Світло з минулого
У квітні місяці, майже 1750 рокiв тому мученицьки загинув один із видатних діячів єдиної християнської Вселенської церкви — єпископ Карфагенський Фасцій Цецилій Кіпріан.
III століття — то час формування догматів та ієрархії християнської церкви, визначення її організації, а також вироблення морального кодексу віруючих. Єпископ Кіпріан брав активну участь у цих процесах і користувався неабияким авторитетом серед християн усієї Римської імперії. Його шанували за стійкість у вірі, освіченість, суттєвий внесок у розробку релігійних догматів. Прості люди любили його за доброту, справедливість і простоту (тепер це називається демократизмом). Кіпріан наставляв, «що в церковних справах неприпустимо щось робити або вирішувати без згоди пресвітерів і народу віруючого». І що не можна бути добрим єпископом, «не знаючи всіх членів своєї пастви, не спілкуючись iз ними».
Своїми творами єпископ Кіпріан намагався сприяти становленню та дотриманню християнських цнот. Про це свідчить уже перелік його робіт: «Про працю і благодійництво», «Про терпіння», «Про нашу смертність» та ін. Завдяки таким єпископам як Кіпріан християни того часу відзначалися піднесеним життям і правдивим благочестям — були «сіллю землі, світлом світу». Церква стала тоді правдивим носієм моралі, виховувала повагу до будь- якої праці і тим самим рівняла письменних і неписьменних, «багатих і бідних, як братів».
Попри те, що християнські церкви щойно відсвяткували своє 2000-ліття, у багатьох важливих питаннях ними досі не вироблено єдиної думки та конституйованої програми дій. Це стосується, серед іншого, соціальної політики церкви. Як у минулому, так і зараз знаходиться чимало духовних (особливо православних), які не вважають за необхідне займатися матеріальними проблемами своєї пастви, зверхньо ставляться до справ «світу цього». 2000 року прийняла свою першу соціальну доктрину — вельми декларативну — Російська православна церква. Українські православні церкви тільки розпочинають роботу над загальними положеннями соціальної політики, від яких вельми далеко до практичних програм та стійких церковних правил, не кажучи вже про менталітет духовенства.
У далекому III столітті єпископ Кіпріан піклувався не тільки спасінням душ простих людей, — він відчував як власні їхні біди та безправ’я. Ось що пише єпископ у одному iз своїх творів: «Дивись: на дорогах господарюють розбійники, моря обсіли пірати, повсюди війна, криваві страхіття. Світ залитий безпричинно пролитою кров’ю, а вбивство людини вважається злочином тільки якщо його зроблять убогі люди. За порушення законів карають лише тоді, коли порушення незначні, а чим більша провина, тим легше бути виправданим. Дійшло до того, що з’явилася нова наука — вона вчить, як можна безкарно, прибутково й просто вчинити найбільші злочини. Невинність неможливо захистити навіть у судах — там, де саме невинність має торжествувати. Бо закони не мають сили.
Хто може захистити нас від сваволі? Трибун (захисник народу)? Але то тільки професійний зрадник і брехун. Суддя? Та він торгує своїми присудами, як товаром, — той, що поставлений для запобігання злочинів, сам став злочинцем. Ніде немає страху перед законами, немає найменшої поваги до слідчого чи до судді. Навколо вирує розбрат, миру немає навіть серед сенаторів — на форумі постійно чуєш крики ворожнечі, у кожного достойника під тогою напоготові гострий меч, ніж чи навіть знаряддя тортур.
Багаті впливові люди зайняті розвагами та розширяють в усіх напрямках свої маєтності, витісняючи бідних із свого сусідства, захоплюючи їхні землі. У багатих у руках — казкові багатства в грошах, золоті та сріблі, які вони або у щось вкладають, або закопують у землю. Інші ж тринькають своє багатство — забудовують дно моря, рівняють гори, будують собі по два-три палаци. А побудувавши черговий будинок, негайно починають його ламати й зводити інший, ще більш розкішний. Вони не перестаючи купують картини, статуї, вази, прикраси, килими, ніяк не можуть наситися.
А в інших людей немає навіть домашнього вогнища. У домі в них — бідність, за стінами дому — борги. Жахлива дійсність і ще гірше майбутнє, у якому немає нічого, окрім жалюгідного існування. Невже ми ніколи не прокинемось вiд цього страшного сну?»
258 року римський імператор Валеріан започаткував чергові гоніння «темної злостивої християнської секти». В його едикті було, зокрема, сказано: «Сенаторів, високих осіб і вершників (римська аристократія) позбавляти достоїнства, майна, а якщо і після цього вони збережуть християнську віру, то відсікати їм голови. Єпископів, пресвітерів (священиків) і дияконів забирати під варту і негайно страчувати мечем». Серед інших тоді було страчено Карфагенського єпископа Кіпріана.
