім років вдалося зробити багато. Відреставровано чотири храми, п’ятий стоїть у риштовинні. Настоятелька ігуменя Віра охоче розповідає про справи господарські: маємо 100 гектарів землі, дещо із сільськогосподарської техніки, пасіку, сінокіс, пташник, худобу, теплиці. В обителі — сорок сестер. Обличчя їх переважно молоді, навіть юні. Сама ігуменя Віра має — крім духовної — ще й економічну освіту. Я не розпитував, яка з них перша, — яке це має значення? З усього видно, що монастирю з настоятелькою пощастило. Життя вiдчувається в усьому: і в акуратно складеній цеглі та дошках, і в куполах, якi оновлюються, і в робочому ритмі сестер, і в енергійній інтонації ігумені, після годинного спілкування з якою розумієш, що радіотелефон в її руці, — не розкіш, а службова необхідність. «Що подарували, те й маємо», — усміхається настоятелька.
Вона запрошує гостей до «нашої тепленької церкви», і ми потрапляємо до того самого храму, під яким упокоїлися були князь Репнін та його рідні. З Густинської Чудотворної ікони на нас дивиться Богоматір із дитям, що в лівій руці тримає Євангеліє, джерело духовного світла. Цю ікону називають Ярмарковою, бо щороку, 28 серпня, коли на монастирській площі збирається ярмарок, її обносять навколо майдану і встановлюють у спеціальній каплиці...
Разом з ігуменею та послушницею спускаємося до усипальні Репніних. І тут уже попрацювали добрі руки нових господарів. Склепи відновлено. Прахи, звісно, ніхто не поверне, зате уламки мармурових плит з іменами Репніних акуратно зібрано, скріплено і встановлено на старих місцях, де їм і належить бути.
… А по той бік Удаю зеленіє ліс. Весна трохи запізнилася, але тепер уже видно, що вона входить у свої права. Гріє сонечко, як в українській веснянці. Ллється світло з небес. Світиться погляд Богоматері з Густинської чудотворної ікони, який — віриться — уже ніколи не обірве темрява…
